Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 64)

— Це ваша, добродійко? — озвався один із візитерів після значної паузи.

— Так, — мовила місіс Броуді, — це моя. А переді мною — моєї матері. Той маленький ескізик олівцем у кутку на марґінесі дуже всім подобається.

Візитери пошепки перемовлялися навпроти картини, придивлялись до неї через лупу, по-власницьки терли і мацали.

— Може, ви б хотіли її продати, добродійко? Звичайно, тут нічого аж дуже особливого… та ви що, ні!.. Але ми б запропонували вам за неї… так… п'ять фунтів, — врешті промовив другий візитер уже іншим, запобігливим тоном.

— Я не можу нічого продати, — прошепотіла ненька. — Містер Броуді зразу зауважить.

— Тоді нехай буде десять фунтів, добродійко! — вигукнув перший із дуже підкресленою великодушністю.

— Ні! Ні! — заперечила ненька. — Але якщо вона чогось вартує, то, може, ви визичите мені за неї решту грошей? Якщо вона вартує, аби купити, то точно вартує, аби за неї позичити.

У гарячковій тривозі місіс Броуді стала чекати, уважно стежачи за змінами інтонацій у голосах візитерів, за швидкими промовистими жестами, навіть за підняттям брів, поки чоловіки дискутували про її картину. Нарешті після тривалої суперечки вони дійшли спільного рішення.

— Ви виграли, добродійко, — сказав перший. — Ми визичимо вам сорок фунтів, але ви маєте дати нам боргову розписку на картину і на всі тутешні меблі.

— Ми віддаємо гроші, добродійко, — сказав другий, — але робимо це задля вас. Ми бачимо, що вам дуже потрібні гроші, але ви маєте розуміти, що якщо не виплатите борг, ця картина і ваші меблі будуть належати нам.

Ненька мовчки гарячково кивнула, сповнена ядучого, нестерпного відчуття важко здобутої перемоги. Вони повернулися у світлицю і сіли за стіл; там ненька стала підписувати нескінченні папери, які джентльмени їй простягали, з бездумною, нерозважливою байдужістю ставлячи свій підпис усюди, де вони зазначили. Жінка зрозуміла, що їй потрібно буде виплачувати три фунти щомісяця впродовж двох років, та це її зовсім не хвилювало, і коли джентльмени відрахували їй суму хрумкими однофунтовими банкнотами, вона взяла її, немов уві сні, і, як сновида, провела візитерів до дверей. Всупереч усьому вона роздобула для Мета гроші.

Пізніше вдень місіс Броуді відправила гроші телеграмою. У своїй перевтомленій уяві вона бачила, як чистенькі банкноти немовби справді мчать через море на порятунок її сина, і коли вони зникли, жінка вперше за три дні могла дихати спокійно; на неї зійшло умиротворення.

Розділ шостий

Наступного ранку Броуді сидів за сніданком, холодний, похмурий і відсторонений; середину його чола між запалими очима позначили, ніби зрослі рани, дві чіткі вертикальні борозни, що останнім часом викарбувалися ще сильніше й надавали його понурому обличчю незмінного вигляду замисленої розгубленості. Виловлений у невмоленній суворості слабкого ранкового світла необачний вираз його лиця, за яким ніхто не спостерігав, здавалося, підтверджував знічев'я кинуті в домі Пакстонів слова, що зараз Броуді бився, мов риба в сітях; з-поза тієї низької стіни втомленого чола безладдя в його голові неначе виривалося назовні, та з таким натиском, що навіть коли Броуді нерухомо й мовчки сидів за столом, він немов безпорадно борсався з усією марною грубою силою кита, в якого поцілив гарпун. Його мініатюрний мозок, такий непропорційно малий порівняно зі здоровенним тілом, не міг скерувати його в безпечне місце, отож, метаючись у щонайбільш хибних напрямках у спробі уникнути остаточної катастрофи, він усе одно бачив, що лихо невпинно наближається.

Броуді, звичайно, нічого не знав про телеграму і про вчорашній учинок неньки. На щастя, йому не було відомо, що в його володіннях хамовито потопталися чужі ноги, і все ж власних гризот і нещасть із головою вистачало, аби його гнів, наче хмиз, міг будь-якої миті спалахнути й несамовито розгорітися від першої підбурювальної іскри, тож зараз, доївши кашу, Броуді з погано прихованим роздратуванням чекав на свою особливу чашку кави, яку ненька наливала біля плити в посудомийні.

Сьогодні вранці ця чашка кави була одною з другорядних гризот вимучено-заклопотаного неньчиного існування, бо хоч вона чудово готувала чай, зробити таку каву, щоб задовольнити вибагливий смак Броуді, їй вдавалося рідко, а він вимагав, аби кава була свіжозварена, свіжоналита й така гаряча, щоб аж ішла пара. Цей невинний напій став зручним кілочком, на який можна було повісити будь-яке вранішнє невдоволення, тож Броуді чи не кожного ранку голосно скаржився на каву під абсолютно будь-яким приводом. То вона занадто солодка, але заслабка, то в ній надміру багато гущі; то вона обпікає язика, а то в ній повно кожушка від кип'яченого молока. Хоч як би місіс Броуді зварила каву, результат оголошувався незадовільним. Уже те, як ненька несла чашку до столу, перетворилося для неї на муку, адже знаючи, як тремтить її рука, Броуді ще й наполіг, аби кави в чашці по вінця і що жодна краплина не має перелитись на блюдечко. Останнє було найстрашнішим переступом, який ненька могла вчинити, і коли це ставалося, Броуді навмисне робив так, аби крапелька зісподу чашки падала йому на піджак, а тоді горланив:

— Подивися, що ти наробила, бабище неакуратне! В мене ні одного людського костюма через твою криворукість і капарство.

