Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 67)

— Дозволю собі запитати, містере Броуді: як ви маєте намір це зробити?

— Можете собі питати до посиніння, але доводити вас до відома про це в мої обов'язки не входить. Все, що вам треба знати — ви одержите свої дорогоцінні гроші до кінця тижня. Я так сказав і слово своє стримаю.

Соупер подивився на Броуді, і обличчя його трохи злагідніло.

— Так, — озвався він після мовчанки, — я знаю. Я знаю, у вас є свої труднощі, містере Броуді. Ці компанії з їхнім зрізанням цін і сучасними магазинами… — він багатозначно стенув плечима. — Однак і в нас є свої клопоти, нам потрібно виконувати свої зобов'язання. Нині в комерції мало місця для сентиментів. Але все ж… як саме йдуть ваші справи?

Коли Броуді намагався вигадати якусь приголомшливу відповідь, він раптом з похмурою втіхою подумав, що ніщо так не шокує його візитера, як гола правда.

— За два тижні виторг менший, ніж три фунти, — несподівано випалив Броуді. — Як вам таке подобається?

Містер Соупер нажахано скинув своїми доглянутими руками.

— Містере Броуді, ви мене шокували! Мені розповідали, але я не знав, що справи настільки кепські, — якусь хвилю він дивився на суворе обличчя Броуді, а тоді вже люб'язніше промовив: — Є один такий вислів на біржі, друже, над яким вам варто поміркувати. Краще згорнути збиткову діяльність, ніж збанкрутувати. Не бийтеся головою об стіну. Ви вже мені пробачте… але ви розумієте, що я маю на увазі.

Соупер підвівся, щоб іти.

— Я не розумію! Що ви в біса хотіли тим сказати? — запитав Броуді. — Я тут, я завжди був тут і, їй-богу, я тут і лишуся.

Соупер, ідучи до дверей, зупинився.

— Я не намагаюся вас образити, містере Броуді! — вигукнув він. — Сприймайте мої слова як щире бажання щось порадити. Робіть, звісно, як забажаєте, але досвід мені підказує, що ви тут у глухому куті. Колись ваша справа в цьому місці процвітала, але зараз ці хлопці із сусідньої крамниці перевершили вас в усіх аспектах. Мати рідна, та згадайте, що надворі 1881 рік. Ми всі, крім вас, рухаємося вперед із новими ідеями і сучасними методами, і колесо прогресу залишило вас далеко позаду. Мудрий той, хто знає, коли його перевершили, і на вашому місці я б закрив крамницю і рятував те, що лишилося. Чому б вам не виїхати звідси й не спробувати себе в чомусь іншому? Такий могутній чоловік, як ви, може облаштувати ферму і працювати на ній незгірше за інших, — Соупер доброзичливо простягнув руку і промовив на прощання: — І не забудьте про нас у кінці тижня!

Броуді дивився йому вслід із рівним, безвиразним обличчям, чіпко тримаючись за край столу, аж доки на тильній стороні долоні під темною волосистою шкірою не побіліли м'язи, а жили не випнулися, ніби покручені мотузки.

— Облаштувати ферму! — пробурмотів він. — То він просто не знає, як мало в мене лишилося, — і коли думки Броуді в нестямному жалю поринули у відкриті простори, він прошепотів сам до себе: — Але Соупер діло каже! Ото було б життя якраз для мене, якби я міг таке собі влаштувати. Поселився б коло землі, яку я так люблю, коло землі, яка має бути моя. Але зараз я так зробити не можу. Я мушу далі воювати тут.

Тепер Броуді усвідомив, що потрібно буде закласти будинок, єдине майно, яке в нього залишилося, аби роздобути гроші, щоб розплатитися із Соупером і звільнитися від решти зобов'язань, які поступово в нього накопичувалися. Ніхто не знатиме, що він таємно поїде до юриста у Глазго, який усе влаштує, але Броуді вже зараз невиразно відчував, ніби його будинок йому не належить. Він неначе змушений був власноруч розпочати руйнування, розвал тієї міцної споруди, яка камінь за каменем поставала на його очах, ніби то поступово зводилася велична будівля його власних надій. Броуді любив свій будинок, а проте мусив віддати його в заставу, аби зберегти честь свого імені. Передовсім він повинен втримати незаплямовану репутацію справедливої і чесної людини, мусить одразу продемонструвати, що він — Джеймс Броуді — нікому не винен ані пенні. Дечого він зробити не може! Тоді хід думок раптово розвернувся, Броуді мовби згадав щось цілковито інше; його очі заблищали, нижня губа повільно відкопилилася, і рот вигнувся у кривій усмішці. Посеред пустелі своїх бід Броуді зненацька помітив зелену оазу насолоди. Дещо він зробити таки може! Затаївши в серці приховану мету, немов таємницю злочину, Броуді похмуро вийшов із крамниці, недбало залишивши її пустувати, і повагом попрямував до «Герба Вінтонів».

Розділ сьомий

Місіс Броуді відпочивала на канапі у світлиці, і це з її боку був прояв незвичного лінивства, а надто в таку ранню годину дня, коли вона мала б старанно мити післяобідній посуд. Однак сьогодні сили вичерпалися раніше, ніж зазвичай, і ненька відчула, що перш ніж настане вечір, мусить відпочити.

