Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 73)

Врешті-решт, навівши лад серед Метових речей і тріумфально винісши з кімнати великий оберемок тих, про які ще треба було подбати, місіс Броуді пішла у власну спальню, застелила ліжко й уже у веселішому настрої почала протирати меблі від пороху. Коли жінка дійшла до неглибокої порцелянової таці, що лежала на маленькому столику біля вікна, її охопила непевна розгубленість — у підсвідомості бракувало знайомого відчуття, до якого вона вже давно звикла. Якусь мить ненька неуважно міркувала, а тоді раптом зрозуміла, що не чує інтимного привітного цокання свого годинника, який, окрім випадків, коли вона надягала його на офіційні заходи, завжди був на її маленькій таці, яка зараз лежала перед нею опустіла, за винятком кількох розкиданих шпильок для волосся. Коли ненька змушена була перейти в іншу кімнату, вона, звісно, забрала тацю із собою, і до цього часу годинник лежав на ній; двадцять років дотик до таці поєднувався з цоканням годинника, і вона відразу усвідомила зміну.

Хоч місіс Броуді знала, що не має годинника на собі, вона схопилася за ліф, але там його не було, тому вона одразу метушливо кинулась на пошуки, обдивилася всю свою спальню, кімнату Броуді, світлицю та кухню внизу. Безуспішне шукання затягувалося, і на обличчі неньки з'явився стурбований вираз. То був годинник її матері; вишуканий, оздоблений завитками срібний корпус і позолочений циферблат, елегантні тонесенькі стрілочки і швейцарський механізм, який безвідмовно показував точний час, і хоч це не була коштовність, жінка мала рідкісну сентиментальну прив'язаність до годинника й до маленького потьмянілого, прикріпленого в корпусі дагеротипа[82] зі своєю матір'ю. То була її єдина прикраса, і вже тільки через це ненька страшенно ним дорожила. Нахилившись, аби оглянути підлогу, вона зрозуміла, що не губила годинник, і подумала, чи хтось бува випадково його не підібрав. Раптом жінка випросталася. Роздратування з лиця зникло, натомість з'явився біль. Одним осяйним спалахом на неї зійшло розуміння: її годинник забрав Мет. Жінка чула, що Метью був у її кімнаті, коли вона відмовилась дати йому гроші, і вилетів із дому, нічого їй не сказавши. Ненька не мала жодних сумнівів: Мет поцупив її годинника й виміняє за будь-яку мізерну суму, яку йому запропонують. Вона б радо віддала сину годинника, як віддавала йому все, що тільки в неї було, та він украв його з ницою, боягузливою підступністю. Жінка розпачливо заправила назад жмуток сивого волосся, що вибився з купи під час цих даремних пошуків.

— Мете, сину мій! — вигукнула вона вголос. — Ти знаєш, я б дала тобі той годинник! Пощо ти його вкрав?

Цієї миті наступного після повернення сина додому дня ненька, яка палко очікувала задоволення й угамування своїх тривог, зрозуміла, що ще глибше занурилася в безодню печалі. Обід минув, і день почав без особливих подій прямувати до вечора. Згасання коротких сірих сутінків і спадання темряви вкупі з круговертю думок породили в місіс Броуді болісне бажання побачити Метью. Їм, матері й синові, тільки б побути вдвох на самоті, і вона пом'якшить будь-яку отвердлість у його серці, відчувала ненька. Вона була переконана, що Мет не зможе опиратися мольбі її любові; він припав би їй до ніг у жалю й розкаянні, якби вона тільки змогла передати словами почуття, які мала в серці. Та Метью не з'являвся, і коли годинник пробив пів на шосту, а він не прийшов на вечерю, неньку охопила невимовна тривога.

— Певно, твій бравий молодчик не йде, бо дуже перепудився, — глумливо посміхнувся Броуді до неньки, коли та подавала йому чай. — Він зумисно мене уникає, ховається під будинком, доки я знов не піду. А тоді приповзе сюди по твоє співчуття і втішання. Не думай, що я нічого не розумію, коли то все в мене за спиною.

— Та ні, батьку, — тремтячим голосом промовила місіс Броуді, — повір мені, тут нема що від тебе ховати. Мет просто пішов провідати якихось своїх друзів.

— Друзів, значить? — відповів Броуді. — Я не знав, що в нього є друзі, але з того, що ти тут доказуєш, виходить, що він дуже вже популярний герой! Коли побачиш, скажи свому взірцевому синочку, що я притримаю до наступної зустрічі все, що маю йому сказати. Най готується.

Ненька мовчки подала чоловікові їжу, а коли той пішов, знову налаштувалася чекати.

О сьомій, через годину після того як Броуді вийшов із дому, Метью таки повернувся. Він безшумно зайшов у будинок із проблиском того колишнього понурого виразу, який мав у юності, скрадливо увійшов на кухню і, запобігливо дивлячись на неньку, тихо промовив:

— Вибач, що я пізно, ненечко. Сподіваюся, я не змусив тебе хвилюватися.

Місіс Броуді нетерпляче подивилася на сина.

— Я дійсно за тебе хвилювалася, Мете! Я не знала, куди ти пішов!

— Знаю, — сказав він приглушеним голосом. — Це було геть нерозважливо. Думаю, я ще не зовсім звик бути тут. Можливо, в Індії я став трохи недбалим, ненько, але я тобі це компенсую.

