Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 68)
— Так і є, — погодився Метью, швидше роззираючись довкола, ніж дивлячись на матір. — Чогось я трохи навчився, відколи тебе востаннє бачив. Я вже скоро покажу цьому старому місту, що таке смак. Боже, тут усе здається таким тісним порівняно з тим, до чого я звик.
Далі, владно обернувшись до візника, Метью крикнув:
— Гей, ти, принеси мій багаж!
Ненька з гордістю відмітила, що Метью, який від'їжджав з одною маленькою скринею з латунними укріплювальними вставками, тепер повернувся з безліччю сумок і валіз. Та й хіба Мет звертався до кебмена з такою владною зневагою в той пам'ятний день, коли випурхнув з-під її крила в широкий світ? Жінка не змогла втриматися, щоб не висловити своє любовне захоплення цією зміною, коли йшла вслід за бундючною постаттю Метью у вестибюль.
— Ой, та це дрібниця! — легковажно вигукнув він. — Там зі мною завжди був кортеж слуг… знаєш, темношкірих… а людина так звикає їм наказувати, що поквапити цього старого
У погляді Метью читалося, що він не опускатиметься до того, аби платити якомусь кебмену, тож він востаннє все поблажливо окинув поглядом і пішов у будинок. Ненька побігла по свою сумочку й негайно розрахувалася з візником, а коли повернулася, міцно зачинивши парадні двері, щоб сина раптом не забрали від неї знову, її звеселила купа коробок у вестибюлі, серце радісно проспівало: «Він удома! Мет назавжди вдома!».
Ненька возз'єдналася з Метью на кухні, де той сидів у кріслі, відхилившись на спинку, простягнувши ноги і звісивши руки з билець; уся його поза випромінювала світську нудьгу.
— Подорож досить втомлива, — пробурмотів Мет, не повертаючи голови. — Як на мене, поїзди в цій країні дуже шумні. Від них, чорт забирай, з'являється головний біль.
— Тоді відпочивай… відпочивай, мій хлопчику! — вигукнула ненька. — Тепер ти вдома, це головне.
Місіс Броуді замовкнула; вона стільки мала сказати синові, що не знала, з чого почати, проте усвідомлювала, що, перед тим як дозволить собі егоїстично задовольняти цікавість, мусить відновити Метові сили простою їжею, яку приготує власними люблячими руками.
— Мене аж розбирає нетерплячка, так хочу про все почути, Мете, — промовила ненька, — але дай я спершу принесу тобі чогось на зуб.
Від пропозиції поїсти Метью відмахнувся.
— Та ну, сонечко… кусничок холодної шинки або горнятко сочевичного супу. Таке ти точно з'їси. Пам'ятаєш той смачний поживний суп, який я колись тобі готувала? Ти завжди його любив.
Мет категорично похитав головою і сказав:
— Зараз я ще не голодний. Тепер я звик їсти пізно ввечері… а крім того, я перекусив у Глазго.
Ненька трохи засмутилася, але далі наполягала:
— Але ти, певно, хочеш пити після подорожі, синку. Випий чашку чаю. Ніхто так не зробить чай, як я.
— Ну, добре, — згодився Метью. — Готуй тоді, якщо це найкраще, що ти можеш зробити!
Місіс Броуді не до кінця збагнула, що мав на увазі син, але в пориві любові метнулася робити чай, а тоді, принісши велику паруючу чашку, сіла біля Метью на низенькому стільчику, пожираючи голодними очима кожен його рух. Жадібний погляд неньки Метью не збентежив, але, попиваючи чай, він недбало витягнув із кишені яскравий шкіряний футляр і, вийнявши товсту манільську сигару, дістав зсередини соломину й запалив, показуючи чіткіше, ніж можна було б сказати словами, що він сам собі володар, справдешній бувалець.
Уважно спостерігаючи за синовими невимушеними рухами та милуючись стильною неохайністю його костюма з гладенької світлої тканини, ненька з певним занепокоєнням побачила, що його обличчя змінилося, почало виглядати старшим, ніж вона очікувала. Зокрема, постаріли й немовби потемніли Метові очі, а в кутиках повік з'явилися тонкі павутинки зморшок; риси обличчя загострились, колір шкіри набув жовтуватого, навіть землистого відтінку, а щоки, здавалося, туго напнулись на рамі його щелеп. Тепер ненька відчувала впевненість, що їхню розлуку позначив якийсь важкий, болісний досвід, і повважавши, що Метью вже дещо відновив сили, вона лагідно промовила:
— Мете, розкажи мені про все.
Метью втупився в неньку з-під напівзаплющених повік і гостро запитав:
— Про що?
— Та про все, синку! Материні очі не обдуриш. Хтось погано з тобою поводився… а ще несправедливо. Але я так мало знаю. Розкажи мені, як ти покинув Індію і що… що сталося дорогою назад?
Очі Метью розплющилися ширше і, розмахуючи своєю сигарою, він миттю дав волю язикові.
