Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 71)
— Блудний син відмовляється співати, — глузливо сказав Броуді. — Ну ви колись таке чули? А в нього ж такий гарнющий голосок. Ну, мій дорогий чоловіче, — гаркнув далі він, — як не для своєї матері, то для мене будеш співати. Ти співатимеш під мою дудку. Не думай, я тебе наскрізь бачу. Я бачу! Ти зганьбив себе і мене. Тобі не вистачило гідности лишатися на роботі, як чоловік, ти мусив втекти назад додому до своєї м'якої мамуньці, як побитий пес. Але не думай, що таке пройде зі мною. Поводь себе як належно, коли ти біля мене, або, їй-богу, пошкодуєш. Ти розумієш, про що я кажу? — Броуді різко підвівся з-за столу й люто видивився на сина згори вниз. — Я ще з тобою не закінчив. А перед тим, як закінчу, я виб'ю дурощі з твоєї голови. Тепер все. Я попереджаю: не плутайся в мене під ногами, шановний, бо приб'ю на місці. Ти мене чув?
Метью, який посмілішав, бачачи, що батько збирається йти, і якого ятрила вже сама принизливість його позиції, підняв голову і, скоса подивившись на Броуді, пробурмотів:
— Дуже мені треба стояти в тебе на дорозі.
У відповідь очі Броуді несамовито спалахнули. Він схопив Метью за плече.
— То ти будеш на мене отак дивитися, паскудо?! — скрикнув Броуді. — Не смій, бо я тобі вкручу хвоста. Ти, хробаку, який носить прізвище Броуді. Ти мене зганьбив, шановний, так! Зганьбив більше, ніж твоя курва сестра.
Коли погляд Метью знову впав додолу, Броуді повів далі, а до його гніву домішалась огида:
— Мені бридко думати, що чоловік шляхетної крови міг породити такого слимака. Ти перший Броуді, якого назвали боягузом, але, їй-богу, ти такий і є. Ти паскудний боягуз і мені за тебе встидно!
Броуді струснув сина, як мішок з кістками, а тоді зненацька відпустив, і той безвольно впав назад у крісло.
— Дивись мені, шановний. Ти в мене на мушці! — загрозливо крикнув він, виходячи з кімнати.
Коли Броуді пішов, Нессі й бабця продовжили мовчки дивитися на Метью, але ненька впала біля нього на коліна й обійняла рукою за плечі.
— Не звертай уваги, Мете! Не звертай уваги, синочку мій рідний! Я так чи так тебе люблю! — плакала жінка.
Метью скинув материну руку, а на його лиці під блідою шкірою сіпнулися м'язи.
— Він у мене ще побачить, — прошепотів Метью, підводячись. — Я йому відплачу. Якщо він зі мною не закінчив, то і я з ним — ні.
— Ти ж не підеш зараз із дому, синку? — перелякано вигукнула місіс Броуді. — Ти залишися нині ввечері тут, зі мною, правда? Я хочу, аби ти був біля мене.
Метью похитав головою.
— Ні! — сказав він, насилу стримуючи свій голос. — Я мушу піти геть, — Метью облизав сухі губи. — Я маю заглянути до декого… до давніх друзів. Я вже рушаю. Дай мені ключа.
— Не йди, сину, — благала ненька. — Не засмучуйся через то, що батько сказав. Він не хотів. Він сам хвилюється. Залишайся вдома з матір'ю, будь гарним хлопцем. Ти зовсім не з'їв вечері. Залишайся, і я приготую тобі щось смачненьке. Я люблю тебе, Мете, я так тебе люблю, що зроблю для тебе все що хочеш!..
— То дай мені ключ, — відповів Метью. — Саме це я й хочу.
Місіс Броуді мовчки дала синові власного ключа. Метью поклав його до кишені і сказав:
— Я буду пізно! На мене не чекай.
Ненька, дрижачи від страху, пішла вслід за Метью до дверей.
— Мете, будь обережний, добре? Не нароби якоїсь біди задля мене, синку. Не дай йому вивести тебе на щось необдумане. Тепер, коли ти благополучно до мене вернувся, я таке не витримаю.
Нічого не сказавши, Метью вийшов із будинку, швидко зникаючи в темряві за його межами. Місіс Броуді прислухалася до синових кроків, поки вони не розчинилися в нічній тиші, а тоді, коротко й безслізно схлипнувши, обернулася й пішла назад на кухню. Жінка не знала, що мало статися, але страшенно боялася.
Розділ восьмий
Наступного ранку місіс Броуді прокинулась рано, коли було ще майже темно, але, заворушившись, почула вдалині перший слабкий викличний спів півня, який, наперекір пітьмі, передвіщав неминучий світанок ще одного дня. Учора ввечері ненька хоч і сиділа допізна, проте повернення Метью не дочекалася, отож зараз після тривожного сну першою її думкою було пересвідчитися, що із сином усе гаразд. Одягаючись, жінка більше не мусила полохливо мовчати, щоб раптом не потурбувати свого чоловіка, оскільки тепер була сама в маленькій кімнатці, що колись належала Мері, і все ж через давню звичку її дії були скрадливі й нечутні, як рухи тіні. У вікно спальні пробилося слабке світло, і тьмяно окреслило її примарну похилену постать, яка, тремтячи, одягалася. Неньчина спідня білизна була така полатана, поштопана й позашивана, що кожного разу одягання перетворювалося на справжню головоломку, тож зараз у холодному мороку студеного лютневого повітря її знечулені шорсткі пальці розгублено вовтузилися з грубим, поношеним одягом. Коли жінка отак навпомацки вбиралася, зуби її ледь-ледь цокотіли, і це було єдиною чутною ознакою її присутності й руху.
