Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 26)
— Нічого важливого! Повна бздура!
Як тільки він випустив з рук листа, місіс Броуді кинулась до нього, пожадливо схопила, піднесла до своїх короткозорих очей і почала спрагло ковтати щільно написані рядки. Глянувши на адресу, вона притьмом зауважила, що лист писався на борту «Іраваді» і що його було відправлено майже одразу, як корабель став на якір.
«Любі батьки, — читала місіс Броуді, — беруся за перо, щоб написати вам після нескінченного щонайстрашнішого нападу mal de mer, або, простіше кажучи, морської хвороби. Вперше ця жахлива недуга напосіла на мене в Ірландському морі, але в Біскайській затоці мені вже було так кепсько, що я бажав померти і був би благав, щоб мене скинули до риб, якби не думка, що вдома в мене є ви. Оскільки моя каюта тісна й нестерпна, а мій сусід виявився грубим мурлом, що п'є безпробудно й не знаючи міри, я спершу спробував залишатися на палубі, та хвилі були такі велетенські, а матроси — такі недоброзичливі, що я змушений був знову спуститися у своє жарке, огидне помешкання. Коли я лежав на своїй полиці в цьому замкненому просторі, мною щонайжахливіше і щонайвиснажливіше трясло, інколи підкидало до стелі, затримувало на хвилину, а тоді важко гупало вниз. Коли я падав назад на ліжко, мій шлунок немовби залишався вгорі, адже я настільки сильно відчував порожнечу та виснаження, що здавалося, ніби весь вміст черева кудись подівся. На лихо, я ще й нічого не міг їсти, лише цілий час блював — і вночі, і вдень. У першу ніч, коли мені було погано, мій, як тут кажуть, товариш по каюті, який зайняв нижню полицю, висловлювався щонайжахливішими словами і змусив мене в нічній сорочці в холодній хисткій каюті встати й помінятися з ним місцями. Єдине, що стримало блювоту і втримало разом мої тіло й душу, — поживний напій, який люб'язно приніс мені один стюард. Він називав його «стинґо»[39], і я мушу визнати, що напій був приємним на смак і справді врятував для вас моє життя. Загалом то був жахливий період, можете бути певні.
Що ж, далі, до того часу як ми проминули Гібралтар — не що інше, як голу кривобоку скелю, значно більшу, ніж наша левенфордська, але не таку мальовничу — і вже зайшли вглиб Середземного моря, мені вдалося призвичаїтись до хитавиці. Я ніколи не бачив нічого блакитнішого за тутешнє море — скажіть Нессі, що навіть її очі не такі блакитні, — і ще й мав змогу насолодитись цим, а також прекрасною барвистістю заходів сонця, позаяк море було милостиво тихе. Мені все ще ні шматка не лізло в горло, але в Порт-Саїді на борт доставили фрукти, і я мав змогу з'їсти трохи свіжих фініків і надзвичайно смачних апельсинів, які були дуже солодкі, оббирались зі шкірки легко, як танжерини[40], але значно від них більші. Окрім того, я куштував фрукт, який називається папая, соковитий, як маленька диня, але із зеленою шкіркою і рожевуватою м'якоттю. Дуже освіжаюче! Гадаю, ці фрукти пішли мені на користь, ба більше, я впевнений, що користі вони дали чимало.
Тут я не сходив на берег, бо мене попередили, що Порт-Саїд — дуже грішне місце й небезпечне для беззбройних європейців. Один джентльмен на кораблі розповів мені довгу історію про пригоду, якої зазнав там у кумирні[41] та інших місцях, та я не повторюватиму її тут з міркувань добропристойності, а ще я не певен, чи казав він правду. Однак, здається, там діються дивовижні речі. У зв'язку з цим скажіть Аґнес, що я вірний її пам'яті. Я забув розповісти, що у Порт-Саїді до кораблів підпливають човни і продають дуже смачний рахат-лукум (це такі неперевершені солодощі, хоча з назви й не скажеш).
Ми дуже повільно проходили через Суецький канал — вузький рів, з обох боків оточений не одною милею піщаних пустель з пурпуровими горами вдалині. Цей канал нічим дуже не приваблює погляд і проходить через нудні на вигляд водні масиви, які називають Гіркими озерами, але кажуть, він дуже важливий. Іноді ми бачили людей у білих плащах верхи не на верблюдах, як ви там удома могли очікувати, а на прудких конях, на яких галопом пускалися геть, щоразу як помічали корабель. Мушу вам сказати, я також вперше побачив пальмові дерева — такі самісінькі, як у церковному домі, але значно більші й товстіші. В Червоному морі стояла сильна спека, але коли ми вже давно залишили позаду Аден і одні цікаві острови, що називаються Дванадцять Апостолів, коли я тільки сподівався добре провести час у компанії леді на палубі за іграми, розмовами й музикуванням, знову почалася страшенна спека. Ненько, з тих тикових костюмів[42], які ти мені роздобула, жодної користі, такі вони товсті й важкі. Правильне рішення в такій ситуації — замовити пошиття в Індії у когось із місцевих. Кажуть, вони роблять цю справу дуже розумно і мають підхожу тканину — чесучу і в жодному разі не той тик, який ти мені дістала. Окрім того, якщо вже про це зайшла мова, скажи Мері, що та скляна частина фляги, яку вона мені дала, розбилася в перший шторм, а напрямок на компасі Нессі на кілька поділок відрізняється від того, що на кораблі.
