Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 6)

— Звичайно, ні, — манірно відповів Метью. — Не личить таке питати. Якби в мене був такий біль, то я б подумав, що це розлад травлення. Ну й запитань у тебе, ще й яких! Більше ми про це говорити не будемо, якщо твоя ласка. Зараз я хочу повправлятися, тому не заважай.

Метью встав і, обережно нахилившись, щоб не зім'яти свої найкращі штани, витягнув з-під ліжка футляр із мандоліною, дістав інструмент, прикрашений великим бантом із рожевої атласної стрічки. Далі він розгорнув тоненьку книжку з жовтою обкладинкою, на якій великими літерами писано: «Основи гри на мандоліні», а нижче дрібним шрифтом — «Посібник тітоньки Неллі для маленьких мандоліністів, створений за методикою знаменитого сеньйора Росаса»; розгорнув на сторінці два, поклав перед собою на ліжко і, сівши поряд у мальовничо невимушеній позі, притулив до себе романтичний інструмент і почав грати. Метью, на жаль, не виправдав сподівань, які покладалися на нього у зв'язку з позою умільця, якої він прибрав, ані не взявся прегарно виспівувати чарівливу серенаду, натомість повільними й натужними ударами підібрав кілька тактів «Неллі Блай»[11], тоді у виконанні почало з'являтися дедалі більше запинань, і врешті Метью припинив грати.

— Починай знову, — послужливо промовила Мері.

Метью нагородив її ображеним поглядом.

— Здається, я просив тебе мовчати, міс Цокотухо. Ти ж пам'ятаєш, що це один з найскладніших, найпримхливіших інструментів? Я мушу досконало ним оволодіти, перш ніж поїду в Індію. Тоді в тропічні вечори я зможу грати дамам на борту. Чоловік мусить вправлятися у грі на інструменті! Знаєш, у мене все чудово виходить, але, може, ти сама хочеш спробувати, як така розумна.

Метью, втім, знову почав грати і зрештою доклигав до кінця твору. Вервечка немелодійних дисонансів боляче різала вухо, і її, як і мистецтво куріння, можна було дозволити собі лише за відсутності батька; хай там як, Мері, поклавши підборіддя на долоні, радше не слухала, а дивилася на гру брата із замилуванням.

На завершення Метью провів пальцями крізь волосся недбалим, проте романтичним рухом.

— Мабуть, я сьогодні не в найкращій формі; гадаю, мені трохи тоскно, думки сумні обсіли. Розумієш, Мері? Напевно, робота мене сьогодні трохи засмутила… ці трикляті цифри… все це бентежить таку мистецьку натуру. Там, у верфі, ніхто мене по-справжньому не розуміє, — Метью зітхнув із мрійливою сумовитістю, що пасувала його недооціненому мистецтву, та вже згодом підвів очі і, прагнучи підбадьорення, запитав:

— Але як воно все-таки звучало? Що ти думаєш?

— Дуже схоже, — відповіла Мері підбадьорливо.

— Схоже на що? — із сумнівом запитав Метью.

— На галоп «Зухвала Кейт», звісно!

— Ти дуриндо мала, — крикнув Метью, — то була «Неллі Блай»! — він зовсім засмутився, кинув на сестру нищівний погляд, тоді зістрибнув з ліжка й у пориві гніву заховав мандоліну, зронивши, поки нахилявся: — Думаю, ти сказала це просто мені на зло, — і презирливо підсумував, встаючи: — Так чи інак в тебе нема музикального слуху.

Метью, здавалося, не чув численних сестриних вибачень; обернувшись, він витягнув із комода дуже жорсткий високий комірець і ясно-блакитну плямисту краватку і, все ще охоплений досадою, повів далі:

— А от міс Мойр має! Вона каже, що я дуже музикальний, що в мене найкращий голос у хорі. Аґнес і сама чудово співає. Хотів би я, щоб ти була більш достойною стати їй зовицею.

Мері була дуже засмучена через власну нетактовність і добре знала про свою недостойність, але заблагала:

— Дозволь мені хоч краватку тобі зав'язати, Мете.

Метью набурмосено повернувся й поблажливо дозволив Мері зав'язати краватку, а це було завдання, яке він завжди доручав сестрі, і зараз дівчина виконала його акуратно й спритно, тому, знову поставши перед дзеркалом, Метью задоволено розглядав результат.

— Брильянтин, — скомандував він далі, вибачаючи сестрі цим наказом. Мері простягнула пляшечку, з якої Метью здійснив рясне узливання рідини, що точилася, як мед, на своє волосся і далі із зосередженим обличчям уклав свої локони мальовничою хвилею.

— У мене дуже густе волосся, — зронив він, обережно орудуючи гребінцем за вухами. — Я ніколи не полисію. Той телепень Купер, коли востаннє мене стриг, сказав, що на маківці волосся рідіє. Оце придумав! Не буду більше до нього ходити за таке нахабство.

Коли Метью надав бажаної хвилястості своїм кучерям, він витягнув руки й дозволив сестрі допомогти з пальтом, тоді взяв чисту лляну хустинку, наново напахчив її парфумом із запашного горошку, майстерно задрапував нею кишеню і пильно оглянув у дзеркалі готовий результат.