Коли місіс Броуді покрила своє тіло, розв'язавши заплутану загадку свого малозрозумілого убрання, вона безшумно потерла руки, щоб хоч трохи розігнати кровообіг, і, не надягнувши взуття, в самих панчохах вислизнула з кімнати.
У спальні Метью, що розташувалася в задній частині будинку й виходила вікнами на схід, було світліше; беззвучно увійшовши, серед безладно сплутаної постелі місіс Броуді побачила обриси синового тіла, що рівно дихало, і сама знову задихала рівно від полегшення. У синюватій тьмавості ранкового світла обличчя Метью мало свинцево-сірий колір, у кутиках його рота утворився засохлий наліт, а на чолі лежали сплутані нитки темного волосся. З-поміж губів, здавалося, трохи висувався язик, неначе він так розбух, що у звичному вмістилищі йому стало затісно, і при кожному подиху він спрацьовував, як глухий резонатор хрипкого Метового дихання.
Ненька делікатно повернула ковдри й покривало до стану впорядкованого затишку, насмілилася навіть відкинути розкуйовджені пасма із синових очей, але коли від її дотику Метью неспокійно заворушився й забурмотів, жінка відсахнулася, швидко прибравши руку, але затримавши її напоготові над синовою головою, мовби мимоволі благословляла його сон. Погляд неньки також був немов благословення, незмигний впродовж багатьох хвилин. Нарешті жінка неохоче, повільно відірвала очі від синового обличчя й повернулася, щоб іти. Виходячи з кімнати, вона помітила, що плащ, спідня сорочка і штани безладно валяються по підлозі, що сорочку жбурнули в один кут, а комірець і краватку — в інший, і, немов радіючи, що може прислужитися, ненька нахилилася, позбирала розкиданий одяг, акуратно склала на кріслі, ще раз поглянула на спляче Метове лице і тихо пішла геть.
Нижній поверх лежав у затхлому огидному відпливі раннього світанку; ніч, відступаючи, наче океан, залишила по собі порозсовувані стіл і стільці, загаслий камін, вимащений і присипаний сірим попелом, купу непомитого посуду, що гидотно громадився в раковині в посудомийні, наче уламки судна на пустинному березі.
Зазвичай перш ніж заходитися хапливо розкладати й розпалювати вогонь, начищати камінну ґратку графітовим поліролем, мити посуд, підмітати підлогу, варити кашу й виконувати інші нескінченні ранкові обов'язки, місіс Броуді балувала себе чашкою міцного чаю, бо, за її словами, він допомагав зібратися докупи. Гаряча запашна рідина була немов цілюще зілля, заспокоювала, зігрівала, розвіювала туман у голові й готувала до тягот нового дня.
Однак цього ранку ненька хоч і настояла й налила в чашку чаю, сама вона його не пила, а обережно вкраяла й тоненько помастила маслом дві тонкі скибки хліба, апетитно поклала їх разом із чаєм на тацю й віднесла нагору в синову кімнату.
— Мете, — прошепотіла жінка, легко торкаючись його плеча, — принесла тобі трохи чаю, сину. Аби ти освіжився.
Хоч ненька й нахилилася до Метью, він далі хропів, а кожен його віддих відгонив гнилим алкогольним смородом, який жінку глибоко занепокоїв, і від хвилювання вона заговорила голосніше.
— Мете! На тобі дещо смачненьке!
Такими словами вона колись уговтувала малого Метью, і, почувши їх, той поворухнувся в напівсні, неспокійно крутнувся й, не розплющуючи очей, пробубонів:
— Дай мені поспати, хлопче. Йди до біса. Не хочу ніякого
Місіс Броуді засмучено потрусила сина.
— Мете, сонечко, цей чай піде тобі на користь. Тобі добре попити таке зранку.
На цьому Метью пролупив очі і втупився в неньку з-під своїх заспалих, неслухняних повік. У темних синових зіницях ненька бачила, як до нього повільно повертається тупе сумне розуміння свого становища.
— А, це ти, — промимрив Метью. — Чого тобі? Нащо ти мене будиш? Дай поспати.
— Але чай, сонечко! Смачний, освіжальний. Я зразу пішла наниз і сама його зробила.
— Вічно ти напихаєш мені свій чай! Дай поспати, хай йому грець!
Повернувшись до матері спиною, Метью скрутився бубликом і знову заснув.
Місіс Броуді сумно перевела погляд із лежачої фігури сина на тацю, яку досі тримала в руках, немовби не спроможна була збагнути його відмову чи повну силу завданої образи, а тоді, зміркувавши, що, можливо, пізніше Метью перегляне своє рішення, поклала тацю на крісло поряд із ліжком, накрила чашку тарілочкою для збереження тепла, перевернула над хлібом тарілку, щоб не зачерствів, і безрадісно пішла геть.