Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 63)

— Тоді я, може, піду на шпацер, — повільно пробурмотіла стара, вдавши, що позіхає, щоб показати байдужість.

— От і добре, бабцю… я вам допоможу, — заохотила ненька і, тремтячи від захвату, який боялася виказати, та усвідомлюючи, що перемога вже на її боці, допомогла бабці Броуді вилізти з ліжка. Щоб у старої не було часу передумати, ненька загорнула її в її складний убір, зав'язала безліч стрічок, натягнула черевики з еластичними вставками з боків, принесла її всіяний гагатом берет, потримала старій, а тоді вкутала її в чорну, розшиту бісером накидку. Тоді ненька вручила бабці Броуді штучні зуби на підставці, якою слугувало тріснуте блюдце, простягнула їй двошилінгову монету і, в такий спосіб врешті забезпечивши стару знаряддями й засобами майбутньої війни за печиво «Дісайд», ненька звела її сходами вниз і побачила, як та, похитуючись, віддаляється вулицею, ще до того, як годинник показав пів на одинадцяту. Проявивши щонайбільшу моторність, далі ненька позастеляла всі ліжка, помила посуд, прибрала будинок, одягнула, за власними словами, пристойний одяг і, затамувавши подих, сіла біля вікна у світлиці, щоб чекати на відвідувача.

Коли стрілки мармурового годинника на камінній полиці у вітальні наблизилися до одинадцятої, місіс Броуді затрусило від тривоги, немовби вона розраховувала, що кеб примчить під будинок і дверний дзвінок задзвенить, як тільки проб'є одинадцяту. Коли годинник врешті вибив одинадцять ударів і затихнув, місіс Броуді подумала про те, чи принесе містер Максевітч гроші в золотих соверенах у торбині, а чи вручить їх бездоганними банкнотами; далі, коли стрілки стали показувати, що від зазначеного часу минуло п'ять, десять, п'ятнадцять хвилин, і досі ніхто не прийшов, ненька занепокоїлася. Якщо її відвідувач не прибуде о тій годині, яку вона спеціально вказала, усі старанно продумані приготування підуть коту під хвіст, і ненька здригалася від думки, що станеться, якщо містер Максевітч приїде в час обіду, коли вдома буде її чоловік.

За двадцять дванадцята місіс Броуді вже майже полишила надію, аж тут раптом помітила, що навпроти будинку з'явилося двоє незнайомих джентльменів. Вони прийшли пішки і не мали жодної торби, але були одягнені абсолютно однаково і в тому стилі, який на відчуття місіс Броуді був втіленням щонайбільшої вишуканості, найстрімкішою вершиною сучасної чоловічої моди. Їхні капелюхи-казанки, криси яких закручувались мало не до наголовка, хвацько хилились набакир над лискучими бакенбардами; їхні коротесенькі піджаки тісно прилягали до талії й мали довгі викочені лацкани, отож груди обох джентльменів візуально надималися вперед, як у воластих голубів, а вигин сідниць так само звабливо випирав у протилежному напрямку; їхні штани у клітинку, які були приємно вільні у верхній частині, опускаючись, уже співчутливіше огортали фігуру і врешті закінчувалися вузькими короткими гетрами довкола маленьких, непоказних, але все-таки блискучих черевиків. У кожного з чоловіків вгорі на модному жилеті в горошок висів великий важкий ланцюжок годинника, а ще навіть із такого свого далекого пункту спостереження ненька помітила сяйво перснів із коштовним камінням, які іскрилися й виблискували від кожного плавного руху. На пам'яті місіс Броуді у місто Левенфорд ніколи не заносило ніяких незнайомців такого стриманого поводження та з таким блискучим убранням, і хоч жінка, чекаючи, малювала в уяві патріархального джентльмена в інвернеському плащі[71] з м'якосердно-грубуватими манерами і добродушною кошлатою бородою, під стукіт серця та із захватом в очах вона інстинктивно зрозуміла: ці бувальці були таємними посланцями Максевітча — справдешнього шотландця.

Стоячи посеред проїжджої частини, джентльмени проникливо роздивлялися будинок, і їхні очі, оглянувши й проаналізувавши кожну архітектурну деталь його зовнішнього вигляду, немовби просвердлили, як бури, міцні кам'яні стіни, уважно вивчили невідповідності внутрішнього планування і з презирством виявили силу-силенну недоліків, про які досі не знали навіть самі мешканці.

Нарешті після тривалого незворушного видивляння один із чоловіків повільно повернув голову й самим кутиком рота сказав щось своєму товаришу, який тим часом зсунув капелюха на потилицю, примружив вирячені очі та з виглядом знавця засміявся.

Немовби їй, переляканій, зненацька задвоїло в очах, далі місіс Броуді побачила, як джентльмени одночасно наближаються, рука в руку минають ворота, побачила, як вони дружно обводять поглядом кожний камінчик у дворі, і коли вони зупинились перед верандою біля гармати, жінка шаснула в укриття штори.

— Кусок брухту, але солідний… латунь, судячи з вигляду, — почула ненька, як каже один з чоловіків, тереблячи пальцями велику, оздоблену перлами шпильку для краватки. Інший легенько вдарив нігтем по стволу гармати, ніби хотів зрозуміти, чи вона справжня, але відразу відсмикнув пальця і квапливо запхав собі до рота.