— Славний крій, — пробурмотів Метью, — добре припасовано в поясі. Міллер дивовижно шиє як для місцевого кравця, правда? — запитав. — Звісно, я змушую його триматися на рівні, та й він працює з найкращою фігурою! Ну, якщо Аґнес не буде сьогодні мною задоволена, то я просто не знаю, — тоді, прямуючи геть, Метью ні сіло ні впало додав: — І не забудь, Мері, сьогодні о пів на одинадцяту або трішечки пізніше.

— Я буду чекати, Мете, — пошепки заспокоїла його Мері.

— Чесно?

— Чесно.

Ця остання фраза оголила ахіллесову п'яту, адже цей чарівний витончений юнак, курець, мандолініст, коханець, майбутній безстрашний мандрівник до Індії, мав одну дивовижну слабкість — боявся темряви. Метью без вагань довіряв Мері свої таємниці і дружбу з тієї причини, що в ті вечори, коли він вертав додому пізно, сестра за домовленістю зустрічала його й супроводжувала через невидні, темні сходи до його кімнати, за будь-яких умов і з незрадливою вірністю. Мері ніколи не замислювалась над тим, що вона робить для Метью, а вдячно, смиренно приймала його поблажливу прихильність, і зараз, коли брат вийшов із кімнати, залишивши по собі суміш ароматів сигар, брильянтину, квітів запашного горошку і спогад про власний яскравий, елегантний образ, Мері провела його постать ніжним захопленим поглядом.

Незабаром, більше не осяяна показним блиском братової особистості, Мері підупала на дусі, і оскільки не було ніякої роботи і з'явився час подумати про себе, її охопила тривога, неспокій, збудження. Усі були чимось зайняті: Нессі хмурила лоба над підручниками, ненька страшенно захопилася своїм романом, бабця заціпеніло перетравлювала їжу. Мері походжала кухнею, думаючи про батьків наказ, стривожена, схвильована, аж поки ненька не підвела роздратовано очі.

— Що з тобою? Плентаєшся тут, б'єш байдики… Берись до шиття, а як нема чого робити, то в ліжко і дай людям спокійно почитати!

То їй іти до ліжка? Мері розгублено замислилася. Ні, ще надто рано, це просто безглуздя. Вона весь день провела в чотирьох стінах, і треба, мабуть, ненадовго вийти назовні, а там свіжість повітря її оживить, заспокоїть її думки після задушливості теплого дня. Всі подумають, що вона пішла до себе в кімнату, за нею зовсім не сумуватимуть. Якось, не усвідомлюючи, що рухається, Мері опинилась у вестибюлі, надягла свій зношений шорсткий солом'яний капор із побитим негодою маленьким пучечком вишеньок і побляклою рожевою стрічкою, накинула своє зношене кашемірове пальто, тихенько відчинила парадні двері і попрямувала вниз по сходах.

Мері майже злякалася, коли зрозуміла, що вже надворі, але подумки себе заспокоїла, що в такому одязі вона нікуди не зможе піти, і, поміркувавши, що в неї немає справді гарного одягу, Мері сумно похитала головою, аж печальні вишеньки, що звисали з її капелюшка довгі два роки, заторохтіли зі слабким протестом і мало не опали на землю. Зараз на свіжому повітрі думки рухались вільніше, і Мері стало цікаво, що робить Деніс. Звісно, він готується йти на ярмарок. Чому всім дозволено йти, а їй ні? Це несправедливо, бо в поході на ярмарок немає нічого поганого. То був звичай, який визнавали і якого толерантно дотримувалися навіть найкращі жителі міста. Мері схилилась на в'їзні ворота, обережно колихаючись туди-сюди, всотуючи прохолодну сутінкову красу, зачарована манливим вечором, який повнився розворушеними росою ароматами, буяв життям, що впродовж дня завмерло, а тепер прокидалося. Довкола трьох прямих білих беріз у полі навпроти шугали й кружляли ластівки, а трохи далі до неї благально гукала вівсянка: «Виходь! Виходь! Хай дзінь-дзінь-дзеленчать ключі! Хай дзінь-дзінь-дзеленчать ключі!». Прикро було сидіти вдома в такий вечір! Мері вийшла на дорогу, кажучи собі, що трохи прогуляється, лише до кінця дороги, а тоді повернеться, щоб зіграти з Нессі в шашки. Вона йшла, ніким не помічена, підсвідомо зауваживши, що на всьому відрізку тієї тихої дороги не було видно ні душі. Деніс сподівається побачити її сьогодні на ярмарку. Він попросив у неї про зустріч, і вона, мов причинна, пообіцяла, що прийде. Як шкода, що вона не може піти! Мері страшенно боялася батька, а він категорично заборонив їй іти.

Як же швидко вона дійшла до кінця дороги, і хоч здавалося, що Мері пробула надворі лише якусь мить, вона знала, що дійшла далеко, що зараз уже час іти назад; та коли воля наказала їй повертатись, якась могутніша сила не пустила, і Мері попростувала далі; серце їй несамовито стукотіло, кроки швидшали в лад із серцебиттям. Тоді крізь чари ночі до Мері долинули звуки музики, слабкі, манливі, нездоланно чарівні. Вона прискорила ходу мало не до бігу, подумала: «Я мушу, ох, мушу з ним побачитись», — і поквапилася вперед. Тремтячи, Мері зайшла на територію ярмарку.