Коли зараз ненька увійшла, несучи чашку, Броуді метнув на неї роздратований погляд за те, що змусила його чекати рівно дев'ять секунд, погляд, який вилився у глузливе спостереження за тим, як жінка, напруженим зусиллям своїх злегка тремтячих рук утримуючи вертикальне положення повної чашки і зберігаючи блюдце в чистоті, повільно йшла від дверей посудомийні до столу. Ненька вже майже дісталася цілі, аж тут раптом, несамовито зойкнувши, впустила все на підлогу й обома долонями схопилася за лівий бік. Броуді у приголомшеному гніві глянув на розбитий череп'яний посуд, на розлиту каву й насамкінець на скривлену постать, що звивалася біля нього на підлозі серед уламків. Броуді закричав. Ненька не почула його реву, настільки сильно її пройняло від раптового приступу болю, що простромив бік, неначе розпечений до білого рожен, з якого струменіли палючі брижі болю і тремтливо розходились по її тілу. Якусь мить ненька зазнавала несамовитих страждань, а тоді, немовби охолонув жахливий стрижень для припікання, хвилі болю поступово зменшилися, і жінка зі знекровленим обличчям звелася на ноги й стала перед Броуді, не думаючи в той момент про те, яким страшним злочином було перекинути його каву. Звільнення від болю принесло неньці полегшення, від чого їй незвично розв'язався язик.

— Йой, Джеймсе, — ковтнула вона повітря, — так зле мені ще ніколи в житті не було. Я мало не сконала. Думаю, з цим мені вже дійсно треба до лікаря. Мені тепер дуже часто болить, і деколи я відчуваю маленьку тверду гульку в грудях.

Тоді ненька вмовкнула, зненацька усвідомивши, що зачепила пихату чоловікову гідність.

— То це тепер так завше буде? — закпив Броуді. — Будемо бігати до лікаря, як тільки десь прихопить живіт, нам то якраз по кишені! А ще нам по кишені розливати по підлозі файну каву і бити порцеляну! Най пропадає! Най чоловік лишиться без сніданку, просто бий, бий весь час! — голос Броуді з кожним словом гучнішав, а тоді тон раптом змінився на глузливий: — Може, ти би хотіла консиліум всіх лікарів міста? Вони, певно, зможуть з'ясувати, що з тобою таке, коли принесуть зі собою всі свої вчені книжки і разом пошурупають своїми порожніми головами! І до кого ти би тепер записалася на прийом?

— Кажуть, Ренвік розумний, — бездумно пробурмотіла ненька.

— Що?! — скрикнув Броуді. — Ти хочеш піти до того гниди, який зі мною заївся минулого року? Тільки попробуй мені!

— Я ні до кого не хочу йти, батьку, — зіщулилася ненька, — то просто знову був той біль, який вряди-годи вже дуже довго мене хапає; але він минув, і я більше не буду нікого турбувати.

Броуді був украй розлючений.

— Не буде вона! Я бачив, як ти нікого не будеш турбувати! Не думай, що я не бачив весь той паскудний гармидер, який ти робиш. Я вже досить надивився на ту бридоту і більше таке терпіти не буду. Можеш забиратися до іншої кімнати. Від нинішнього дня аби тебе не було в моєму ліжку. І не пхайся до мене, ти, смердюча стара задрипанко!

Ненька зрозуміла, що Броуді виганяє її з їхнього шлюбного ложа, ложа, яке вона спершу розділяла з ним у коханні, у якому народила йому своїх дітей. Це ложе було для неї місцем перепочинку впродовж близько тридцяти років її життя; у горі та в нездужанні вона простягала на тому ліжку свої втомлені кінцівки. Ненька не подумала, яке полегшення вона отримає, коли матиме власне тихе місце для нічного усамітнення подалі від чоловікового похмурого гніту, коли перебереться до колишньої кімнати Мері й буде там у спокої сама; вона відчула лише пекучу ганьбу, що її відкидають, як спорожнілу посудину. Лице неньки спаленіло від сорому, ніби Броуді сказав їй щось огидне чи непристойне, але, пильно дивлячись йому в очі, жінка тільки промовила:

— Як скажеш, Джеймсе! Зробити тобі ще кави?

— Ні, не треба мені твоєї чортової кави! Обійдуся взагалі без сніданку! — загорлав Броуді. Він відчував, хоч уже з'їв велику миску каші з молоком, що ненька навмисно позбавила його сніданку, що він знову страждає через її безрукість, через те, як вона фальшиво вдає із себе хвору.