Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 7)

Розділ другий

Левенфордський ярмарок був щорічним гулянням, суть якого полягала в з'їзді кількох мандрівних труп із додатковими розвагами, маленького звіринцю, який мав навіть слона й клітку з двома левами, автентичного тиру, де використовували справжні кулі, і двох ворожок з бездоганними, відкрито виставленими на огляд рекомендаціями, які разом із розмаїттям інших менших цікавинок збиралися в домовлений день на тому шматі громадської землі, який у місті знали як «толоку».

Територія мала форму трикутника. З одного боку — на околиці міста — стояли масивні й важливі елементи ярмарку — більші намети і шатра, з іншого — засоби пересування й насолоди — гойдалки й різноманітні каруселі, а з третього, на межі з луками ріки Левен, розмістилися накриття з іграми — «Збий кокос», «Поціль у діжку», «Моллі-Доллі», продавці фруктів, лимонаду, морозива й нуги, а також сила-силенна маленьких рундуків, що притягували й захоплювали погляд. Це було, без сумніву, найбільше з подібних зібрань в окрузі, чию популярність зумовлювали прецедент і схвалення, і воно, наче магніт, притягувало місто й околиці у вечори впродовж одного яскравого тижня, захоплювало у свої обійми радісну юрбу людей, яка навіть зараз повільно ринула трикутником на хвилі насолод, що безперестанно насувалася.

Мері пірнула в течію, і її одразу поглинуло. Вона втратила свою окремішність, її засмоктало у вир істот, які штовхалися, сміялися, кричали й жестикулювали, понесло вперед незалежно від її волі, і коли ота сила, охопивши Мері, стала штовхати її то туди, то сюди, водночас весь час рухаючи вперед, дівчина водномить здивувалася з власної нерозважливої сміливості. Не тисняву бурхливого натовпу малювала вона у своїх ідилічних фантазіях, не грімкі крики й палахкі вогні хвилювали її уяву, отож, не пробувши на ярмарку і п'яти хвилин, Мері почала шкодувати, що прийшла, і зрозуміла, що зрештою батько міг мати рацію у своїх твердженнях, що з його боку мудро було заборонити їй сюди йти. Тепер Мері думала, що хоч єдиною метою її прибуття було побачити Деніса, він ніяк не зможе знайти її в такій юрбі, і коли чийсь гострий замашний лікоть вдарив її по ребрах, а товстий сільський хлопійко наступив на ногу й незграбно вишкірився на знак вибачення, Мері відчула себе нещасною й наляканою. Це ж через яке почуття вона опинилася серед цих мугирів! Чому вона з такою необачністю, нерозважливістю, ризиком не послухалася батька і з такою легковажною й палкою нестримністю прибула на поклик юнака, якого знала всього-на-всього місяць?

Поки Мері отак носило, вона подивилася на той місяць у ретроспективі, з меланхолійною простодушністю пригадавши, що тут частково винні маятникові двері міської публічної бібліотеки. Із внутрішнього боку на цих дверях стояв владний напис «До себе», і, підкоряючись цьому лаконічному наказу, відвідувач, виходячи з бібліотеки, мав сильно потягнути двері у свій бік; утім, вони такі неподатливі й важкі, що коли ти несеш книжку і за тобою не стежить безапеляційний погляд вахтера міської установи, дуже легко знехтувати законом і штовхнути замість потягнути. Одного пам'ятного разу Мері таки, безсумнівно, здійснила рух від себе і, пхнувши вперед не те щоб невпевненою рукою, влетіла прямісінько в жилет молодика в брунатному. Сила вильоту дала їй можливість чітко побачити колір його охайного костюма. Волосся молодик також мав брунатне, як і очі й обличчя, всіяне дрібненькими веснянками темнішого брунатного відтінку; і коли Мері підвела сполохані очі, вона одразу, незважаючи на збентеження, зауважила, що зуби чоловіка, коли той усміхався — а він негайно усміхнувся — були білі й бездоганні. Поки Мері дивилась на молодика, широко розплющивши очі й розтуливши губи, риси його обличчя розгладились, він чемно підібрав її книжку, яка впала, спокійно її розгорнув і глянув на ім'я на читацькому квитку.

— Пробачте, що засмутив вас, міс Мері Броуді, — сказав молодик поважно, водночас усміхаючись до неї з глибин своїх карих очей. — Ці двері надзвичайно підступні. Вони, звісно ж, повинні мати скляні віконця. Це повністю моя провина, що я не звернувся з цим питанням до міської ради.

Мері захихотіла — навіжено, безсоромно і, на жаль, нестримно — з його чарівного добродушного кепкування і припинила сміятись, лише коли молодик обережно додав, так ніби це було зовсім неважливо: «Я — Фойл… Живу в Дарроку». Довгу хвилину вони дивились одне на одного, а Мері тим часом, звісно ж, неподобно побуряковіла (опісля Деніс говорив їй, що то був прегарний рум'янець) і соромливо мовила: «На жаль, я мушу йти». «Яка слабка відмовка!..» — подумала вона тепер. Деніс не робив спроб її затримати, з бездоганною ґречністю відступив убік, трохи підняв капелюха і вклонився, проте Мері до кінця вулиці відчувала на собі погляд тих жвавих брунатних очей, шанобливий, уважний, захоплений. Оце був початок!