Хай там як, я зліг із гарячкою, і хоч їм уже краще — мені дуже подобаються карі, — дуже втратив вагу. Я впевнений, що сильно схуднув, і тому почувався дуже нерішуче, а це разом з браком енергії завадило мені приєднатися до світських розваг, і я міг лише сидіти сам, думаючи про невикористану мандоліну і безрадісно дивлячись на жінок і на акул, що у великих кількостях пливли за кораблем.
Після спеки прийшов дощ, який тут називають мусоном — чота (маленький) мусон, але, як на мене, вологості йому не бракувало, точнісінько як вічному шотландському туману, який цілий день усе промочує. Ми пливли в тумані, поки не дісталися до Цейлону, зупинившись у Коломбо. Там дивовижний порт. Тихі води довкола розкинулись на цілі милі. Відрадне видовище! В Індійському океані нам було несолодко. Дехто зійшов на берег купити коштовне каміння, місячний камінь, опали, бірюзу, та я не пішов, бо мені сказали, що там просто грабують, що у місячного каміння багато недоліків, а саме тріщин. Натомість мій друг стюард дав мені відбірний коломбійський ананас. Хоча він був великий, на своє здивування я виявив, що можу сам з'їсти цілий плід. Дуже смачно! Наступного дня в мене було невеличке розвільнення шлунка, і я думав, що маю дизентерію, але, на щастя, від цього Бог милував, а ще наразі від малярії. Це все, напевно, через ананас.
Однак найгірше ще було попереду. В Індійському океані ми потрапили в тайфун, а це жахливий, найгірший ураган, який тільки можна уявити. Все починалося з того, що небо помітно побагровіло, а тоді стало темно-жовтим, як латунь. Спочатку я подумав, що це дуже гарно, але раптом усім пасажирам наказали спускатися, і я слушно сприйняв це за поганий знак, бо корабель ні з того ні з сього сколихнуло вітром, як від удару. Якомусь чоловікові, який стояв біля своєї каюти, прищемило руку затріснутими дверми, і йому відразу відірвало великий палець. Крім того, один матрос зламав ногу. Це було жахливо.
Мені не було погано, але я мушу зізнатися, що майже злякався. Море піднялося, але не хвилями, як у Біскайській затоці, а страшним високим валом, схожим на круглі пагорби. Дуже скоро я змушений був припинити дивитися в ілюмінатор. Шпангоути[43] так тріщали, аж я подумав, що корабель неодмінно розірве на шматки. Була жахливенна бортова хитавиця; ми двічі так сильно перехилилися і пробули в такому положенні так довго, що я боявся, що вже ніколи не станемо на місце. Але Провидіння змилостивилося, і врешті ми дісталися дельти Гангу з чудовими піщаними берегами й дуже каламутною водою. Від гирла Хуглі вгору за течією нас повів лоцман[44], і ми пливли так повільно, що це тривало не один день. На берегах там безліч маленьких оброблених ділянок землі, які зрошуються з канав. Я бачив кокосові пальми, а ще як на деревах ростуть банани. Місцеві жителі, звісно, темношкірі і, здасться, працюють з одною тільки пов'язкою на стегнах, хоч у декого є тюрбани. Працюючи на своїх ділянках, вони сидять навпочіпки, притуливши стегна до п'ят, але дехто також закидає сіті в жовту річкову воду й ловить рибу, яка, кажуть, смачна. Білі носять сонцезахисні шоломи; батьку, твій тропічний шолом — те що треба.
А зараз мушу закінчувати. Я писав цього листа з перервами, а тепер ми зайшли в док. Я надзвичайно вражений розмірами цього місця і доків. Тут у небі, здається, одні дахи будинків і мінаретів.
Кожен день потрохи читаю свою Біблію. Почуваюся непогано. Гадаю, зі мною все буде гаразд.
З любов'ю до всіх, хто чекає вдома, я й надалі ваш слухняний син, Мет».
Ненька екстатично ковтнула повітря, витираючи сльози, які немовби вирвалися з її переповненого почуттями серця. Делікатний інструмент її тіла здійнявся в гімні радості і вдячності, співаючи разом із нею. «Який лист! Який син!» Новини, здавалось, були надто могутні, щоб вона змогла їх у собі втримати, і її охопив шалений порив вибігти на середину вулиці, перетнути місто, вимахуючи над головою листом, виголошуючи дивовижну хроніку цієї епохальної подорожі.
Броуді чітко зчитав її настрій зневажливим пронизливим поглядом.
— Виклич глашатая і оголоси новини на все місто, — сказав він. — Ну-бо, йди. Усім розбовкай. Пхе! Почекай, заки дістанеш не його перший, а двадцять перший лист. Він ще нічого не зробив, тільки їв фрукти і поводився як розмазня.