Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 72)

Цілий ранок місіс Броуді думала про сина. Вогонь було запалено, тарілки помито, черевики почищено, каша булькотіла, ненька віднесла чоловікові нагору воду для гоління, тоді почала накривати на стіл, а тим часом думала про Метью, бідкалася словами, якими він до неї промовив, журилася викривальним запахом подиху, та все ж постійно подумки його виправдовувала. Повернення додому було для Мета потрясінням, ставлення батька його засмутило; що ж до його мови, то він, бідолашний хлопчик, побував у суворому краю, а коли говорив із нею, то ще не цілком проснувся. Поки ненька пробачала синові, у будинку почався рух, стеля задрижала від тихих і гучних звуків, двері нагорі відчинялися й зачинялися, тож тепер, охоплена страхом, що між Броуді та її сином знову здійметься буча, жінка тривожно прислухалася, чи не з'явиться шум несподіваного заколоту, гук гнівних голосів, навіть звук удару. На її превелике полегшення, стояла тиша, і після того як спустилася Нессі і її було квапливо нагодовано й відправлено з дому з набитим книжками портфелем, зійшов Броуді й розпочав снідати в похмурій мовчазній самоті. Ненька доклала щонайбільших зусиль, аби цього ранку все зробити для нього бездоганно, щоб його настрій трохи потеплів, готувалася навіть нахабно збрехати, що Мет повернувся додому вчасно, та хоч настрій чоловіка здавався неньці недоброзичливим, її страхи не справдилися, і він рушив геть, ані словом не згадавши про сина.

Коли Броуді пішов, жінка видихнула з полегшенням і, ще більше заспокоївши себе запізнілою чашкою чаю, приготувала сніданок бабці й віднесла його нагору незадовго до десятої.

Побувавши у старої, ненька навшпиньках перейшла сходовий майданчик і приклала вухо до дверей Метової кімнати; почувши лише, як здіймається й опускається його дихання, жінка тихо відчинила двері. Місіс Броуді відразу побачила, що все лежить так, як вона залишила, і її враженому серцю здалося, що непорушна таця безмовно їй докоряє, що тарілка, яка досі затуляла неторканий хліб з маслом, і тарілочка, що дарма прикривала уже давно вистиглий чай, — немов символи її глупоти й самовпевненості. Метью досі спав. Ненька збентежено розмірковувала: можливо, синів від'їзд із протилежної, на її думку, півкулі, змістив години відпочинку, зробив його активним уночі й сонним удень, створивши в такий спосіб необхідність спати певний час до обіду. Із сумнівами в думках, однак із певною полегкістю на душі, відчуваючи, що якщо не ця, то, мабуть, існує інша схожа причина для такої поведінки, ненька не стала турбувати Метью і знову тихо вийшла з кімнати.

У спробі перемкнути увагу місіс Броуді нерішуче взялася до своїх домашніх обов'язків, та поки тягнувся ранок, її поступово охопив неспокій; ненька зрозуміла, що якщо на момент повернення Броуді на обід син ще буде в ліжку, може відбутися жахливий скандал. Вона з тривогою нашорошувала вуха, щоб уловити перший сигнал пізнього синового пробудження, і ближче до полудня нарешті почула слабкий скрип ліжка, що відпускало його тіло, і Метові кроки на дошках угорі. З чайника, що стояв наготові й кипів, ненька квапливо перелила воду у глек, кинулась нагору й залишила його під Метовими дверима.

Метью довго одягався, але за п'ятнадцять перша повільно спустився і зайшов на кухню. Ненька ласкаво його зустріла.

— Я тішуся, що ти славно довго поспав, сонечко, але ти не снідав. Кинеш щось на зуб перед обідом? Ти тільки скажи, мені буде зовсім не тяжко принести тобі… — ненька мало не запропонувала Метові універсальний засіб — чашку чаю, але, на щастя, вчасно згадала його ранкові слова й додала: — …будь-що, що знайдеться вдома.

