Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 23)

— Маю надію, погода його не підведе, — прошепотіла місіс Броуді, дуже задоволено повернувшись мити посуд зі сніданку, поки Нессі з вікна вітальні махала на прощання батькові в спину.

Коли за господарем дому зачинилися двері, Мері повільно піднялася до своєї кімнати, сіла на краю ліжка й виглянула у вікно. У чистій ясності ранку вона не бачила трьох високих беріз, їхніх гладеньких стовбурів, що сяяли глянцевим блиском, прямі, немов сріблисті щогли; вона не чула шурхотливого шепоту листя, що миготіло, то темне, то світле, обертаючись на слабкому вітерці. Заглиблена в себе, Мері сиділа й думала про ті слова, які сказав їй батько, стривожено, засмучено прокручувала їх у голові.

— Мері, тебе розперло, як той будинок, — глумливо сказав він, маючи на увазі, як Мері цілком усвідомила, що вона росте, поправляється, як і годиться для її віку і швидкого розвитку. Втім, оте єдине висловлювання, що, наче раптовий промінь світла, ввірвалося, а тоді зникло в пітьмі її незнання, зненацька збурило в ній глибокий неспокій.

Мати Мері, що, ніби страус, схвильовано ховала голову, коли на домашньому горизонті з'являвся найменший натяк на цю тему, не просвітила доньку навіть у найелементарніших аспектах сексу і на будь-яке пряме, відверте запитання, яке та могла поставити їй з цього приводу, ненька з жахом відповідала:

— Ану ціхо, Мері! Негоже про це говорити. Хороші дівчата про таке не думають. Про таке встидно питати.

Мері так мало була знайома з іншими дівчатами, що ніколи не отримувала інформацію з цього питання з несерйозних, смішливих зауваг, які час від часу дозволяли собі навіть найманірніші, найневинніші незайманки міста. Безладні уривки таких розмов, які можна було випадково підслухати, дівчина не розуміла або відкидала з природної витонченості сприйняття і жила з несвідомою наївністю, можливо, піддаючи сумніву — якщо вона колись про це думала — байку про те, що немовлята з'являються завдяки лелеці, однак анічогісінько не знала про найелементарніші реалії дітонародження.

Навіть зараз те, що звичне функціонування її тіла було порушене впродовж трьох місяців, не збурило чисту водойму її непорочної душі, та сьогодні вранці грубе батькове зауваження, викривлене якоюсь прихованою звивиною її мозку до іншого значення, спотворене до іншого трактування, вразило її з нищівною жорстокістю.

Невже тепер вона інша? Мері схвильовано провела долонями по тілу й кінцівках. Це було її тіло, її власне тіло, яке повністю їй належало; як воно могло змінитися? У паніці Мері скочила на ноги, замкнула двері спальні на замок, зірвала із себе кашеміровий ліф і спідницю, нижню спідницю, обтислу комбінацію, повністю роздяглася, і врешті вона стояла, спантеличена, у цнотливій наготі, збентежено торкаючись свого тіла руками. Досі вона досліджувала його винятково із швидкоплинної цікавості. Мері нетямуще вдивлялася у свою кремово-білу шкіру, підіймала руки над головою, витягуючи своє гнучке, красиве тіло у пругкій, бездоганній принадності. Невідповідні розміри маленького дзеркала на її столі не показували жодної вади чи недосконалості, щоб підтвердити чи заспокоїти її невиразні побоювання, і, хоч Мері і так і сяк крутила головою, її сполохані очі не могли виявити ніякого ганебного спотворення, що волало б про внутрішню огидність. Вона не могла сказати, чи змінилася, чи стали її груди повнішими, її ніжно-рожеві соски — менш витонченими, м'який вигин її вуст — глибшим.

Дівчину охопили сповнені страху вагання. Три місяці тому, коли Мері лежала в обіймах Деніса у стані підсвідомої капітуляції, вона сліпо керувалася інстинктами та із заплющеними очима цілковито віддавалася могутнім потокам, що проходили крізь її істоту. Ані здоровий глузд, якщо б вона забажала, ані знання, якби вони в неї були, не стали на заваді; фактично, переживаючи несамовиті відчуття нестерпно солодкого болю і невимовно п'янкої насолоди, вона перебувала так далеко поза своєю істотою, що зовсім не знала, що насправді відбувається. Тоді почуття затьмарили здатність мислити, проте зараз у голові Мері маячіли думки, що ж то за незрозуміла реакція була викликана силою їхніх обіймів, чи, можливо, це їхні вуста, якось дивно поєднавшись, безповоротно змінили її в якийсь складний, незбагненний спосіб.

