Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 18)

Хоч зараз вони вже були на пероні, доленосний поїзд запізнювався, адже графік спільної залізниці Дарроку й Левенфорду, який ніколи не був предметом громадського схвалення, сьогодні цілком виправдовував свою репутацію і явно працював без будь-якої точності. Ненька неспокійно стукотіла ступнею, нетерпляче копилила губи, неодноразово поглядала на срібний годинник, що висів на шиї на сплетеному з волосся ланцюжку[27]; Метью, сповнений розпачливої надії, що на колії сталася аварія, неуважно, безутішно дивився на носильника, який своєю чергою з роззявленим ротом витріщався на місіс Броуді. Він ніколи її раніше не бачив і, пожираючи пришелепкуватими очима її діловиті, безпристрасні рухи, що зовсім не вписувалися в його локальний досвід, носильник сприйняв її за людину виняткову — мандрівницю щонайменше європейського рівня.

Нарешті здалека почувся брязкіт, звіщаючи смерть Метової останньої надії. Поїзд задимлено в'їхав на вокзал і за кілька хвилин попихкотів далі з місіс Броуді і Метью, що сіли одне навпроти одного на твердих дерев'яних сидіннях, а носильник залишився ошелешено дивитися на однопенсову монету, яку леді величаво вклала йому в долоню. Він почухав голову, обурено сплюнув, покинув думати про всю цю пригоду як про таємницю, непідвладну силам його розуму.

У поїзді місіс Броуді використовувала кожне припинення гуркоту, коли її голос було чутно, аби щось жваво сказати Метью, а між цими репліками життєрадісно його розглядала. Мет скорчився на своєму сидінні; він знав, що його підбадьорюють, і ненавидів це. «Добре матері, — набурмосено думав він, — їй не треба нікуди їхати».

Нарешті вони дісталися у Глазго, і їхня подорож туди була для Метью невтішно короткою. Вони попрямували з вокзалу на Джамайка-стріт і по Бруміло до доку Стобкросс, у якому разом із двома буксирами стояв на парах пароплав «Іраваді». Він здався їм величезним кораблем із гребними колесами завширшки як розмах кажанячих крил, і трубою, яка затьмарювала щогли всіх інших суден, і ненька захоплено промовила:

— Ти диви, та це чудесний великий корабель, Мете! Я не буду за тебе боятися, як буду знати, що ти на такому кораблі. Той комин високий, як міська дзвіниця. Та й подивись на весь той люд на палубі. Я думаю, ми мусимо йти на борт.

Вони прорухалися вгору по сходнях і дісталися палуби, а там здійнявся посадковий шквал і запанував неймовірний гамір та сум'яття. Матроси скакали по палубі, роблячи з мотузками дива; офіцери із золотими галунами бундючно покрикували й голосно дули у свистки; стюарди переслідували пасажирів, і пасажири бігали за стюардами; англоіндійці, що поверталися в обрану країну, несамовито свердлили поглядом усіх, хто опинявся в них на шляху; родичі на межі тяжкої втрати вдарялись пальцями ніг об пілерси[28] і купи багажу.

Від побаченої шарпанини місіс Броуді охопив страх. Зверхній вигляд начальника господарської служби, який скерував їх униз, налякав жінку, і хоч місіс Броуді мала намір хоча б підійти до капітана судна і в належний спосіб передати Метью під його особливу опіку, тепер вона опустила руки; сидячи в задушливих стінах комірчини, яка мала стати Метовою каютою на наступні вісім тижнів, і відчуваючи, як корабель злегка підіймається й опускається біля причалових кранців[29], місіс Броуді усвідомила: що швидше вона зійде на берег, то краще.

Зараз, коли справжнє прощання було вже близько, вдаване піднесення, яке творила її романтична уява, луснуло — як в'їдливо передбачив її чоловік, — ніби проштрикнутий міхур. Місіс Броуді знову була собою — слабкою жінкою, що дала життя цій дитині, годувала її своїми грудьми, спостерігала, як вона досягає зрілості, і тепер ось-ось мала побачити, як та її покидає. По щоці неньки повільно скотилася сльоза.

— Йой, Мете! — вигукнула вона. — Я трималась, як могла, задля тебе, сину, заради твого добра, моє сонце, але мені жаль, що я тебе втрачаю. Я сумніваюсь, чи зможеш ти жити в тих чужих краях. Як на мене, то ліпше б ти зостався вдома.

— Я теж не хочу їхати, ненько! — гаряче заблагав Метью, наче матір в останній момент могла простягнути руку й витягти його з цієї жахливої скрути.

— Тепер тобі треба їхати, мій сину. Це зайшло занадто далеко, аби зараз щось змінити, — сумно відповіла місіс Броуді, хитаючи головою. — Твій батько весь час цього хотів. А що він каже, має бути зроблено. Іншого способу просто нема. Але ти постараєшся і будеш файним хлопчиком, правда, Мете?

— Так, ненько.

— Будеш надсилати мені трохи своєї платні, аби я робила для тебе внески в Будівельному товаристві?

— Так, ненько.

— Будеш читати по одному біблійному розділу щодня?

— Так, буду, ненько.

— І не забувай про мене, Мете.

Метью зайшовся уривчастим незграбним риданнями.

