Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 62)

— Що для ваш? — прошепелявив чоловічок до місіс Броуді.

— Ви даєте гроші в позику, — видихнула вона.

— Що покладете в жаштаву? — рубонули слова. Хоч голос єврея був лагідний, місіс Броуді злякалася від такої прямолінійності висловлювання.

— Я зараз нічого тут не маю. Я хотіла визичити сорок фунтів.

Чоловічок скоса глипнув на неньку, міряючи поглядом її вицвілий старомодний одяг, згрубілі руки й поламані нігті, тьмяний наліт на тонкому затертому золотому обідку її єдиного персня, її сміховинний пошарпаний капелюшок, не пропустивши своїми блискучими очима жодної деталі в її сумному нікчемному уборі. Він подумав, що жінка, певно, з'їхала з глузду. Погладжуючи вказівним і великим пальцем свій м'ясистий гачкуватий ніс, єврей замислено сказав:

— Це велика шума. Треба якушь гарантію. Мушите принешти жолото або коштовношті, якщо хочете діштати таку кількішть грошей.

Звісно, вона мала взяти коштовності! У неньчиних романах вони були спробним каменем жіночої фінансової безпеки, та, окрім обручки, місіс Броуді мала лише срібний материн годинник, який могла, якби пощастило, внести як заставу за п'ятнадцять шилінгів, тому, усвідомивши ненадійність свого становища, вона, затинаючись, промовила:

— А ви б не прийняли як заставу мої меблі чи… боргову розписку? Я бачила… в газетах… дехто так робить, правда?

Чоловічок і далі тер свого носа і під своїм погідним засаленим чолом снував думу про те, що всі ці іновірки однакові — сухоребрі, вимучені й дурні. Ця жінка хіба не розуміє, що в його справі були в обороті шилінги, а не фунти, і що хоч він і міг би видати суму, яку вона просила, йому потрібна гарантія і відсоток, які жінка, усвідомив він при початковому огляді, зовсім не могла собі дозволити? Єврей похитав головою, лагідно, але з твердою остаточністю, і все так само примирливо, саме з цією метою скромно махаючи руками, промовив:

— Ми так не працюємо. Підіть у більшу фірму… наприклад, дешь у мішті. О, так, може, вони так роблять. У них більше грошей, ніж у такого бідного чоловіка, як я.

Тріпочучи серцем, місіс Броуді видивилася на єврея у приголомшеній засоромленій мовчанці; вона безстрашно пішла назустріч небезпеці й зазнала приниження, зайшовши в його злиденну халупу, але мети своєї не досягнула. Однак ненька мусила погодитися з його рішенням — вибору не було, — і ось вона знову опинилася на брудній вулиці серед калюж, біля канави з розкиданими бляшанками й сміттям, не діставши ані одного фунта з тих сорока, які були їй потрібні. Місіс Броуді була вкрай принижена і збентежена, але, чимдуж забираючись звідти, вона з дедалі більшою тривогою усвідомила, що хоч нічого ще не зроблено, Мет у цей момент, певно, вже чекає, що гроші приїдуть. Опустивши парасольку на обличчя, щоб її не впізнали, місіс Броуді гарячково пришвидшила ходу, прямуючи додому.

Нессі чекала на неї в маленькій імітації фартушка, тріумфально граючись у домогосподарку над охайною купою череп'яного посуду і готуючись до своєї винагороди у вигляді солодощів, але ненька грубо її відштовхнула.

— Іншого разу, Нессі! — крикнула вона. — Не заважай мені! Я принесу тобі солодке іншого разу.

Ненька увійшла в посудомийню й занурила руку в ящик, де зберігалися для хатніх цілей — переважно розпалювання каміна — старі газети й журнали, які приносив додому Броуді. Витягнувши стопку видань, жінка розстелила їх на кам'яній підлозі і впала перед ними на коліна, ніби плазувала перед вигаданим богом. Вона стала квапливо пробігати очима кілька з цих аркушів, аж поки, невиразно скрикнувши від полегшення, знайшла те, що шукала. Що говорив той нещасний єврей? «Підіть у більшу фірму», — сказав він їй своєю неподобною ламаною англійською, отож місіс Броуді вибрала найбільше оголошення на сторінці, яке з численними яскравими перебільшеннями повідомляло, що Адам Максевітч, справжній шотландець, давав у позику від п'яти до п'ятисот фунтів без застави на підставі винятково боргової розписки, що до клієнтів за містом негайно під'їдуть додому і — пам'ятна особливість — що справу голови фірми і клієнта буде збережено — на цьому навіть наполягатиметься — у найсуворішій, найнепорушнішій таємниці.