— Я ніколи зранку багато не їм.

Сьогодні Метью був одягнений уже в інший ошатний костюм із гладенької світло-коричневої тканини в рогожку, каламутно-фіолетову сорочку й чепурний коричневий метелик до комплекту; тереблячи бант метелика білими, ніби пластиковими, пальцями, які злегка тремтіли, він із сумнівом дивився на неньку, роблячи з її улесливості помилковий висновок, що вчора вона не усвідомила повною мірою його збентеженості.

— Мені бракує свіжих фруктів, які приносили слуги, — заявив Метью, відчуваючи, що йому, можливо, потрібно дати якесь додаткове пояснення.

— Завтра будеш мати смачні яблука, Мете, — завзято відповіла ненька. — Обов'язково замовлю. Ти тільки скажи мені, що б ти хотів чи до якої їжі ти там звик, і я постараюся її для тебе приготувати.

З Метового вигляду стало зрозуміло, що він відкидає ідею з кислими поморщеними яблуками, які матір могла роздобути йому в цих неродючих землях; він промовисто махнув рукою і відрізав:

— Я мав на увазі манго, фантастичні банани, ананас. Якщо це не найкраще, то мені воно ні до чого.

— Ну, сину, ми так чи так зробимо все, що можемо, — хоробро відказала ненька, хоч її трохи збентежила погордливість Метових слів. — Я все одно маю для тебе смачний обід. А опісля, я думала, ми могли б трохи вийти разом на шпацер, якщо захочеш.

— Я йду в місто на тіффін[81], — холодно повідомив він, немовби материна пропозиція була абсурдна, а гуляти у всіх на очах поруч із дивакуватою старушенцією — останнє, що такому гордієві спало б на думку.

Неньчине обличчя витягнулось від розчарування, і вона, затинаючись, промовила:

— Я… я маю для тебе, синочку, такий смачний поживний розсіл, просто чудесний.

— Дай старому, — розлючено відтяв Метью. — Дай йому ціле відро розсолу. Йому буде якраз до смаку.

Молодик на хвилину замовкнув, а тоді вже запопадливіше сказав:

— Ненько, а ти часом не могла б позичити мені сьогодні фунт або два? Чорт забирай, це така прикрість, але мої банківські векселі ще не доставили з Калькутти, — Метью нахмурився від такої досади. — Я через це маю достобіса незручностей. Опинився тут зовсім без живих грошей через їхню кляту затримку. Позич мені п'ять фунтів, а я віддам тобі наступного тижня.

П'ять фунтів! Почувши ці слова, місіс Броуді мало не вибухнула істеричним плачем від нестерпної абсурдності синового прохання негайно позичити п'ять фунтів… у неї, яка віддавала останнє, щоб нашкребти на щомісячний побір, який уже скоро потрібно буде сплатити, яка, за винятком трьох фунтів, що їх натужно збирала з цією метою, мала у своїй сумочці лише нещасні мідні й срібні монети.

— Йой, Мете! — вигукнула вона. — Ти не знаєш, чого просиш. В цьому домі нема таких грошей!

— Ой, не вигадуй, — хамовито відповів Метью, — ти прекрасно можеш це зробити. Брязни гаманцем. Де твоя сумка?

— Не говори так зі мною, сонце, — прошепотіла ненька. — Мені від цього дуже болить. Я би все для тебе зробила, але то, що ти просиш, — неможливо.

— Тоді позич один фунт, якщо ти така скнара, — сказав Метью, пильно подивившись на матір. — Ну ж бо, дай мені той нещасний фунт!

— Ти не розумієш, сину, — благально промовила ненька. — Я тепер така бідна, що ледве зводжу кінці з кінцями. Твій батько дає мені замало грошей, аби ми могли на них жити.

