Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 66)

— Що будете нині пити, містере Броуді? Склянку пива? — запитала вона, дивлячись на нього з-під своїх рясних закручених вій.

Броуді похмуро подивився на неї, зауваживши, попри свій відчай, що її кремово-білу шкіру прикрашають кілька крихітних жовтих веснянок, наче ніжні золотисті цяточки на яйці малинівки.

— Ти мала б знати, Ненсі, що я ніколи не п'ю пива. На дух його не переношу. Принеси мені трохи віскі і холодної води.

Ненсі розтулила губи, щоб заговорити, але, попри бажання сказати, що їй шкода, що така чудова людина вживає так багато спиртного впродовж дня, вона злякалася і змовчала. Дівчина вважала містера Броуді поважним доброчесним джентльменом, який мав за дружину — якщо вона володіла правдивою інформацією — справжнісіньке опудало, і зараз, коли він мав оцей вигляд глибокої, проте сумовитої задуми, до її цікавості домішалося співчуття, особливий жаль до нього. Для Ненсі Броуді був наділений невід'ємними рисами романтичного героя.

Коли дівчина принесла віскі, він подякував, піднявши на неї своє похмуре, смутне обличчя, яке мовби не випроваджувало, а підохочувало, і поки Ненсі тупцяла біля стола, чекаючи на слушну нагоду передбачити його потреби, Броуді їв свій обід і уважно стежив за нею краєм ока. «Гарненька дрібненька фіфочка», — думав Броуді, мандруючи поглядом угору від її маленьких ступень в акуратних черевичках до красиво вигнутих щиколоток у тісних чорних панчохах, охоплював зором її напнуті тужаві стегна й невеличкі, але пухкі груди, що здіймалися до вуст, які на тлі білизни її шкіри були червоні, немов зовнішні пелюстки фуксії. Поки Броуді отак роздивлявся, у серці раптом тенькнуло. Його охопило несподіване колосальне бажання всіх тих сласних насолод, яких він був позбавлений; Броуді хотів негайно підвестися з-за стола і стиснути Ненсі у своїх могутніх обіймах, відчути у своїх руках молоде, пружне, опірне тіло, а не безвольну, покірну груду, якою йому так довго доводилося задовольнятися. Якусь мить йому шматок у горло не ліз, а в роті пересохло від напливу іншого апетиту. До Броуді доходили випадкові уривки чуток і завуальовані натяки про Ненсі, які несамовито розбурхували його голод, підказували, що його буде легко втамувати; однак неймовірним зусиллям волі Броуді стримався і машинально продовжив їсти, невідривно втупившись своїми палаючими очима в тарілку.

«Колись іншим разом», — повторював він сам до себе, усвідомлюючи, що по обіді повинен з'явитися на тій важливій зустрічі, що мусить стримати, опанувати себе до моменту тієї розмови із Соупером, яка може мати вирішальне значення для майбутнього його комерційного закладу. Упродовж свого короткого трапезування Броуді більше ні разу не глянув на Ненсі, хоч тепер її зовнішність манила його, а коли дівчина забирала тарілку, від легкого дотику її тіла до його руки він аж зціпив зуби. «Колись іншим разом! Колись іншим разом!»

Броуді мовчки прийняв від Ненсі печиво і сир, швидко їх з'їв, але коли закінчив, підвівся і, ставши впритул до Ненсі, промовисто втиснув у її теплу долоню монету.

— Ти дуже добре за мною гляділа остатні тижні, — сказав він, дивно дивлячись на неї. — Я тебе не забуду.

— Йой, містере Броуді, ви ж не хочете сказати, що більше не повернетесь? — схвильовано вигукнула дівчина. — Я буду сумувати за вами, якщо ви не прийдете знову.

— То ти будеш сумувати? — повагом проказав Броуді. — То добре! Я оце думаю, ми би гарно одне другому підійшли. Тому не хвилюйся. Я точно повернуся, — він замовкнув і вже тихіше додав: — Так, і, може, ти знаєш, для чого.

Ненсі зробила вигляд, що почервоніла, і спеціально опустила голову, відчуваючи, всупереч протилежному страху, що Броуді запримітив її і готовий обдарувати своєю увагою. Цей чоловік цікавив Ненсі, вона була одержима його міццю; дівчина не була незайманкою, тому її природа з більшою готовністю відгукувалася на проблиски життєвої сили, якою від нього віяло. До того ж містер Броуді так щедро сипав своїми грішми!

— Що така велика людина, як ви, могла побачити в такій дрібноті, як я? — промурмотіла Ненсі, підливаючи лою у вогонь. — Ви б на таке не пішли!

— Я повернуся, — повторив Броуді і подивився на дівчину пильно, пронизливо, а тоді розвернувся і пішов геть.

Якусь хвилю Ненсі стояла, зовсім не рухаючись, її очі блищали задоволенням, а вдавану покірливість було відкинуто; тоді дівчина підбігла до вікна і стала навшпиньки, щоб дивитися, як чоловік віддаляється вулицею.

Повернувшись до крамниці, Броуді здійснив могутнє зусилля, аби прогнати палкі образи, що так приємно заполонили його уяву, і спробував зібратися з думками в очікуванні візиту містера Соупера. Але думкам бракувало цілісності і зв'язності, Броуді тепер був, як і завжди, не здатен скласти якийсь чіткий оригінальний план кампанії; як тільки він починав обмірковувати, чи можливо втілити якусь ідею, думки одразу збочували, і він знову починав думати про Ненсі, про теплий погляд її очей, про можливості зустрітися з нею. Броуді роздратовано припинив боротьбу і з відчуттям, що він повинен беззастережно чекати, як розвиватиметься розмова, а тоді вже спробувати дати цьому раду, підвівся і вийшов у приміщення магазину, щоб очікувати приїзду свого візитера.

Як містер Соупер дуже чітко зазначив у своєму листі, рівно о третій годині він прибув до крамниці, і Броуді, що стояв наготові, негайно вийшов уперед і привітався; та коли чоловіки потиснули руки, Броуді, здавалося, відчув більше твердості й менше емоційності в потиску візитера; хай там як, він відкинув підозру і промовив зі старанно вдаваною сердечністю:

— Ходімо в мій кабінет, містере Соупере. Як на цю пору року, погода помірна. Так, направду дуже м'яка.

Візитер, здавалося, не дуже хотів обговорювати погоду. Коли чоловіки сіли з протилежних боків столу, він із ввічливою стриманістю поглянув на Броуді, а тоді відвів очі. Містеру Соуперу було добре відоме становище Броуді, і з огляду на давню дружбу він мав намір бути люб'язним; але тепер сморід спиртного, що прилип до Броуді, і розслаблена невимушеність його вітання, викликали в Соупера значну упередженість. Він був людиною чітких моральних принципів, ревним послідовником секти плімутських братів[72], а на додаток щедрим жертводавцем Шотландської асоціації тверезості; сидячи там у своєму розкішному, добре припасованому одязі, розглядаючи свої прекрасно доглянуті нігті, Соупер стиснув губи в такий спосіб, що це цілковито суперечило інтересам Броуді.

— Якщо й далі буде така тепла погода, то оранка піде дуже добре. Я бачив на днях, як був поза домом, що на фермі Мейна вже почали орати, — Броуді вперто гнув своє, його нетямущість не знаходила способів підступитися до ворожої постави візитера, тугодумність змушувала його й далі вичавлювати із себе репліки у звичній манері, заданій прецедентом подібних зустрічей у минулому. — Я часто ненадовго їду в село, коли з'являється зручна нагода, ая! Мені дуже подобається бачити, як двоє добрих коней переривають там пишну, родючу землю.

Соупер дав Броуді наговоритися, а тоді зненацька холодно й гостро його перервав.

— Містере Броуді, загальна сума вашої заборгованості перед моєю фірмою становить рівно сто двадцять чотири фунти десять шилінгів і шість пенсів. Я тут на прохання моїх співпартнерів, щоб вимагати сплати.

Броуді замовкнув, наче його підстрелили.

— Щ… що? — затинаючись, вимовив він, — Що це на вас найшло?

— Я розумію, що це велика сума, але ви відкладали сплачення наших рахунків під час трьох останніх візитів нашого представника, отож, зважаючи на те, що йдеться про велику кількість грошей, і те, що ви давній клієнт, я, як ви могли здогадатися, особисто прибув вимагати оплату.

Свідомість Броуді розривали дві протиборчі сили — злість через поведінку візитера і перелякане заціпеніння через суму боргу. Хоч не було документації, щоб перевірити, Броуді одразу зрозумів, що названа Соупером цифра, напевно, правильна, дарма що вона його жахала; ці люди ніколи не помиляються. Але холодне ставлення візитера його приголомшило, а те, що він неспроможний був учинити так, як бажав, його лютило. Якби Броуді мав гроші, він би тієї ж миті заплатив Соуперу і звів би свої рахунки з фірмою на місці; та Броуді добре знав, що не може цього зробити, і він насилу притлумив свій гнів.

— Ви ж, певно, дасте такому давньому клієнту, як я, час розрахуватися? — спромігся вимовити Броуді як заперечне зізнання в тому, що він не може роздобути гроші.

— Ви нічого не платили нам понад рік, містере Броуді, і ми, природно, починаємо непокоїтися. Боюся, я мушу просити вас оплатити рахунок зараз.

Броуді поглянув на Соупера, тоді на свій сейф у стіні, в якому — і він це знав — лежало менше п'яти фунтів, даремно подумав про свій банківський рахунок, який змалів до незначного мізеру.

— Якщо не оплатите, — знову озвався Соупер, — боюся, ми змушені наполягати. Нам це не подобається, але наполягати доведеться.

Погляд Броуді спохмурнів, як у зацькованого бика.

— Я не можу заплатити, — сказав він. — Я не можу заплатити сьогодні. Але вам не буде потреби наполягати, як ви то називаєте; ви добре знаєте, що Джеймс Броуді — чесний чоловік. Я вам заплачу… але ви маєте дати мені час роздобути гроші.