Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 8)

— Все добре, Денісе. Натовп мене не хвилює; тепер, коли ти знайшов мене, уже ніщо не має значення.

— Що ти за дівчина, Мері! — вигукнув він. — Ти просто янгол, що мені пробачаєш. Але я не заспокоюся, поки все тобі не відшкодую. Треба надолужити згаяний час. Не знати мені щастя, поки ти не отримаєш незабутні враження. З чого б нам почати? Тільки скажи і вважай, це вже виконано.

Мері роззирнулась. Як усе довкола змінилось, як їй було радісно, що вона прийшла! Мері побачила, що люди навколо не грубі, а просто розбурхані й щасливі, і якби зараз перед нею вигулькнув ведмедикуватий парубійко, вона б відповіла на його незграбний вишкір усмішкою розуміння. Мері всюди бачила різнобарв'я, ажіотаж і рух; вигуки балаганника її розворушували, звуки пострілів у тирі лоскотали нерви, але не лякали, рев музики довкола п'янив, і коли погляд її іскристих очей притягнуло кільце коників, що весело скакали по колу, кружляли, гарцювали, вистрибували під мелодію кандагарського вальсу, вона захоплено засміялася і вказала на них:

— З них, — затамувавши подих, промовила Мері.

— Звісно! — вигукнув Деніс. — Твої слова — закон, Мері! Почнемо на скакунах. Приготуватись усім до донегольського полювання.

Міцно схопивши за руку, юнак повів Мері вперед, а натовп, що так її пригнічував, здавалося, розчинявся перед ними, наче під дією чарів.

— Ну ось! — весело вигукнув Деніс. — Два вкупі з хвостами, як у левів, і зубами, як у дромадерів[12]. Залазь, Мері! Твій стрибне на висоту будинку, судячи з його лютого погляду.

Вони сиділи на конях, схопившись за віжки, чекаючи, спершу їдучи по колу повільно, тоді швидко, далі кружляючи під шалену музику, схвильовані радістю руху, стрімголов проносячись над простолюдцями, що стояли на своїх двох, витріщаючись, які, здавалося, були десь далеко внизу під летючими копитами їхніх гарцівливих румаків, що разом мчали крізь безмежні зоряні світи, ширяли вгорі в натхненній величі руху. Коли вони нарешті поступово припинили рух, Деніс просто не дозволив Мері злізти з коня, а примусив її, і без того охочу, залишитися поруч з ним на наступний, ще один і навіть ще один проїзд, аж поки, набираючись досвіду і впевненості в сідлі, Мері послабила міцність хватки на віжках і почала спрямовувати коня легким дотиком однієї руки, розслабила тіло, щоб підлаштуватися до його курбетів, і гордо демонструвала Денісу майстерність і вправність своєї верхової їзди. Він вихваляв Мері, заохочував, насолоджувався її втіхою, аж поки її не замучило сумління і, відчуваючи, що Деніс розориться через її нерозважливу марнотратність, Мері заблагала його зійти. Деніс засміявся, аж затрусилися боки.

— Ми могли б кататися всю ніч, якби ти захотіла! Це зовсім не проблема, якщо ти щаслива.

— О ні, проблема, Денісе! Це жахливі витрати. Нехай ми вже зійдемо, — просила Мері. — Дивитися для мене буде таке саме щастя.

— Ну, тоді добре! Будемо сходити, щоб тебе потішити, Мері; та ми лише починаємо. Сьогодні поруч з тобою мільйонер. Ми перепробуємо всі можливі розваги.

— Якщо це дійсно тобі по кишені, Денісе, — невпевнено відповіла Мері. — Тут просто чудово! Але я не хочу, щоб ти витрачав на мене надто багато.

— Витрат на тебе ніколи не буде забагато, Мері! — тепло відповів Деніс. — Навіть якби я витратив усе до останнього фартинга.

То було підняття завіси, а тепер вони пірнули в юрбу, з насолодою споглядаючи панораму веселощів і вбираючи довколишню радість спрагло, щасливо і вдвох.

Годину потому, спробувавши для власного задоволення кожний різновид руху, покидавши м'ячі в усі можливі предмети від кокосів до «тітоньок Саллі», побачивши покусаного блохастого лева й апатичного слона, на ревне прохання балаганника потицявши пальцем у товстуна, щоб упевнитися у відсутності обману[13], помилувавшись найнижчою жінкою у світі, захоплено здригнувшись на вигляд живого скелета і придбавши кожен їстівний товар від медових груш до льодяників від кашлю, Мері і Деніс, найбільш радісно-схвильована пара на всій території дійства, опинились перед найбільшим наметом на ярмарку. Він належав відомій трупі Макінеллі, яка, як було вказано на афішах, влаштовувала бенкет благородних, вишуканих розваг. Перед наметом розмістився поміст, який зараз освітлювали чотири лігроїнові лампи, і посередині цієї сцени стояв сам знаменитий Макінеллі, якого легко було впізнати за лискучим циліндром і струмливим сюртуком, штанами у велику клітинку й величезним латунним ланцюжком, що красувався, жовтий, ніби із золота, і товстий, як ланцюг мера[14], на його білуватому оксамитовому жилеті. По обидва боки від нього — якщо знову процитувати завчасні оповіщення із синіми й червоними літерами, що вкривали стіни та вереї в селах — стояла «блискуча плеяда талантів». Праворуч з меланхолійною граційністю на стовп шатра оперся високий млосний джентльмен при повному, але дещо запліснявілому параді, спрямувавши свій романтичний погляд понад юрмою, мовби на якомусь ефемерному балконі шукав Джульєтту, що була б його гідна, і як міг ховав брудноту своєї сорочки, стягуючи рукави пальта й рішуче схрещуючи руки на грудях. Та похмурий Ромео був не єдиною цікавинкою цього дійства, адже на іншому боці сцени, ліворуч від Макінеллі, очікувально завмерло чарівне створіння, зодягнене в рожеве трико, білу пачку і прилаштовану набакир гостроверху капітанку, яке час від часу робило кілька манірних кроків, що натякали на перспективу ще принадніших рухів у майбутньому, і легкими, витонченими жестами посилало поцілунки юрбі внизу, що виглядало так, ніби вона витягує зі своїх вуст цілі ярди серпантину.