Місіс Броуді охопило палке бажання розповісти Метью, в який спосіб вона змушена була дістати гроші й надіслати йому в Марсель, проте жінка його стримала, раптово завагавшись і усвідомивши, що це передусім несприятливий момент.

— А чого це він не дає гроші? У нього є його комерційний заклад і цей дорогоцінний прекрасний будинок, — глузливо посміхнувся Метью. — На що ще йому зараз потрібні гроші?

— Йой, Мете, мені зовсім не хочеться тобі то казати, — захлипала ненька, — але, здається, у батька в комерційному закладі кепські справи. Я… я боюся, що будинок у заставі. Він мені ніц не говорив, але я бачила в його кімнаті якісь документи. То просто жах. То через конкуренцію, яка з'явилася в нього в місті. Він, безперечно, проб'ється, але наразі мені треба викручуватися з одним шилінгом замість двох.

Метью подивився на матір у похмурому подиві, але, хай там що, не збирався відходити від теми.

— Це все чудово, ненько, — забурчав він, — але я тебе знаю. Ти завжди відкладала щось на чорний день. Мені треба один фунт. Кажу тобі, я мушу його отримати. Він мені потрібен.

— Йой, та хіба ти не чуєш, моє сонечко, що ми бідуємо? — плакала місіс Броуді.

— Запитую востаннє: ти позичиш мені фунт? — погрозливо сказав Метью.

Коли ненька, схлипуючи, знову йому відмовила, одну жахливу миттєвість вона стривожено думала, що син зараз її вдарить, але той різко розвернувся і вийшов із кімнати. Стоячи на кухні й тримаючись рукою за бік, жінка чула, як Метью гримотить по кімнатах нагорі, а тоді він нарешті спустився, мовчки пройшов через вестибюль і, хряпнувши дверима, вийшов із будинку.

У довколишньому просторі розкотисте відлуння від цього грюку згодом розтануло, проте в неньчиній голові воно гриміло й далі, наче загрозливе передвістя майбутнього, тому, коли її жалюгідна зневірена постать осіла на кухонний стіл, жінка мимоволі піднесла долоні до вух, щоб затулитись від нього. Коли ненька отак завмерла, тримаючись руками за голову, у неї з'явилося відчуття, що слова про банківські векселі, напевно, красива брехня, що Метью витратив ті сорок фунтів і зараз не має ані пенні. Він збирався її вдарити? Ненька не знала, але Мет страшенно хотів гроші, і вона, на жаль, не змогла їх йому дати. Не встигла жінка глибше проаналізувати свої емоції, як після нового усвідомлення, що вона мала спромогтися задовольнити пізніше синове прохання, що певною мірою винна була вона, до її муки додалася надзвичайна навальна ніжність. Бідний хлопчик, він звик водити товариство з джентльменами, які сипали грішми направо й наліво, тому, певна річ, мусив мати при собі гроші, як і решта. По суті, це була необхідність після великосвітського життя, яке Мет раніше провадив. Несправедливо було очікувати, що так ошатно вбраний молодик вийде у світ без засобів, які засвідчують, що його чепурний вигляд — не мішура. Він справді не винен, і ненька якоюсь мірою шкодувала, що не дала сину принаймні кілька шилінгів, якби він захотів їх від неї прийняти. Відтак коли ця справа постала перед нею в гарнішому світлі і жінку наповнило відчуття власної неповноцінності, вона підвелася, пішла, піддавшись непереборному пориву, нагору в Метову кімнату і з любов'ю й турботою почала прибирати звалище уборів, яке її захаращувало. Зараз ненька з'ясувала, що одягу в Метью не настільки багато, як можна було спочатку очікувати: одна дорожня скриня виявилась повністю порожньою, дві скрині були наповнені тиковими костюмами, і ще одна безладно напхана брудною білизною. Жінка заходилася охоче штопати Метові шкарпетки, латати сорочки, крохмалити комірці, відчуваючи радість служіння в тому, що піклується про ці потреби, блаженство вже від самого дотику до синового одягу.