Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 59)

— Пусти його додому, батьку, — стогнала ненька. — Ти ж не виставиш його за двері?

Броуді з ненавистю з неї засміявся.

— Я вмру, якщо ти виженеш його, як… як… — ненька остаточно ударилася в сльози.

— Я маю про то подумати, — відповів Броуді сповненим відрази тоном; він насолоджувався думкою, що триматиме дружину в напрузі, спрямовував на неї все своє обурене невдоволення несподіваним провалом Метью і покладав на жінку всю провину за цю синову невдачу. Уже й так ненавидячи її через своє несповнене бажання насолоди, якої вона не могла дати, Броуді відчував до дружини незмірно сильнішу відразу через цей неуспіх сина, і він, сказав собі Броуді, змусить її добряче за це заплатити, зробить її плахою для гострого леза свого гніву. Те, що Метью, очевидно, подав заяву на звільнення й пливе додому, було цілковито її провиною; усі помилки дітей незмінно зараховувались їй, усі чесноти — Броуді.

— Ти занадто справедливий чоловік, аби не послухати, що скаже син або що він хоче, батьку, — торочила ненька далі сміховинним підлесливим голосом. — Така прекрасна, велика людина, як ти, подібне не зробила б. Ти його вислухаєш, даси йому пояснити… має бути якась причина.

— Та точно буде якась причина, — насмішкувато сказав їй Броуді. — Я не сумніваюся, він схоче приїхати і сісти батькові на шию, ніби в нас мало проблем, окрім того, аби годувати його великий довгоязикий рот. Отака причина великого повернення додому. Я впевнений, він думає, його тут чекає прекрасна тепла ванна: я буду на нього працювати, а ти — злизувати бруд з його черевиків. Най то все йде до чорта… Забагато для чоловіка це все терпіти, — Броуді охопив порив гніву навпереміш із пронизливим холодом нехоті. — Це забагато! — ревнув він до неньки. — Забагато, чорт забирай!

Здійнявши кулак так, немовби хотів пригрозити дружині його міццю, Броуді на одну напружену мить затримав руку в повітрі, а тоді раптовим помахом спрямував до газового світильника, загасив світло, наславши на неньку всепоглинаючу темряву, і неоковирно вийшов із кімнати.

Місіс Броуді, безформні обриси скуленої постаті якої ледь виднілися завдяки останньому дотліваючому зблиску приску в каміні, перелякано й непорушно сиділа в суцільній пітьмі. Мовчазна й замислена, вона довго чекала, а її сумні думки плинули з неї, як темні хвилі, згнічуючи і сповнюючи кімнату ще більшою й сумнішою безпросвітністю. Ненька зачекала, допоки жариво охолоне, поки Броуді зніме одяг, вкладеться в ліжко й, можливо, засне; тоді вона зрушила з місця своє застигле, не налаштоване на рух тіло, вишмигнула з кімнати, немовби звір, якого ловлять, — зі своєї печери, і обережно почвалала нагору. Дошки, які тріщали й скрипіли, коли Броуді підіймався по сходах, під її невеличкою вагою не видавали жодного звуку, та хоч рухи неньки були безгучні, з її вуст у темряву зірвалося слабке полегшене зітхання, коли під дверима спальні вона почула важке чоловікове дихання. Броуді спав, і ненька, намацуючи собі шлях усередину й у стінах кімнати, скинула обшарпаний поплямований одяг; склавши його купою на своє крісло, щоб одразу вбратися зранку, вона обережно залізла в ліжко, з острахом тримаючи своє змарніле тіло подалі від Броуді, наче нещасна квола вівця, що вкладається до сну поруч зі сплячим левом.

Розділ п’ятий

— Ненько, а нащо Мет повертається? — запитала Нессі наступної суботи.

Дівчинка нипала по будинку й ходила хвостиком за матір'ю із сумбурністю й роздратованістю дитини, для якої дощовий суботній ранок — найбільше нещастя за тиждень.

— Йому не підходив клімат, — різко відповіла ненька. В її голові глибоко засів головний принцип родинної доктрини Броуді, що від дітей потрібно приховувати будь-яку інформацію про внутрішні сімейні справи, стосунки і вчинки, тим паче якщо це щось неприємне. На запитання, які стосувалися глибших і важчих для розуміння аспектів поведінки Броуді, а також життя загалом, звучала заспокійлива відповідь: «Одного дня ти дізнаєшся, сонечко. Усьому свій час!», а щоб зупинити розпитування — а цієї проблеми не можна було уникнути, — ненька не вважала за гріх розповісти безневинну правдоподібну вигадку, щоб не зачепити гідності і величі сім'ї.

— Там страшні гарячки, — знову озвалася ненька, а коли їй майнула думка, що можна повчити Нессі чогось із природознавства, додала: — А ще леви, тигри, слони, жирафи і всякі інші химерні звірі й комахи.

— Але, ненько, — не вгавала Нессі, — Дженні Пакстон сказала, що вся верф гуділа про те, що нашого Мета звільнили, бо він не ходив на роботу.

— Це вона злу неправду сказала. Твій брат покинув свою посаду, як джентльмен.

— Коли Мет повернеться, ненько? Він щось мені привезе, як думаєш? Він привезе мавпу або папугу? Я більше хотіла б папугу, ніж мавпу. Мавпи дряпаються, а папуга говорила б зі мною і казала: «Гарненька Поллі», а це ж більше, ніж те, що може канарка, правда? — Нессі замовкнула, замислившись, а тоді знову озвалася: — Ні, не треба мені папуги; потрібно буде мити клітку. Я, напевно, хотіла б якісь химерні-штудерні сап'янові капці або… або гарненький маленький разочок коралів. Ти йому скажеш, ненько?