— Яке ж воно, чорт забирай, тверде, — долинуло з-за прочиненого вікна до вражених неньчиних вух.

Пролунав дзвінок. Місіс Броуді машинально пішла до дверей, і коли відчинила їх навстіж, перед нею постали дві ідентичні знавецькі усмішки, які зустріли й відповіли на її сором'язливий погляд сліпучою демонстрацією золота й білизни.

— Місіс Броуді? — промовив один, прибираючи з обличчя усмішку.

— Ви писали? — промовив інший, роблячи так само.

— Ви від містера Максевітча? — запинаючись, сказала ненька.

— Сини, — спокійно промовив перший.

— Партнери, — ввічливо сказав другий.

Піддавшись на невимушеність їхнього поводження, та все ж охоплена слабкими побоюваннями, місіс Броуді нерішуче запросила джентльменів у світлицю. Їхні проникливі очі, що були прикуті до неї, вмить відірвалися й забігали, оглядаючи кожен предмет у кімнаті, замислено, але завзято даючи свою оцінку, аж поки врешті, коли орбіти їхнього огляду перетнулись, чоловіки обмінялися багатозначними поглядами, і один звернувся до іншого мовою, якої місіс Броуді не знала. Мова була чужа, але тон знайомий, і навіть здригнувшись від нотки зневажливості в ньому, жінка злегка почервоніла від обурення, подумавши, що такі слова насправді щонайменше не шотландські. Тоді джентльмени почали навперебій сипати запитаннями.

— Хочете сорок фунтів, добродійко?

— І аби цілком таємно, аби ніхто не знав, навіть ваш чоловік, добродійко?

— Певно, зробили десь невеличку ставку?

— Для чого вам ці гроші, добродійко?

Їхні знаючі позирки тиснули на неньку; ворушачи своїми пальцями, по-багатійському виблискуючи своїми перснями, джентльмени з приємністю демонстрували, що в них є гроші і що жінці вони потрібні. Ненька була в їхній владі.

Коли візитери отримали від неї всю інформацію про будинок, її чоловіка, про неї саму і її сім'ю, вони кивнули один одному і дружно підвелися. Джентльмени обійшли світлицю, тоді гучно й незворушно потопталися по всьому будинку, мацаючи пальцями, погладжуючи, усе беручи в руки, крутячи і зважуючи, видивляючись, вишукуючи й винюхуючи щось у кожній кімнаті, а ненька ходила за ними по п'ятах, ніби принижена покірна собака. Коли візитери проаналізували найбільш приватні подробиці життя родини, які відкривалися їм із-за дверцят сервантів, шаф для одягу та з вмісту шухляд, і змусили місіс Броуді нестерпно почервоніти, коли, пробравшись навіть у її спальню, з виглядом знавців оглянули простір під ліжком, вони врешті спустилися сходами, дивлячись куди завгодно, тільки не на неї. Ненька прочитала на їхніх обличчях відмову.

— Боюся, добродійко, це все непотріб. Ваші меблі неякісні, важкі, старомодні, вони не продадуться! — нарешті озвався один із візитерів з огидно підкресленою відвертістю. — За них ми можемо позичити вам двадцятку… або навіть, скажімо… навіть двадцять чотири фунти. Так, скажімо, двадцять п'ять фунтів як найбільшу можливу суму і під відсоток, який ми самі встановимо, — говорив він, витягнувши з кишені жилета зроблену з пера зубочистку, й допомагав собі рахувати, ретельно нею орудуючи. — Що скажете?

— Так, добродійко, — озвався інший, — погані тепер часи, а ви не підходите під критерії хорошої позики. Ми завжди ввічливо ставимось до леді — дивно, як часто нам доводиться мати справи з жінками, — але у вас нема застави.

— Але в мене всі речі добрі, — слабким тремтячим голосом промовила ненька, — вони передавалися в родині.

— Тепер ви їх навіть роздати не зможете, мем, — запевнив її джентльмен із зубочисткою, сумно хитаючи головою. — Ні, навіть не подаруєте нікому. Це найбільша сума, справедлива найбільша сума. То як, берете двадцять п'ять фунтів справжніх грошей?

— Мені треба сорок фунтів, — ослабло промовила ненька, — інакше мені не підходить.

Жінка закарбувала у своїй голові цю суму, і ніщо, крім здобуття її в повному розмірі, її не задовольняло.

— Більше нічого не маєте показати, добродійко? — багатозначно запитав один із візитерів. — Ви, жінки, такі цікаві речі витягуєте, коли приспічить. Маєте якийсь козир у рукаві наостанок?

— Ще тільки кухня, — смиренно відповіла місіс Броуді, відчиняючи двері, не бажаючи відпускати цих джентльменів, відчайдушно прагнучи заманити їх у скромну кімнату, щоб вони востаннє обдумали її прохання. Візитери неохоче, зарозуміло увійшли за нею, та їхню увагу відразу привернула картина, яка висіла на видному місці на стіні у плямистій світло-жовтій горіховій рамі. Це була гравюра під назвою «Женці» з позначкою «Перша проба» і підписом «Дж. Белл».