Мері відчула себе безсилою, сповненою збентеженої нерішучості, відчула, що мусить негайно розвіяти це раптове внутрішнє занепокоєння, але не знала, як їй це зробити. Похмуро одягаючи назад одяг, що лежав розкиданий довкола її ніг, Мері одразу відкинула думку звернутися до матері, чудово знаючи, що боязку неньчину душу підкине від жаху лише від згадки цієї теми. Мимоволі дівчина звернулася думками до Деніса, своєї незмінної розради, але вмить згадала — і це лише посилило тривогу — що не бачитиметься з ним принаймні тиждень, а далі подумала, що наступного разу зможе зустрітися з ним тільки на мить. З часу тієї чудової розмови з Денісом у кафе Бертореллі їхні зустрічі були короткі (хоч і надзвичайно приємні) і, як домовлено, з усіма застережними заходами, і хоч можливість бодай оком глянути на Деніса, яку вона в результаті отримала, була єдиним щастям у її житті, зараз Мері чітко відчула, що під час такого поспішного обміну підбадьореннями й любов'ю вона ніколи не набереться сміливості навіть завуальовано спитати в Деніса поради; на саму думку про це її заливав соромливий рум'янець.

Мері знову була одягнена і, відімкнувши двері, спустилася вниз, де ненька, завершивши, як вона казала, надавати хаті людського вигляду, з насолодою влаштувалася спокійно почитати свою книжку. У тих книжках немає таких проблем, як у неї, сумно поміркувала Мері, в обітницях, поцілованих кінчиках пальців, приємних розмовах, щасливих кінцях — жодного натяку на роз'яснення її складної ситуації.

— Я піду в комерційний заклад із батьковим повідомленням. Він мене зранку попросив, — промовила дівчина після хвилинного вагання, звертаючись до материної схиленої зосередженої постаті.

Місіс Броуді, яка сиділа у вітальні сассекського маєтку в оточенні обраного нею самою товариства і вела серйозну розмову з парафіяльним священником євангелістів, не відповіла, навіть не почула доччиного голосу. Заглибившись у книжку, вона була, як висловився її чоловік, її рабинею.

— Та макулатура повністю зробила з тебе свою рабу, — насмішкувато сказав Броуді дружині, коли та якось не відповіла на його запитання. — Присмокталася до своєї книжки, як пияк до фляшки. Ти би не відірвалась, навіть якби довкола горів будинок.

Спостерігши відтак затуманеним поглядом, що турбувати матір немає сенсу, що за теперішніх умов вона не зможе видобути з неї зв'язних, не те що заспокійливих слів, Мері мовчки і непомічено пішла виконувати своє доручення.

Дорогою до міста дівчина була заглиблена у свої сумні, сповнені запитань думки, ішла мляво, похиливши голову, повільним кроком; так хоч у такий спосіб її похід затягнувся, Мері досягла свого пункту призначення, ще перш ніж їй зблиснуло розв'язання її загадки.

У крамниці був лише Пітер Перрі, енергійний, надутий, набундючений, розкошував від особистісної відповідальності; він привітав Мері, нервово посипавши словами, його лице проясніло від задоволення, а білі щоки збліднули ще більше від радісного шоку, що він її бачить.

— Це така несподівана приємність, міс Мері. Нечасто ми маємо змогу побачити вас тут, у комерційному закладі! Оце так! Величезна приємність! Величезна приємність! — схвильовано повторював Перрі, потираючи свої худі, прозорі, стоншені до кінчиків пальці швидкими шурхотливими рухами; тоді він замовкнув, зовсім розгубившись. Правду кажучи, удар обставин, завдяки якому Мері опинилась у крамниці саме в той день, коли, зважаючи на відсутність її батька, Перрі можна було з нею порозмовляти, вибив його з рівноваги, і в цьому збентеженні пішли за вітром ті захопливі бесіди, які молодик так часто подумки вів із гуртом царствених юних леді з найвищого товариства і які розглядав наче щось на зразок репетиції перед таким випадком, як оце зараз настав. Перрі мовчав, та сама людина, яка прагнула цього слушного моменту, кажучи: «Якщо парубку колись випаде можливість, він справить щонайгарніше враження на міс Мері»; він проковтнув язика, та сама людина, яка в підсобці крізь пару з елегантною презирливою легкістю зверталася до прасувальної дошки. Його охопило безмовне заціпеніння, людину, яка недільними ранками в романтичні миті відпочинку в ліжку, невідривно дивлячись, мов на корону, на латунну кульку на бильці ліжка, причаровувала своєю вишуканою мовою якусь герцогиню. Перрі відчув, як його тіло слабне, шкіру волого пощипує, з пор сочиться липкий піт; він остаточно впав у паніку і, відпустивши віжки своєї професійної офіційності, бовкнув:

— Прошу сідати, мадам, чим я можу вам сьогодні допомогти?

Перрі був нажаханий, і вся кров з його вен болісно вдарила в голову, а відтак образ Мері проплив у молодика перед очима в серпанку збентеження. Перрі не почервонів — це для нього було неможливо, — але голова пішла обертом; втім, на його зачудування й полегшення Мері не виказала ані обурення, ані здивування. Правду кажучи, думки її досі були далекі й сумні, дівчина ще не зовсім отямилася від маршу похмурих фантазій, не почула Перрі, і замість висловити подив вона з певною вдячністю прийняла стілець, який він машинально запропонував, і з утомленим зітханням опустилася на нього.