— Яка вродлива, правда? — прошепотіла Мері, яка до цього часу вже так близько підійшла до свого супутника, що взяла його за руку.

— Якби ти побачила її при денному світлі, то здивувалася б, — відповів більш досвідчений Деніс. — Мені про неї дещо розповіли. Всі кажуть, — далі він заговорив повільно, мовби відкриваючи лиховісну таємницю: — Кажуть, вона косоока.

— Ох, Денісе, як можна таке говорити? — обурено вигукнула Мері. Однак вона із сумнівом подивилася на підозрілий нахил кашкета-капітанки. Звичайна елегантність чи задум тут мав якесь глибше значення?

— Підходьте, леді та джентльмени, підходьте! — вигукнув Макінеллі, ефектним рухом знявши свого циліндра й тримаючи його у витягнутій руці у вишуканому вітальному жесті. — Незабаром початок концерту. Ми ось-ось почнемо. Це вже останній концерт цього вечора. Першокласна розвага, за вхід — два і лише два пенси. Мистецька довершеність та витонченість! Джентльмени, можете приводити своїх дружин та коханих, розвага цілком пристойна. Єдине й неповторне дійство Макінеллі, безперечно, першокласне і єдине у своєму роді. Ось-ось почнеться! Джентльмени! Ліворуч від мене мадам Боліта, що продемонструє нам найдивовижніший і наймайстерніший танець століття! — при згадці свого імені мадам легко виконала пірует, скромно усміхнулася, кокетливо простягнула зап'ястки й висмикнула новий серпантин, що був, коли вже на те пішло, ще тягучіший, ніж досі.

— Леді! Праворуч від мене синьйор Маджіні, найславетніший, найпрекрасніший співак просто з оперних театрів Парижу та Мілану в епохальній ілюстрованій пісенній виставі!

Синьйор Маджіні, якого насправді звали Маджінті, прибрав ще більш по-романтичному журливого вигляду і мрійливо вклонився, ніби леді засипали його букетами в Парижі й змагалися за його прихильність у Мілані.

— Ми вже ось-ось почнемо розпочинати. Ми вже ось-ось розпочнемо починати! Підходьте! Підходьте! Останній концерт на сьогодні. На вечір ми закриваємось. Дякуємо всім і кожному за вашу люб'язну увагу. Підходьте, підходьте.

— Напевно, зараз починатиметься, — мовив Деніс. — Він так часто це повторює. То як, ризикнемо?

— Так, — радісно-схвильовано відповіла Мері.

Вони зайшли всередину.

В шатрі пахнуло гасом, гарячою тирсою й апельсиновою шкіркою, і, рухаючись навпомацки тьмяним пахучим приміщенням, Деніс і Мері знайшли вільне місце, сіли й за хвилину нетерплячого очікування їх було винагороджено відкриттям програми. Вона була поділена на дві частини, першу з яких було виділено для мадам Боліти, а другу — для синьйора з Парижу й Мілану; однак чи то великого Макінеллі притягував спокусливий аромат його вечері зі стейків та цибулі, що доносився з-позаду з його фургона, чи то він відчував, що вже час для ще одного концерту, який уже точно буде останнім, — сказати неможливо; дійство було, без сумніву, квінтесенцією лаконічності.

Мадам робила піруети, ставала в пози й важко підстрибувала, підкреслюючи удари своїх приземлень на тонкі звучні підмостки короткими мимовільними видихами, які можна було б помилково сприйняти за кректання, якби то не була така чудова артистка, а легші рухи супроводжуючи щедрим клацанням пальців і пронизливими скриками: «Ля, ля, ой-ля-ля!». Мадам зробила тремтливий пірует у задній частині помосту, грайливим вистрибом побігла вперед до рампи, гордовито хвицнувши, викинула взад у повітря одну дужу ногу, млосно посунула вперед підборіддя по витягнутому вказівному пальцю і, ледь погойдуючись на тій опорі, яка в неї залишилася, оглянула публіку так, наче все те було надзвичайним досягненням. Далі, домішуючи в слабке торохтіння проміжних оплесків самовдоволене «ой-ля-ля!», танцюристка звабливо змахнула головою й поскакала по колу, зручно перемістившись назад до попередньої позиції. Кульмінація першої частини номера настала в моменті благородної спроби, коли, простягнувши руки, зі спотвореним від натуги обличчям мадам повільно й болісно опустилася на шпагат, у положення, з якого, однак, не намагалася встати, але її врятувало своєчасне падіння завіси.