— Я страх як зморилася, — сказала вона бабці Броуді. — Почуваюся так, ніби от-от впаду. Я, напевно, трохи полежу.

Стара несхвально зміряла невістку очима і, поспішно ретируючись із кімнати, щоб чого доброго її не попросили помити посуд, відповіла:

— Тобі небагато треба, аби стало зле, ти цими днями постійно ойкаєш і йойкаєш про своє здоров'я. Як я була твого віку, то робила вдвічі більше, і мені було хоч би тобі що.

Хай там як, коли бабця забралася геть, ненька мовчки пішла у світлицю і лягла, а тепер, уже почуваючись краще, скріпившись і відновившись, знічев'я розмірковувала, що якби взяла собі за звичку такий короткий денний відпочинок у трохи молодшому віці, то не так сильно постаріла б; утім, жінка раділа, що за останні десять днів більше не було рецидивів того нестерпного болю, лише ниття, яке вона вже майже не помічала через його постійну присутність у своєму житті.

Минуло вже майже три тижні, відколи ненька відіслала Метові гроші, та судячи з цілковитої відсутності підтвердження про отримання, сорок фунтів могли б досі надійно зберігатися у скарбниці Максевітча. Навіть думка про те безглузде ненависне ім'я змушувала неньку ледь-ледь здригатися, так дорого їй вартувало нашкребти на перший внесок для сплачення боргу, запасливо заощаджувати й відкладати, щоб час від часу могти радісно вкласти кілька монет у бляшану коробочку, яку вона з цією метою, що про неї не можна було забувати, спеціально виділила й заховала у своїй шухляді. Через нестерпну важкість цього накопичування неньці здавалося, що найближчі два роки борг непорушним мечем загрозливо нависатиме над її головою.

На Мета вона тут, звісно, не розраховувала, і зараз посеред виснажливих роздумів про теперішнє становище одна тільки думка про синів приїзд оживляла обличчя жінки кволою усмішкою. Глибоко в серці ненька була твердо переконана, що як тільки Метью повернеться, він з любов'ю і співчуттям простягне руку й одним словом звільнить її від цієї непосильної ноші. Кутики стиснутих неньчиних вуст розслабилися, коли вона подумала, що невдовзі син знову опиниться в її обіймах, заспокоїть, віддячить сторицею за надлюдські зусилля, на які вона пішла заради нього. Жінка уявила останні етапи Метової подорожі, змалювала собі в думці неспокійну змужнілу постать, яка крокує палубою корабля, гарячково сходить на берег, тоді стрімко мчить заповненими, велелюдними вулицями, далі як на голках сидить у поїзді в кутку свого купе і врешті жваво заскакує в кеб, який поверне його до неї.

Видиво Метового повернення стояло місіс Броуді перед очима, зачаровувало своєю близькою здійсненністю, проте коли вона знічев'я визирнула у вікно, і її увагу поступово привернув завантажений багажем кеб, який під'їхав до воріт, чоло недовірливо поморщилося, наче жінка не могла повірити в те, що бачить. Це не міг бути Мет… її хлопчик… її рідний син… та все ж, на диво, то був він, повернувся додому до матері, безтурботно виходив із кеба, так ніби й не долав трьох тисяч миль морем і землею, щоб дістатися до неї. Щось невиразно вигукнувши, місіс Броуді піднялася, звелася, спотикаючись, на ноги, прожогом вибігла з будинку й обвила сина руками, тільки-тільки він вийшов із кеба.

— Мет! — засапано промовила вона, переповнена почуттями. — Ой, Мете!

Метью злегка відсахнувся на знак протесту.

— Легше, ненько. Спокійніше. Бо ти мене зараз задушиш.

— Йой, Мете, мій дорогий хлопчику, — прошепотіла вона. — Ти нарешті до мене вернувся.

— Стій, ненько! — скрикнув він. — Не замочи мене слізьми. Я звик до сухого клімату. Та досить! Не роби з моєї краватки носовик.

На його протести ненька нарешті розтулила обійми, але повністю Метью не відпустила, і, любовно вчепившись у синів рукав, ніби боялася, що знову його втратить, ненька палко вигукнула:

— Мені ледве віриться, що ти знову біля мене, синку! Яка втіха для моїх натомлених очей тебе бачити, я думала про тебе в ту хвилю, як ти під'їхав. Я сумувала за тобою до знемоги, до знемоги!

— Ну, я, без сумніву, знову вдома, стара, — закепкував із неї Метью, — повернувся в старий добрий Левенфорд, у старий добрий родовий маєток і до старої доброї неньки!

Місіс Броуді з любов'ю глянула на сина. Тут, може, й усе так само, але Метью змінився, він глибоко відрізнявся від того зеленого юнака, яким поїхав від неї всього-на-всього два роки тому.

— Йой, Мете! — скрикнула ненька. — Ти так чепурно виглядаєш. Якийсь такий у тебе вигляд, що мені аж дух забиває. Ти тепер чоловік, сину мій!