— Ти не недбалий! — вигукнула ненька. — Хіба із собою. Пішов оце, не поївши. Ти вже мав вечерю?

— Ні, — відповів Метью, — не мав, але зараз я таки дуже голодний. Маєш для мене щось поїсти?

Ненька була зворушена, переконана — хай день і був сповнений відчаю, — що перед нею знову її рідний синочок, який скинув шкуру свого розпусного індійського досвіду.

— Мете, ну ти ще питаєш? — щиросердно промовила вона. — В ту ж хвилину твоя вечеря йде в піч.

Місіс Броуді підбігла до печі й ефектно витягнула Метью на огляд товстий шматок приготованої в молоці фіндон гедцок[83], страви, яку він колись особливо любив.

— Зачекай пів хвилини, і я все тобі підготую! — вигукнула ненька.

Бабця Броуді піднялася у свою кімнату, але стіл зайняла Нессі зі своїми уроками. Незважаючи на це, за кілька хвилин ненька застелила половину стола білою скатертиною і розклала все необхідне для смачної трапези.

— Ну ось, — промовила вона, — казала ж тобі, я швиденько. Ніхто так для тебе не постарається, як твоя рідна мати. А тепер сідай, Мете, і покажи мені, який ти голодний.

Метью вдячно підніс погляд на матір і кивнув.

— Ой, ненько, ти занадто зі мною добра! Я на це не заслуговую. Це ніби нагромаджувати мені на голову розпалене вугілля[84] після того, як я поводився. Але їжа виглядає дуже смачно.

Місіс Броуді щасливо кивнула, жадібно спостерігаючи, як Метью присунув стільця, сів і почав швидко наминати великими шматками. «Бідний хлопчик, він, певно, геть зголоднів», — подумала ненька, поки соковиті білі пластинки риби чудодійно зникали під м'яким невтомним натиском Метового ножа й виделки. Нессі, яка посмоктувала огризок олівця по інший бік столу, дивилася на брата з-над краю свого підручника з іншим почуттям.

— А декому пощастило менше, — заздрісно сказала дівчинка. — Ми сьогодні фіннан гедді не їли.

Метью ображено подивився на сестру, а тоді обережно поклав до рота останній великий шматок риби.

— Якби я знав, Нессі, я б з тобою поділився, — не погодився він. — Чому ти раніше не сказала?

— Не будь така егоїстка! — гаркнула ненька. — Ти наїлася з лишком, і ти то добре знаєш. Тепер пристойна їжа потрібна твоєму брату. Йому остатнім часом було тяжко. Вчи свої уроки. На, Мете… попробуй ці вівсяні пеленички.

Метью подякував матері, тепло поглянувши на неї знизу вгору, і продовжив їсти. Від такого ставлення ненька аж заіскрилася радістю і, цілковито забувши про втрату годинника, доброзичливо, щасливо спостерігала за сином; кожна ложка, яку Мет клав до рота, приносила жінці таку неймовірну втіху, наче вона сама з безмежною насолодою смакувала їжею, яку він споживав. Ненька зі співчуттям зауважила, що синове лице вкрите брудними плямами; вражена власною проникливістю, жінка припустила, що Мет сидів у запорошеному живоплоті, що він ховався надворі від свого батька. Жінка занепокоїлася, тому доброзичливість змінилася бажанням захистити; тепер перед нею знову був її рідний синочок, і вона прихистить його та охоронить від світу.

— Смачно було, сину? — врешті запитала ненька, спрагла Метової похвали. — Я спеціально постаралася. Я знала, що ти завше її любив.

Метью прицмокнув.

— Це було чудово, ненько! Краще за всі карі, які я мусив терпіти в Індії. Серйозно, я скучив за тим, що ти готуєш. Відколи поїхав, не їв такої пристойної риби.

— Справді, синку? — вигукнула місіс Броуді. — Дуже тішать мене твої слова. А може, ти би ще щось хотів?

Краєм ока Метью побачив у буфеті тарілку дрібних яблучок, які, подумав він, ненька, певно, роздобула для нього. Якусь хвилю Мет задумливо дивився на матір.

— Гадаю, ненько, я хотів би яблуко, — сказав він зі скромністю людини з чистими бажаннями. Ненька невимовно зраділа, що передбачила, чого захоче син, і миттю принесла тарілку.

— Я так і думала. Замовила нині зранку в посильного, — втішено промовила жінка, доводячи, що бере до уваги кожне синове бажання. — Ти сказав, що хочеш фруктів, і я сказала, що будеш мати.

— Дякую, ненько! Я не хочу курити, — пояснив Метью, насилу встромивши зуби у твердий фрукт, — а я чув, що яблука знищують цей потяг. Та хіба є якась потреба в курінні? Мені з того ніякої користі.

Місіс Броуді ніжно поклала руку синові на плече і прошепотіла:

— Мені дуже приємно таке від тебе чути, Мете. Для мене то важить більше, ніж будь-що на цілій землі. Я щаслива. Маю відчуття, що тепер ми будемо ліпше одне другого розуміти. То, певно, довга розлука вивела нас з рівноваги, але ці незгоди послано нам, аби випробувати. Я молилася, аби між нами запанувало розуміння, і молитву недостойної жінки було почуто.