Місіс Броуді дихала уже спокійніше, коли, не знімаючи капелюшок і пальто, звелася на ноги, вибігла в кухню, сіла й, старанно добираючи слова, написала короткого листа, в якому просила містера Максевітча прибути до неї додому в понеділок до полудня — об одинадцятій годині. Ненька вкрай обережно запечатала листа, а тоді ще раз поволокла свої натомлені ноги за межі будинку і в місто. Від поспіху в її боці безперестанку щораз сильніше пульсував біль, та вона не піддавалася й не зменшувала темпу свого руху, і до пів на четверту їй вдалося дістатися до головного поштамту, купити марку й обережно вкинути листа в поштову скриньку. Далі ненька написала й відіслала телеграму на адресу «Броуді, до запитання, Марсель», у якій говорилося: «Гроші точно приїдуть понеділок. Люблю. Ненька». Вартість листа її приголомшила, та хоч ненька й могла зменшити ціну, якби не вписала два останні слова, вона не могла змусити себе так зробити. Треба передусім дати Метові зрозуміти, що це саме вона своїми руками надіслала телеграму і що вона, його мати, любить його.

Дорогою додому неньку оповив спокій; відчуття, що вона довела справу до кінця і що у понеділок, безперечно, отримає гроші, додало жінці впевненості, а втім, поки день повільно тягнувся до завершення, їй почало ставати дедалі тривожніше й неспокійніше. Заспокоєння, яке вона отримала завдяки рішучому вчинку, поступово зникло, і ненька стала сумною, пасивною й безпорадною, на неї напосіли тяжкі сумніви. Жінка коливалася між крайнощами вагання й жаху, відчувала, що не отримає гроші, що про її вчинок, безсумнівно, дізнаються, ставила під сумнів свою здатність довершити справу, ховалась, як від нереального й страшного кошмару, від думки, що з усіх людей саме вона береться мати справу з лихварями.

Неділя пройшла повз неньку нескінченною процесією безконечних хвилин, за час ходу якої вона сотні разів глипала на годинник, немовби в такий спосіб могла пришвидшити вимучений рух часу, а отже покласти край своїй тривозі й болісному очікуванню свого сина. Упродовж повільних годин дня, що розмірено проходив, ненька все складала й перескладувала простенький план, з острахом думала про те, як звертатиметься до містера Максевітча, була переконана, що він поставиться до неї, як до леді, а тоді відчувала впевненість, що він точно так не поведеться, потай перечитувала його оголошення, сміливішала від відрадної пропозиції позичити п'ятсот фунтів, а тоді обурювалася її дивовижною зухвалістю. Коли врешті-решт ненька пішла спати, у голові була суцільна плутанина, і жінці приснилося, що її засипало лавиною золотистих монет.

У понеділок зранку місіс Броуді ледь могла триматися як зазвичай, її відчутно трусило від страху, проте, на щастя, цю стривоженість ніхто не помітив, і вона полегшено зітхнула, коли спершу Нессі, а тоді і Броуді зникли за парадними дверима. Тепер треба було позбутися лише бабці Броуді, адже з моменту написання листа ненька повністю усвідомлювала явну небезпеку того, що допитлива, балакуча й неприязна стара ходитиме будинком у час, призначений для зустрічі. Те, що бабця Броуді може випадково стати свідчицею всієї цієї ситуації, становило занадто велику небезпеку, щоб ризикувати, і ненька з нечуваною хитрістю приготувалася завдати їй удару в найслабше місце. Отож о пів на десяту, коли місіс Броуді принесла старій нагору на таці її звичний сніданок — кашу і молоко, вона не покинула кімнату відразу, як робила зазвичай, а сіла на ліжко і видивилася на стару мешканку будинку з виразом перебільшеного вдаваного занепокоєння.

— Бабцю, — озвалася ненька, — ви щось тепер взагалі перестали виходити з дому. Зараз ви мені зовсім недужно виглядаєте. Може, ви собі нині зранку трохи прогуляєтеся?

Ложка для каші завмерла в жовтому кулаці бабусенцїї, і та кинула на неньку підозріливий погляд з-під свого білого, прикрашеного рюшами нічного ковпака.

— І де я маю йти гуляти в зимовий день? — недовірливо спитала вона. — Хочеш, аби я дістала запалення легенів, щоб ти могла від мене збутися?

Ненька видушила із себе веселий смішок, вияв радості, від демонстрації якого її серце обливалося кров'ю.

— Такий файний день! — вигукнула вона. — І знаєте, що я з вами зроблю? Я дам вам флорин[70], а ви підете й купите собі «Дісайд» і трохи одфеллоу.

Бабця поглянула на неньку з підозріливим побоюванням, одразу відчувши якийсь прихований мотив, але зачарована надзвичайно щедрою приманкою. У своїй старечій зажерливості бабця Броуді особливо любила хрумке печиво, відоме як «Дісайд», вона вмирала за тими великими пласкими круглими цукерками, які так недоречно називали «Оддфеллоу»; у своїй кімнаті стара завжди намагалася тримати запас кожного з цих делікатесів у двох окремих бляшанках у верхній шухляді, але зараз — ненька чудово це знала — її запаси закінчилися. Це була спокуслива пропозиція!

— Де гроші? — хитро спитала бабця. Ненька мовчки показала долоню, у якій лежав блискучий флорин.

Стара карга заблимала на монету своїми посоловілими очима, і кілька швидких вираховувальних зблисків думки підказали їй, що вистачить і на «Дісайд», і на «Оддфеллоу», а разом з тим, може, ще й на ковточок віскі.