— Ой, помовчи, дитино! Як я можу написати Мету, коли він у дорозі додому? Крім того, йому є про що подумати, крім твоїх коралів. Ти вже скоро його побачиш.

— То він швидко приїде?

— З часом ти все дізнаєшся, Нессі.

Тоді жінка додала, висловлюючи вголос власні сподівання:

— Можливо, десь через десять днів, якщо поїхав зразу за своїм листом.

— Десять днів — це прекрасно! — проспівала Нессі й почала жвавіше вистрибувати довкола. — Коли Мет повернеться, то крім того, що я буду мати маленький разочок коралів, мені ще, може, стане веселіше. Це жах, відколи… — дівчинка миттю вмовкнула, опинившись перед загрозливою глухою стіною повністю забороненої теми, боязко поглянула на матір, якусь мить розгублено мовчала, а тоді, побачивши, що їй не читатимуть нотації, знову озвалася, йдучи за своїми дитячими асоціаціями: — Що означає «битися як риба в сітях», ненько?

— Що ти там говориш, Нессі? Тебе несе, як бистрину. Дай мені роботу докінчити.

— Одна з дівчат у класі спитала, з ким б'ється мій тато, бо вона чула, як її батько казав, що Джеймс Броуді б'ється як риба в сітях.

— Перестань мене мучити своїми дурними видумками! — скрикнула ненька. — Твій батько подбає про себе сам, без твоєї помочи. Це зухвальство — отак-о згадувати його ім'я.

Хай там як, дитяче запитання викликало в неньки гострий раптовий сумнів, тож коли жінка взяла ганчірку для пилюки й вийшла з кухні, вона неуважно подумала, що, може, є якась внутрішня причина, чому Броуді тепер ще гірше до неї доскіпується, чому врізає й укорочує виплати на домоведення, через що впродовж останніх місяців вона ніяк не могла звести кінці з кінцями.

— Та це не я, ненько, — відказала Нессі, доброчесно стискаючи свій маленький ротик і йдучи за матір'ю у світлицю. — Це кажуть інші дівчата з класу. З того, як вони говорять, можна подумати, що з нами щось не так. Я ж ліпша від них, правда, ненько? Мій тато може перемогти всіх їхніх, укупі взятих.

— Твій батько — найліпший з найліпших.

Місіс Броуді коштувало зусиль вимовити ці слова, та вона героїчно їх озвучила, не усвідомлюючи неоднозначності висловлювання, а намагаючись лише діяти згідно з найкращими родинними традиціями.

— Ти ніколи не слухай нічого проти свого батька. Люди кажуть прикрі слова, як комусь заздрять.

— Це просто зухвалі більші діти. Я скажу вчителю, якщо вони ще щось будуть про нас говорити, — підсумувала Нессі, притискаючи носик до вікна, ніби кульку шпаклівки. — Досі йде дощ, так сильно падає, як сильний… от чорт!

— Нессі! Не кажи «от чорт». Це неправильно. Ти не маєш вживати погані слова, — посварилася ненька, припинивши натирати латунні підсвічники на передній стінці фортепіано з горіхового капу. З Нессі вона ризикувати не буде! Найменшу помилку має бути виправлено!

— Вже запам'ятай мені, або я скажу батькові, — пригрозила ненька, знову повертаючись розчервонілим обличчям до фортепіано, яке стояло, тимчасово відкрите й по-дурнуватому згідливо їй усміхалося, а його виставлені на світло клавіші шкірилися до неї, немов величезна вставна щелепа.

— Я хотіла піти побавитися і все, — долинуло жалісливе від вікна, — але там всюди калюжі, навіть як дощ зупиниться. Я так тяжко працювала над тими уроками весь тиждень… прикро, що навіть у суботу не можна трохи погуляти.

Нессі й далі невтішно розглядала гнітючу панораму мокрого грудневого пейзажу, мокру дорогу, омиті дощем поля, нерухомі гілки беріз навпроти, з яких капотіло, сумну відсутність руху за винятком незмінного плину води донизу. Та невимушений щебет надовго не припинився, і, незважаючи на невеселий краєвид, за хвильку дівчинка знову заговорила:

— Там на нашій гарматі сидить горобець. О, ще один… два маленькі горобці притулилися на нашій латунній гарматі. Нащо ми тримаємо таку гармату? Вона не стріляє, і її треба чистити. Я ніколи аж дотепер не помічала, як дивно вона виглядає, ненько! Для чого вона? Скажи мені, — надокучливо напосідала Нессі.

— Така прикраса, аби будинок виділявся; певно, то так батько задумав, — почувся стомлений голос з-позаду фортепіано.

— Краще було посадити клумбу братків або маленьку араукарію чилійську, як перед будинком у Дженні Пакстон, — відповіла Нессі; тоді вона знову залепетала, повільно, висловлюючи вголос свої безтурботні думки: — Хоч би одне з тих дерев у полях ворухнулося. Вони стоять під дощем, як статуї. «Заглянь, заглянь, сонечко, у моє віконечко! Вийди, вийди, сонечко, на нашеє полечко!» Але так дощ не зупиниться. Це все байки, як про Санта-Клауса. У нього є біла борода. От як, мені цікаво, виглядають іспанці? У них чорні обличчя? Столиця Іспанії — Мадрид. Правильно. На перше місце класу, Нессі Броуді. Молодчина! Це татові сподобається. Ну що за субота така… Сиджу тут і вчу географію. На вулицях нікогісінько. Ні, я помилилася, здається, є якийсь чоловік. Він іде сюди дорогою. Це не чоловік, це посильний, який розносить телеграми!