— Я не хочу їхати, — белькотів він, хапаючись за материну сукню. — Ви всі відсилаєте мене геть, і я ніколи не повернуся. Я рушаю назустріч своїй смерті. Не відпускай мене, ненько.

— Ти мусиш їхати, Мете, — прошепотіла вона. — Він уб'є нас, як ми разом вернемося.

— Я захворію на тому кораблі, — скиглив Метью. — Я вже зараз відчуваю, що так буде. Я дістану там гарячку. Ти знаєш, у мене слабке здоров'я. Кажу тобі, ненько, мені там кінець.

— Ану ціхо, сину! — прошепотіла місіс Броуді. — Ти мусиш заспокоїтися. Я буду молити Господа, аби тебе захистив.

— Ох, ну, ненько, якщо я мушу їхати, то залиш мене! — закричав Метью. — Я більше не витримую. Не сиди тут і не знущайся з мене. Залиш мене і край!

Матір підвелася і взяла Метью в обійми; нарешті вона була просто жінкою.

— Бувай здоровий, сину, і най благословить тебе Бог, — тихо мовила вона. Коли зі сльозами на очах ненька, хитаючи головою, покинула каюту, Метью безсило впав на койку.

Місіс Броуді зійшла по сходнях униз і вирушила на вокзал на Квін-стріт. Вертаючи через док, вона волочила ноги по бруківці, по якій раніше ступала так граційно; тіло жінки поступово схилилося вперед, сукня недбало тяглася позаду; голова її жалюгідно опустилася; на неї знову ліг покров покори, жінка остаточно повернулася зі своїх мрій і знову була невдатною і невмілою дружиною Джеймса Броуді.

У поїзді додому місіс Броуді відчула втому, знесилення від стрімкого лету емоцій, що охопили її істоту. Жінку зморила сонливість, і вона заснула. У сутіні сплячого мозку зі своїх потаємних місць виривалися страхи й терзали її. Хтось жбурляв місіс Броуді вниз, чавив камінням; квадратні сірі камені були зусібіч, затискали її. Поряд на землі лежали її діти, їхні трупні кінцівки обм'якло лежали у виснаженні надзвичайного ослаблення, і, коли стіни над ними стали повільно змикатися, місіс Броуді прокинулась під гучний вереск, що змішався зі зривом свисту локомотива. Поїзд заїжджав на околиці Левенфорду. Вона була вдома.

Розділ п’ятий

Наступного ранку близько десятої години місіс Броуді і Мері були разом на кухні, зібравшись за своїм звичаєм на нараду, щоб обговорити план домашніх справ на день, коли господар дому після сніданку вирушив геть. Цього разу, втім, вони не розглядали можливості прибирання чи ремонту одягу, не обмірковували, тушковане м'ясо чи фарш має бути того дня на обід, і не намагались вирішити, чи потребує прасування батьків сірий костюм, а натомість сиділи мовчки, дещо пригнічені; місіс Броуді сумовито попивала з горнятка міцний чай, а Мері тихо виглядала у вікно.

— Я нині геть розлінилася, — врешті озвалася ненька.

— Це й не дивно, нене, — після вчорашнього, — зітхнула Мері. — Цікаво, як він там? Не сумує за домом отак зразу, я сподіваюся.

Місіс Броуді похитала головою.

— Я боюся, що найгірше то буде морська хвороба, бо Мет, бідака, завше погано переносив хитавицю! Я добре пам'ятаю, як ще у дванадцять років йому було дуже погано на пароплаві до Портдорану, а надворі навіть не дуже буряно було. Мет тоді з'їв ренклоду після обіду, а я не хотіла спиняти і псувати хлопчику тогоденну насолоду, але він виблював і їх, і файний обід, який коштував його батькові дорогоцінних пів крони. Ох, але твій батько був сердитий і на нього, і на мене, так ніби то була моя вина, що хлопця на кораблі змлоїло.

Місіс Броуді замовкнула, поринувши у спогади, а тоді додала:

— У всякому разі теперка, коли Мет далеко-далеко, я рада, що сама я ніколи на нього не сварила. Ні! Я ніколи в злости нічого йому не говорила, а щоб руку піднімати на покарання — такого й поготів не було.

— Ти завжди найбільше віддавала перевагу Мету, — м'яко погодилась Мері. — Боюся, ти тяжко за ним сумуватимеш, ненько!

— Сумувати? — відказала місіс Броуді. — Та, звісно, буду. Я чуюся так слабо, ніби… ніби з тим кораблем пішло щось у мене зсередини і ніколи не вернеться. Але я маю надію, що він теж буде за мною сумувати, — очі жінки заблищали, коли вона повела далі: — Ая, хоч він і чоловік дорослий, але в каюті заплакав, як дитина, коли мав з матір'ю прощатися. Це тримає мене на дусі, Мері, і буде тримати, поки не отримаю розраду в його любих, дорогих листах. Ох і чекаю я на них! Мет писав мені лиш один раз — коли у дев'ять років поїхав у гості до кузена Джима на ферму після того, як слабував з легенями. А лист ще й був цікавий — весь про те, як він на коні посидів і як маленького пструга в річці зловив. Я тримаю його в шуфляді аж по цей день. Мушу собі його вголос перечитати. Ая! — підсумувала місіс Броуді із сумовитим задоволенням. — Передивлюся в себе всі шуфляди і переберу всі Метові речі, які маю. Буду мати крихту втіхи, поки не дасться чути.