Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 69)

— Ой, Мете, ліпше б ти не заїжджав у таке місце. Я не кажу, що ти погано зробив із грішми, сонечко, але у… у тому місті, певно, багато спокус для молодого парубка. Шкода, але то була помилка, і я впевнена, Аґнес подумала б так само.

Метью знову дошкульно засміявся.

— Те, що думає чи каже Аґнес, тепер важить для мене не більше, ніж скрип старого черевика. Я добре знаю, що вона подумала б, а щодо її мови, то в ній, як на мій смак, забагато молитовності. Я ніколи більше не сяду до неї на канапу. Ні! Вона жінка не для мене, ненько! Я з нею покінчив.

— Мете! Мете! — спалахнула ненька. — Не кажи так. Хіба ти ото все серйозно? Аґнес тобі віддана.

— Віддана! — вишкірився Метью. — Хай тримає свою відданість для того, кому це треба. Що ще в неї є? Нічого! Ой, — розпустив він далі язика, — я зустрічав жінок, які мали більше в мізинці, ніж вона у всьому тілі. Чарівності! Вогнику! Життя!

Місіс Броуді охопив жах. Вона не зводила із сина благального погляду, аж тут раптом їй зблиснула одна думка.

— Ти ж обіцянку не порушив, сину? — стривоженим, тремтливим голосом запитала ненька.

Метью дивно подивився на матір, запитуючи себе, невже стара думає, що може далі тримати його коло своєї спідниці. Можливо, він надто безпечно біля неї поводився.

— Тільки ковток голландського джину вряди-годи, — підлесливо відповів Метью. — Розумієш, ми мусили там його приймати для здоров'я печінки.

Місіс Броуді одразу уявила Метову печінку сухою всепоглинальною губкою, через потребу насичення якої він змушений вживати спиртне, і, відчувши благодать його повернення до помірнішого — в подвійному сенсі — клімату, ненька хоробро кинулася знову в атаку.

— Аґнес — добра дівчина, Мете! Вона б стала спасінням для будь-якого чоловіка. Аґнес вірно на тебе чекала. Ти розіб'єш їй серце, якщо зараз її покинеш.

— Добре, ненько, — з удаваною чемністю відповів Метью. — Не хвилюйся! Не гарячкуй! Якщо хочеш, я зустрінуся з нею.

Раптом Метью спало на думку, що тепер, коли він набрався потужнішого мирського досвіду, могло би бути весело знову зустрітися з міс Мойр.

— Це гарно з твого боку, синку. Піди зустрінься з Аґнес. Я знала, що ти зробиш так заради мене.

Неньці одразу полегшало, вона відчула над сином владу своєї любові, вона знала, що як тільки молодята зійдуться разом, усе знову стане на свої місця. Якщо Метью збився зі шляху, Аґнес знову виведе його на вузьку стежку, і тепер, аби син, не дай Боже, раптом не забрав свою обіцянку назад, ненька квапливо продовжила свої напучування.

— Ти, на жаль, мав там дуже веселе життя, Мете; я тебе не звинувачую, мій хлопчику, але так тяжко зосередити думки на благочесніших справах.

Місіс Броуді вразили туманні синові натяки, вона мусила дізнатися більше, упевнитися будь-що-будь. Тому розпитувала далі:

— Але ти ж читав по розділу кожен день, правда, синку?

Метью неспокійно засовався в кріслі й обурено подивився на матір.

— Ти говориш геть як той Волді, ненько, — роздратовано відказав він. — Це ніби просити мене повісити на шиї Святе Письмо і ходити по Чаурінґі-роуд[78] або вечорами глаголити проповіді на майдані.

— Мете, не смій! Не смій! Я не хочу чути такої легковажної мови, — задрижала ненька. Метью мало того що не розвіяв її підозри, так ще й посилив. — Може, тепер, коли ти вернувся, будеш знову ходити з Аґнес на служби? Ти тепер так багато для мене значиш. Я хочу, аби ти був щасливий, а в житті, сонечко, нема більшого щастя, як доброчесність.

— Та що ти знаєш про щастя? — гаркнув Метью у відповідь. — Раніше ти завжди виглядала геть нещасною.

— Ти підеш на службу з Аґнес, правда, Мете? — допитувалась вона. — Піди хоч раз, аби я потішилася.

— Я побачу, — ухильно відповів Метью. — Піду, якщо схочу, але ти мене більше не повчай. Мені це не подобається, я до такого не звик і терпіти таке не буду.

— Я знаю, що заради мене ти підеш, — прошепотіла місіс Броуді, кладучи свою спрацьовану руку синові на коліно. — Ти знаєш, що Мері тепер нема і що ти лишився в мене один. Ти завжди був моїм дорогим хлопчиком!

— Те, що Мері нема, я знав, — захихотів Метью. — А де вона, відколи стався той інцидентик?

— Ціхо! Ціхо! Не говори так, — притьмом зацитькала ненька. — Повстидайся таке казати! — жінка вражено замовкнула, а тоді додала: — Ми думаємо, вона в Лондоні, але вдома її ім'я під забороною. Заради Бога, не говори так перед своїм батьком.

Метью відкинув материну руку, яка його погладжувала.

— А яке мені діло до батька? — набундючився Метью. — Тепер я чоловік, можу робити як хочу. Я більше його не боюся.