Незабаром Мері, яка ніколи досі не зустрічала містера Фойла в Левенфорді з тієї зрозумілої причини, що він рідко тут бував, почала часто бачити його на вулиці. Вони справді постійно перестрівали одне одного, і хоч Денісу ніколи не випадало заговорити з нею, він завжди усміхався й вітався, енергійно і заразом поштиво. Мері почала подобатись та весела щира усмішка, вона почала сподіватись побачити його впевнено розправлені плечі, почала прагнути блиску завзяття в його погляді. Часом Мері впізнавала його в гурті загартованіших і відважніших левенфордців, що стояв біля нещодавно відкритого кафе з морозивом Бертореллі, і з трепетом усвідомлювала, що ці сміливі парубки прийняли його як рівню, навіть як зверхника, і від знання про це, як і те, що він вчащає до такого дикого, несамовитого місця, як італійська крамниця з морозивом, її проймав дрож. Те, що Деніс був із нею трохи знайомий, виокремило й Мері, і навіть за його відсутності, коли вона проходила повз цей гурт обраної молоді, одразу залягала шаноблива тиша, і всі юнаки як один зривали свої капелюхи, щоб віддати їй честь, тим самим захоплюючи, але й бентежачи Мері.

Через тиждень вона знову відвідала бібліотеку і, попри те, що цього разу здійснила публічний жест самоосуду й самокритики — обережно потягнула двері до себе, відкрито висловлюючи каяття, надворі знову натрапила на Деніса Фойла.

— Який збіг, міс Броуді! — вигукнув він. — Уявіть собі, знову ми тут зустрілися. І мав же я проходити саме в цей момент.

Звідки бідолашній Мері було знати, що Деніс чекав дві години на іншому боці вулиці?

— Можна поглянути, яку книжку ви читаєте цього тижня?

— «Абатство Померой» Місіс Генрі Вуд, — затинаючись, промовила Мері.

— А, так, том другий. Бачив, ви мали перший том минулого разу.

Ось тут він видав себе з головою, поміркувала Мері, а побачивши в погляді Деніса легке сором'язливе поривання, усвідомила, що він загалом не такий витриманий і впевнений, як під час їхнього попереднього спіткання, і її наповнила щемка ніжність, коли юнак гаряче промовив:

— Чи дозволите мені ласкаво нести вашу книжку, міс Броуді?

Тепер Мері густо зашарілася через свою непрощенну й не гідну леді поведінку, але незмінним залишився той факт, що вона вручила Денісу книжку, віддала томик без жодного слова, по суті, немовби покірно запропонувала йому скромну книжечку, ласкаво прийнявши навзамін його залицяння. Мері зітхнула, згадуючи той короткий і явно банальний початок, адже відтоді вони зустрічалися кілька, ні, багато разів, і вона так пройнялася дивною й незрозумілою прихильністю до Деніса, що їй було боляче й самотньо без його товариства.

Мері, здригнувшись, повернулася з минулого. До цього часу вона вже один раз обійшла ярмарок по колу, не побачивши нічого, окрім мигтіння разючих кольорів, знову згадала про своє неприємне скрутне становище, про марну надію коли-небудь розрізнити в цьому жаскому морі облич, що клекотіло довкола, те, яке вона шукала, і, опинившись тепер перед проріхою, що відкривала шлях із натовпу на вулицю, Мері почала з труднощами протискатися назовні.

Зненацька її маленькі холодні пальці обхопила тепла рука. Мері квапливо підвела очі й побачила, що то Деніс. Її хвилею огорнуло відчуття безпеки, налило її вени м'яким відчуттям спокою, подарувавши таке полегшення, що Мері стиснула руку Деніса у своїх і з відкритою простодушністю своєї натури поквапно гаряче випалила, перш ніж він встиг озватися:

— Ох, Денісе, я була тут без тебе така нещасна! Почувалася так, ніби втратила тебе назавжди.

Деніс відповів, ніжно дивлячись на Мері:

— Я зробив дурницю, що попросив тебе зустрітися зі мною серед усього цього натовпу, Мері. Я знав, що знайду тебе, але зовсім забув, що перед тим ти можеш потрапити в тисняву. А ще мій поїзд запізнився. Ти вже тут давно?

— Я не знаю скільки, — промурмотіла Мері. — Здавалося, цілі роки, але тепер, коли ти тут, мені байдуже.

— Я сподіваюся, тебе в юрбі не дуже попихали, — не відступав Деніс. — Ганьба мені, що дозволив тобі прийти сюди самій. Таки ганьба! Я мав зустріти тебе назовні, але я навіть уявити не міг, що тут сьогодні буде таке стовпотворіння. Ти не сердишся?

Мері заперечно похитала головою і, не приховуючи свого захоплення Денісом, не дорікаючи йому за спізнення й не даючи зрозуміти, як вона ризикувала, що прийшла сюди з ним на зустріч, простодушно, радісно відповіла: