Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 65)

— Я би не здивувався, якби далі ти зі своєю чортовою скупістю попробувала заморити нас голодом! — крикнув він наостанок, бундючно виходячи з дому.

Чорна образа не зникала всю дорогу до крамниці, і хоч Броуді більше не думав про ту прикрість, його все ще гризло відчуття несправедливості, а думки про день попереду аж ніяк не додавали спокою. Перрі його покинув — під шквал образ і докорів, звичайно ж, однак таки покинув, — і на заміну цьому винятковому завзятому помічникові Броуді зміг знайти лише хлопчика-посильного, який просто відчиняв магазин і виконував доручення. Окрім втрати покупців через зраду умільця Перрі, відповідальність за підтримання функціонування цілої крамниці тепер лягла на широкі, але незвиклі плечі Броуді, і навіть йому з його нетямовитістю стало до болю очевидно, що він цілковито втратив навичку обслуговувати тих людей, які зараз прибивалися до його крамниці. Броуді ненавидів і зневажав цю роботу, ніколи не знав, де що лежить, був надто дратівливою, надто нетерплячою, а загалом занадто поважною персоною для такого заняття.

Окрім того, він почав доходити до розуміння, що його клієнтів вищого класу, чиєю суспільною вагою він так пишався, було недостатньо, аби справа трималася на плаву; з дедалі більшим страхом Броуді усвідомлював, що вони навідувалися до нього лише зрідка й незмінно нехтували — цілком по-джентльменськи, звісно ж — погашенням своїх заборгованостей. Колись він дозволяв, щоб ці рахунки не сплачувалися два, три, а то й чотири роки, маючи впевненість, що врешті-решт йому заплатять; вони побачать, гордовито казав собі Броуді, що він не якийсь там дрібний торговець, який труситься над своїми грошима, а такий самий джентльмен, як вони, і заради зручності іншого джентльмена може зачекати. Однак тепер, коли готівкові надходження крамниці різко впали, Броуді так потрібні були живі гроші, що ці великі суми, які не сплатили різні сім'ї графства, викликали в нього надзвичайне занепокоєння, і хоч після напруженої перевірки звітності й незвичних підрахувань він розіслав повний набір фактур, цілу ту зв'язку, за винятком кількох рахунків, зокрема й Латтиного, який той одразу оплатив, можна було б відправити поштою на дно Левена, зважаючи на результат, який Броуді негайно ж і побачив. Він доконечно усвідомив, що ще раз висилати рахунки марно, що ці люди заплатять, коли схочуть, а не коли йому потрібно; вже сама та незвична нагальність, із якою він попросив їх розрахуватися, може повністю відштовхнути клієнтів.

Його власні борги кільком поміркованим оптовим фірмам, яким Броуді віддавав перевагу, вийшли далеко за звичні межі. Він ніколи не був хорошим підприємцем, тому замовляв товари коли і як заманеться, а на суми, фактури й рахунки не зважав, аж доки через встановлені проміжки часу до нього не навідувався поважний представник із кожної фірми, що було прийнятним і дружнім способом врегулювання для обох підприємств з авторитетом і репутацією. У таких випадках після ввічливої й сердечної бесіди на актуальні теми Броуді йшов до маленького зеленого сейфа у стіні свого кабінету, величаво його відмикав і діставав знайому полотняну торбу.

— То скільки ми вам нині винні? — поважно запитував він.

Представник щось самокритично бурмотів, а тоді, неначе хтось змушував його проти власної волі показати рахунок, витягав свою вишукану течку, із поважним виглядом шарудів паперами і ввічливо відповідав:

— Що ж, містере Броуді, якщо вже ви бажаєте його побачити, то ось, прошу, ваш рахунок.

Опісля Броуді, кинувши оком на підсумок, відраховував для оплати купку соверенів і срібла. Хоча простіше було розплатитися чеком, він зневажав цей метод як жмикрутський і дріб'язковий і віддавав перевагу великодушній видачі чистих блискучих монет як більш гідному джентльмена способу виплатити борг. «Ото гроші, — одного разу сказав Броуді у відповідь на запитання, — цінність за цінність. Який смисл писати на клаптику видрукуваного паперу? Хто хоче, най собі так робить, але предкам моїм підходило файне блискуче срібло, то й для мене воно підходить». А далі, коли все було заштемпельовано й підписано, Броуді недбало запихав представникову квитанцію до кишені свого жилета, джентльмени гаряче тиснули руки і, висловивши один одному свою повагу, прощалися. Саме так, вважав він, чоловік високого виховання веде подібні справи.

Проте сьогодні Броуді хоч і чекав на візит такого характеру, від думки про нього він відчував не горде задоволення, а страх. Із ним мав зустрітися сам містер Соупер із «Білзленд і Соупер Лімітед», найбільшої й найпоміркованішої фірми, з якою Броуді співпрацював, і замість звичної процедури про цей візит його навіть сповістили листом, несподівано й незвично вразивши його гонор. Броуді добре знав причину такого кроку, проте все одно відчув усю гіркоту удару, завданого його гідності, а крім того, з похмурою тривогою очікував майбутньої зустрічі.

Діставшись до крамниці, він спробував притлумити свої невеселі передчуття буденною роботою, але зайнятися було майже нічим, — торгівля повністю завмерла. І все ж, прагнучи зробити видимість якоїсь діяльності, Броуді вахлакувато походжав крамницею з незграбними рухами неспокійного левіафана. Ця фальшива бутафорія не ввела в оману навіть малого посильного, який, боязко визираючи крізь двері підсобки, бачив, як Броуді, виконуючи якусь непотрібну роботу, кожні кілька хвилин зупиняється і відсутнім поглядом дивиться поперед себе; чув, як він щось собі бурмоче в роззосередженій, проте напруженій замисленості. Проникливість вуличного обідранця підказувала хлопчиську, що з його роботодавцем ось-ось станеться лихо, і малий із надзвичайним полегшенням відчував, що вже незабаром буде змушений розпочати пошуки нового, приємнішого, місця роботи.

Після нескінченної, тягучої перерви, впродовж якої здавалося, що всі дообідні години минуть без жодного покупця, зайшов чоловік, у якому Броуді впізнав давнього клієнта. Подумавши, що ось прибула людина, яка, хоч, може, й не визначна, але хоча б віддана, Броуді з надзвичайною сердечністю наблизився і привітався.

— Ну, друже мій, що ми можемо для вас зробити? — запитав він.

Покупець, дещо заскочений такою привітністю, лаконічно повідомив, що йому лише потрібен матер'яний кашкет, простий, звичайний кашкет, такий, як він уже якось купував, — у сіру клітинку, розмір шість і сім восьмих.

— Такий, як той, що на вас? — підбадьорливо запитав Броуді.

Покупець виглядав зніяковіло.

— Нє, — відповів він, — то інший; то мій недільний берет.

— Дайте я гляну, — сказав Броуді, а тоді йому майнула невиразна думка, і він простягнув руку, несподівано зняв із голови покупця кашкета й подивився на нього. Всередині на блискучій сатиновій підкладці стояло маркування «К. П. Ш. В. М.», ненависна емблема сусідів-конкурентів. Лице Броуді одразу налилося злісним обуренням, і він жбурнув кашкета його власнику.

— То ви ходили по свою файну модну шапку в сусідню крамницю? Аби вбратися в неділю, аякже! А потім маєте нахабство заявитися до мене по звичайний, простий берет, після того як зробили в них найліпшу свою покупку. Думаєте, я буду підбирати їхні недоїдки? Вертайтеся і скуповуйте все паскудне сміття в їхньому музеї воскових фігур. Я не буду вас обслуговувати навіть за однофунтову банкноту.

Чоловік виглядав надзвичайно збентежено.

— Ой, містере Броуді, моя мета була не в тому. Я просто вирішив спробувати щось їхнє задля певної новизни. По правді, то жінчиних рук діло. Вона підбила мене подивитися, яка та нова крамниця. Отакі, знаєте, ті жінки бувають… але я повернувся до вас.

— А я вас не приймаю! — прогримів Броуді. — Думаєте, ви можете так до мене ставитися? Я таке терпіти не буду. Перед вами людина, а не якийсь цирк на колесах, як там у сусідів, — і він грюкнув кулаком по прилавку.

Це була сміховинна позиція. Броуді немовби чекав, що чоловік плазуватиме перед ним на колінах і благатиме поновити його у званні покупця, він у своїй безглуздій люті немовби очікував, що той проситиме, аби йому надали честь купувати у Броуді. Деякі з цих здивованих думок відбилися на обличчі робітника; він із нерозумінням похитав головою.

— Я можу дістати те, що хочу, й деінде. Я не сумніваюся, що ви великий джентльмен, але ви собі ж робите гірше.

Коли чоловік пішов, гнів Броуді раптово вщух, на його обличчі з'явився засоромлений вираз, коли він збагнув, що утнув дурницю, яка окошиться на його торгівлі. Чоловік, якого він відмовився обслуговувати, говоритиме, говоритиме, згущуючи фарби через свою образу, і за кілька годин перекручена розповідь про його вчинок уже безперешкодно гулятиме Левенфордом. Люди будуть неприхильно відгукуватися про нього і його свавільство, і хоч колись Броуді насолоджувався б їхніми недоброзичливими плітками, беззастережно радів би з їхнього патякання, зараз він з огляду на попередній досвід мав відчуття, що люди, які почують цю розповідь, постановлять, що вони не зазнають подібного приниження, що надалі вони обходитимуть його комерційний заклад десятою дорогою. Від цих тривожних думок Броуді замружився і прокляв того чоловіка, людей та місто.

Коли настала перша година, він кинув хлопчакові, що відлучиться на пів години. Оскільки після звільнення Перрі не стало відповідальної особи, на яку можна було залишити крамницю, Броуді ішов додому на обід тільки в рідкісних випадках, і в таких випадках, хоч торгівля дуже суттєво скоротилася, його охоплювала нетерплячка на межі з роздратуванням, коли він долав довший шлях додому на обід; Броуді мав дивне, безпричинне оптимістичне відчуття: він може пропустити щось, що суттєво покращить роботу його комерційного закладу. Отож сьогодні замість дому він зайшов у «Герб Вінтонів», що стояв лише за кілька кроків від крамниці. Ще рік тому для Броуді немислимо було заходити в це місце в якийсь інший час, окрім пізнього вечора, і з якогось іншого входу, окрім тих особливих окремих дверей, призначених для нього і його товаришів-філософів; але тепер такі візити стали звичними, і сьогодні Ненсі, вродлива шинкарочка, мала для нього на обід холодний пиріг і трохи маринованої червонокачанної капусти.