— Я знаю, Мете! Ти поважний дорослий чоловік, — піддобрилася ненька, — але відколи ти поїхав, батькові було геть не солодко. Я дуже сподіваюся, що ти не будеш занадто виводити його з себе. Бо інакше весь удар припаде на мене. Не розповідай йому нічого з того, що ти мені розказав. Він тепер такий вразливий, що йому може не сподобатися. Він хвилюється… комерційний заклад уже не такий, як був раніше.

— Так йому і треба, — похмуро сказав Метью і підвівся, відчуваючи, що матір, як завжди, ненавмисно вивела його з терпцю. — Начхати мені, що з ним сталося, як на індійські анни[79]. Як стане випробовувати на мені свої штучки, йому ж і буде гірше, — молодик попрямував до дверей і додав: — Я зараз іду нагору помитися.

— Так-так, Мете! Твоя кімната вже підрихтована. Я тримала її для тебе наготові, відколи ти поїхав. Ні одна нога туди не ступала і ні одна рука нічого там не чіпала, тільки моя. Ліжко для тебе теж добре провітрили. Іди і освіжися, а я, поки ти будеш нагорі, приготую вечерю.

Місіс Броуді полинула до сина очима, очікуючи якоїсь схвальної реакції на свою завбачливість, але Метью все ще ображався на неї і вийшов у вестибюль, не сказавши ані слова. Ненька почула, як він підібрав із землі сумку і потупотів нагору, а тоді, напружуючи слух, дослухаючись до кожного руху, який той робив угорі, вона почула, як Метью зайшов у бабцину кімнату, почула той його новий, сповнений чванства сміх, коли він привітав стару зі своєю бурхливою високомовністю. Незважаючи на розгубленість і тривогу, звуки, які Метью видавав нагорі, заспокоїли місіс Броуді, і від відчуття синової близької присутності жінку наповнило палкою вдячністю; після всіх цих утомливих місяців розлуки її рідний синочок таки справді був поруч із нею в цьому будинку. Хутко розпочавши приготування до вечірньої трапези, жінка прошепотіла подячну молитву.

Невдовзі на кухню прискакала Нессі. Вона побачила у вестибюлі дорожні скрині і схвильовано примчала до неньки, вигукуючи:

— Він вдома, ненько? Які чудові великі коробки! Де він? Мені цікаво, чи привіз Метью мені з Індії подарунок. Ой, хочу побачити Мета! Де він?

Почувши неньчину відповідь, дівчинка кинулась нагору, схвильовано гукаючи Мета й випромінюючи шалене прагнення його побачити. Проте за кілька хвилин вона повільно зійшла вниз і знову постала перед ненькою, цього разу похнюплена, з вередливо насупленими брівками, а від її бурхливого захвату не залишилося й сліду.

— Я ледве його впізнала, — мовила дівчинка, наче стара маленька. — Ані на крихту не схожий на нашого Мета. Здається, він нітрохи не радий мене бачити.

— Ай, Нессі! — вигукнула ненька. — Не мели дурниць. Мет довго був у дорозі. Дай йому час облаштуватися.

— Коли я зайшла, він пив щось із маленької шкіряної фляжки. Сказав його не турбувати.

— Він, певно, розпаковується, дитино. Май трохи терпеливості. Зараз йому і опріч тебе є про що подумати.

— Коли я спитала про мій компас, Мет сказав, що викинув його… він сказав щось таке, чого я не зрозуміла… наче компас подібний на твій ніс.

Місіс Броуді густо зачервонілася, але нічого не відповіла. Вона була переконана, що Нессі таки щось, певно, наплутала, неправильно зрозуміла Метові слова, але їй було важко на серці від думки про те, що могло матися на увазі.

— Я думала, може, він привіз мені маленький разочок коралів абощо, — правила своєї Нессі. — Бабця теж дуже засмутилася, думала, Мет уважить її якимось подарунком на пам'ять. Здається, він нікому нічого не привіз.

— Не будь егоїсткою, Нессі! — гримнула ненька, даючи в цьому докорі вихід усім своїм стримуваним почуттям. — Твій брат має що робити зі своїми грішми і без того, аби тринькати їх на тебе. Все, тримай свої думки при собі! Йди і поклич бабцю вниз, най робить грінки, — і міцно стиснувши губи, місіс Броуді ще рішучіше опустила голову в нахил стійкості і взялася покірно розставляти на столі чайний посуд.

Коли наблизився час вечері, Метью спустився до кухні. Зауваживши, що жовтизну шкіри довкола його випнутих вилиць вкрив легкий рум'янець, що він ще багатослівніший, ніж коли прибув і що його подих віддає слабким душком, що міг свідчити лише про одне, ненька миттю здогадалася, що Метью додавав собі сміливості перед зустріччю з батьком. Крадькома спостерігаючи за сином, ненька збагнула, що попри нахваляння, Мет боїться прийдешньої зустрічі; вона одразу забула про свою нещодавню приниженість і знову всіма інстинктами стала на його захист.

— Сідай за стіл на свій стілець, сину! Не виснажуй себе більше.

— Все добре, ненько, — відказав Метью. — Я ще трохи постою. Провів у тісноті ці останні кілька днів дороги, хочу трохи розім'ятися.

Він неспокійно рухався кімнатою, нервово перебираючи пальцями все, до чого міг дотягнутися, раз у раз поглядав на годинник і плутався неньці під ногами, поки вона носила на стіл.