— А, це! — сказав він. — Це легко пояснюється. Тут нічого розповідати. Я просто кинув роботу, бо вона псувала мені кров! Якщо зовсім чесно, ненько, то я терпіти не міг чортового докового
— А з містером Волді ти про це не говорив, Мете? — запитала ненька, перейнявшись його образою. — Він сам левенфордський і добрий чоловік. В нього чудова репутація справедливої людини.
— Та я його цього soor[76] і маю на увазі! — злісно випалив Метью. — Він якраз і спробував поганяти мною, як кулі[77]. Волді зовсім не джентльмен! — додав Метью. — Він не хто інший, як бісів погонич-псалмоспівець.
Неньчине лице стало дещо стурбованим і розгубленим.
— То-то і була причина, синку? Негоже, коли він так з тобою вчинив, — вона замовкнула, а тоді несміливо озвалася: — А ми думали, то через здоров'я.
— Я здоровий, як віл, — насуплено сказав Метью. — Це клята робота. Все інше мені там подобалося. Життя було би прекрасне, якби мене не чіпали, дали спокій. Але він, старий гад, мене не зупинить! Я знову поїду за кордон… цього разу в Бірму або в Малайзію. Я нізащо не залишуся в цьому паскудному місці після того, що я бачив.
Серце впало місіс Броуді в п'яти. Син ледве встиг повернутися додому, тільки-но знову опинився в її обіймах, як наступної миті вже говорив, що покине її, що поїде ще раз, як Александр Македонський, здійснювати нові завоювання в тих чужих диких землях, які її жахали.
— Може, ти ще якийсь час не будеш про то думати, сонечко? — тремтячим голосом промовила ненька. — Може, ти вдома дістанеш якусь посаду, яка тобі ліпше підійде. Тоді тобі не треба буде знову від мене їхати.
Метью уривчасто засміявся.
— Ти вважаєш, я буду нидіти в такій дірі після того, як жив там? Що ти можеш мені тут запропонувати, щоб це все компенсувати? — скрикнув він. — Ти подумай. Я мав клуб, обіди у військовій їдальні, танці, перегони, матчі з поло, слуг, які виконували будь-які забаганки… абсолютно все, чого я хотів.
Метью зачарував неньку своїми романтичними побрехеньками, і вона уявила, як він проводить час у товаристві обраних, ходить на полкові обіди, крутиться побіля офіцерів у червоних тужурках і дам у блискотливому атласі і, вражена відчуттям недостатності будь-чого, що вона може йому запропонувати навзамін, ненька змогла лише кволо промовити:
— Я знаю, вдома того всього немає, синку. Але я… я буду якнайліпше про тебе піклуватися, робити так, аби тобі тут було затишно.
Метью не відповів, і через цю промовисту тишу ненька невпевнено замовкнула, злякавшись, що розмова може отак і загаснути, наче після двох років синові нічого було їй розповісти, наче йому не кортіло дізнатися, як вона жила за його відсутності.
— А в дорозі додому все було добре? — врешті насмілилась запитати ненька.
— Терпимо! Цілком терпимо, — ствердив Метью. — Погода була гарна, але під кінець мені стало нудно. Я залишив корабель у Марселі.
— Туди я вислала тобі… твої гроші, — затинаючись, зазначила ненька. — Вони успішно до тебе доїхали?
— Так, добре доїхали, — відповів Метью недбало. — Але чекати на них, чорт забирай, треба було сто років. Довго йшли і швидко пішли.
— Ти, певно, мав якусь серйозну потребу в тих грошах, Мете?
— Саме так, — відповів той. — Я їх потребував… цього було досить, хіба ні?
— То правда, Мете, — відповіла ненька. — У твоїй телеграмі писало, що ти маєш конечну потребу в грошах. Але то була така велика сума!
— Ой, така вже й велика, — сердито огризнувся Метью. — З того, як ти говориш, можна подумати, ніби то не мої власні гроші. Я на них працював, хіба ні? Я ж не вкрав їх у тебе. То були мої гроші, і я міг витрачати їх, як захочу.
— Витрачати, — луною повторила ненька. — Вони потрібні були тобі не тільки для того, аби просто витрачати.
Метью вибухнув зневажливим сміхом.
— Ненько, ти мене доконаєш! Ти ж знаєш, я приїхав додому сушею. Як людина може обійтися без дрібки кишенькових грошей? — він замовкнув і втупився в матір зі знущальною урочистістю. — Я скажу тобі, ненько, як я вчинив. Я обійшов усіх сліпих жебраків у Парижі і поділив гроші між ними. Це була моя остання невеличка розвага у веселому Парі, перед тим як я приїхав додому в це прецікаве місце.
Ненька сиділа як у воду опущена, а перед нею поставало видиво Парижу, чітко показуючи, що вона принизилася, кинулася в лапи нехристів лихварів лише заради того, щоб відправити сина з повним гаманцем на розпусні розваги грішного міста. За які його дикі й бездумні витрати вона змушена буде сплачувати данину наступні два роки? Попри свою палку любов ненька, серйозно ризикуючи образити сина, докірливо промовила: