Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 58)

Окинувши поглядом присутніх за столом, Броуді стишив голос до хрипкого довірчого шепоту й лукаво похитав головою.

— Але нє! Я того робити не буду! Хочете — здогадайтеся, але зараз я вам ніц не скажу… може, ви ніколи й не дізнаєтеся. Ніколи! — Броуді викрикнув останнє слово. — Але дещо є; і поки моє тіло дихає, я буду відстоювати честь свого імени. В мене недавно була страшна біда, від якої сильний би зігнувся, а слабший — зламався, а зі мною вона що зробила? Я далі тут, далі той самий Джеймс Броуді, але сильніший, ще заповзятіший, ніж раніше. «Коли твоя рука стає тобі причиною падіння, відітни її»[68], — говорить Святе Письмо. Я мусив відтяти свою кров і плоть, ая, але я вдарив сокирою і не здригнувся. Біда була коло мене і навколо мене, боягузливі шахраї і злодійкуваті гади під самими моїми дверми, фальшиві друзі і підлі вороги довкола, та ще й хитрі, облесні наклепники.

Броуді похмуро подивився на Ґрірсона.

— Але всупереч і наперекір всьому цьому Джеймс Броуді буде твердо і міцно стояти, ніби Касл-Рок, ая, і голову так само тримати високо в повітрі! — крикнув він, гупаючи в груди своїм великим кулаком, і підсумував гучним, повнозвучним голосом: — Кажу вам, ви всі в мене побачите! Я всім вам покажу.

А коли почуття Броуді сягнули кульмінації — спонтанні слова виривались із нього неусвідомлено на хвилі емоцій, — він важко сів і звичним півголосом сказав:

— А зараз усім ще по ковтку віскі.

Останню частину промови товариство оцінило, схвалило гучними вигуками й зааплодувало торохтінням склянок об твердий стіл, а Ґрірсон луною улесливо протягнув:

— Молодець! Такої блискучої промови я не чув з тих часів, як п'яниця Тем читав моралі бейлі[69] через вікно буцегарні.

Члени клубу випили за Броуді, за його орацію, за його майбутнє; хтось заспівав надламаним фальцетом; Пакстон, не звернувши уваги, заявив, що він також хоче казати промову; другий гравець у шашки зробив спробу розповісти довгу заплутану неподобну історію; пролунало кілька пісень, приспіви яких прокричали. Тоді Броуді, який серед їхнього торжества через зміну настрою сидів стриманий, інертний і гордовитий, зненацька відштовхнув назад крісло й підвівся, щоб іти. Він знав, наскільки важливі такі несподівані відходи, відчував стриману гідність у тому, що покидав цих отупілих від алкоголю свиней співати й бенкетувати в той спосіб, який їм підходить, а сам тим часом рушав геть у той момент, коли це можливо зробити з величчю та честю.

— Чекай, у чому річ? Ти ще ж не додому? — вигукнув мер. — Ще дванадцятої і близько нема!

— Зачекай трохи, і розіп'ємо ще пів мачкіна на всіх.

— То тебе вже твоя дружинонька чекає? — спокійно прошепотів Ґрірсон.

— Я йду! — грубо крикнув Броуді, защіпаючи піджак і гупаючи ногами, а тоді, пропустивши повз вуха невгамовні протести колег, поважно глянув на них і сказав:

— Джентльмени! Добраніч.

Викрики членів клубу полетіли за Броуді з кімнати й у холодний нічний вітер і наповнили його бурхливою радістю, що зростала обернено пропорційно до того, як слабшали звуки висловленої пошани; вони нагадували вигуки «Осанна!» — стихали, а проте невідступно линули слідом у холодному пахучому повітрі, що здіймалося з вкритих памороззю вулиць, мов примерзлий ладан. «Ото вечір», — сказав собі Броуді, прямуючи додому повз білі обриси будинків, що стояли, неначе безмовні храми в безлюдному місті; сповнений самоповаги, він відчув, що виправдав себе у власних очах і очах членів клубу. Випите віскі зробило ходу легкою, пружною й молодечою; у такому щемкому піднесенні, яким палало і його нутро, й чарівна атмосфера довкола, Броуді хотів погуляти горами; тіло його поколювало, і думки крутилися довкола шалених безладних еротичних бажань, уявно наповнюючи темні кімнати будинків, які він минав, прихованими від очей інтимними процесами; із неприємним почуттям несправедливості Броуді відчув, що мусить у майбутньому знайти якийсь вихід поривам своєї плоті, яку він стримував і яку ніщо не приваблювало. За коротку відстань додому в ньому розпалилася жага якогось належного завершення цього розкішного вечора, він майже очікувально зайшов у будинок і міцно замкнув вхідні двері на замок змахом важкого ключа.

Броуді зауважив, що в кухні досі світиться, а це була обставина водночас незвична й тривожна, оскільки коли він повертався пізно, світло не горіло ніде, окрім однієї лампи у вестибюлі, що вірно освічувала йому прихід. Броуді поглянув на свій годинник, побачив, що вже о пів на дванадцяту, тоді ще раз роздивився світло, яке, пробиваючись із-під зачинених дверей, підморгувало йому у тьмяному вестибюлі. Наморщивши лоба, він поклав годинника на місце, повагом пройшов через передпокій, міцно схопив дверну клямку і, зробивши один поштовх, увірвався на кухню; там він став прямо, роздивляючись кімнату й постать своєї дружини, яка скоцюрблено сиділа, нахилившись до притухлих жарин у каміні. Коли Броуді зайшов, ненька стрепенулася, і хоч вона на нього чекала, його насуплений мовчазний осуд, що раптово перервав її пригнічені марення, ліг на неї тягарем. Коли жінка стривожено роззирнулася і стало видно її червоні запалені очі, Броуді втупився в неї зі ще більшою злістю.

— Що таке з тобою? — сказав він, в'їдливо наголосивши на останньому слові. — Що ти тут робиш о такій годині? В тебе очі, як тарілки, посоловілі і з мішками.

— Батьку, — прошепотіла місіс Броуді, — ти ж не будеш злоститися?

— Господи Боже, чого ти там нюняєш?

То це на таке повернення додому він заслужив, ще й після такого вечора?

— Ти не могла лягти в ліжко перед тим, як я прийду? — заскреготів Броуді до неньки зубами. — Я не маю тут тебе бачити, ти, стара нехлює. Ой, до такої красуні точно схочеться вертати додому. Ти чекаєш, що я поведу тебе на рандеву цеї прекрасної місячної ночи? Та в тобі привабливости не більше, як у старої тріснутої люльки.

Коли ненька звела очі до похмурого чоловікового обличчя, на якому відбилася відраза, вона, здавалося, ще більше зіщулилася, її сутність стала тоншою за тінь, слова не складалися докупи, але жінка, тремтячи, нерозбіливо вимовила одне слово: «Меті».

— Мет! Твій дорогесенький, малесенький Мет! Що вже з ним сталося? — глузливо посміхнувся до неї Броуді. — Знову ковтнув сливову кісточку?

— Цей лист, — запинаючись, промовила ненька. — Він… він прийшов мені нині зранку. Я весь день боялася тобі його показати, — і тремтячою рукою вона простягнула Броуді зім'ятий аркуш паперу, який весь день ховала на своїх нажаханих, пульсуючих грудях. Презирливо забурчавши, Броуді грубо вихопив листа з неньчиних пальців і повільно прочитав, а вона тим часом ошаліло хиталася туди-сюди, язик їй уже розв'язався, і вона голосила на захист свого сина:

— Я більше не могла тримати то при собі. Я мусила тебе дочекатися. Не злися на нього, батьку. Він не хотів тебе гнівати, я впевнена. Ми не знаємо правди, а там, певно, страшна країна. Я знала, що щось із хлопцем мусить бути не так, коли він перестав регулярно писати. Вдома йому буде ліпше.

Броуді закінчив читати останні як-небудь нашкрябані рядки.

— То твій прекрасний дорослий успішний син вертається до тебе додому, — гаркнув Броуді. — Додомцю до своєї люблячої матері, аби вона з любов'ю про нього піклувалася.

— Може, це на краще, — прошепотіла ненька. — Я з радістю прийму його і догляну за ним, поставлю на ноги, якщо буде потреба.

— Я знаю, що ти з радістю його приймеш, ти, стара дурепо… але я чхати на то хотів з високої дзвіниці.

Броуді ще раз із відразою подивився на пом'ятий папір, а тоді стиснув його в кульку у своєму зімкненому кулаці й люто пожбурив у камін.

— Чого це він кинув свою добру роботу?

— Я знаю не більше, ніж ти, батьку, але думаю, що він, певно, занедужав. У нього дуже слабка конституція. Тропіки йому геть не підходять.

Броуді вишкірився до неньки.

— Підходять, ти, дурна твоя порожня голово. Це ти своїм пестуванням зробила з нього слабовольного нюню. «Мете, сонечко, — почав перекривляти він, — ходи сюди до матері, і вона дасть тобі пенні. Не звертай уваги на батька, ягняточко, ходи, і ненька тебе приголубить, сонечко». То це до твого брудного фартуха він звідтам тікає? Коли так, то я закручу йому його навколо шиї. «Постскриптум. Будь ласка, скажи батькові…» — глумливо посміхнувся Броуді, цитуючи спалений лист. — Він навіть не мав сміливости написати мені особисто, безвольний хирлявий шмаркач. Йому треба було його любу, ніжну матір, аби передати добру вістку. Та цей шмаркач просто справжній чоловік.

— Йой, Джеймсе, може, хоч трохи мене втішиш? — благала ненька. — Я чуюся такою нещасною. Я не знаю, що сталося, і та невідомість просто мене вбиває. Я боюся за свою дитину.

— Втішити тебе, дружинонько? — проспівав до неї Броуді. — Правда, файно я б виглядав, якби обійняв рукою такий лантух, як ти? — а тоді різким тоном огиди повів далі: — Я не можу тебе витримувати. Ти то знаєш! Мені з тебе стільки ж толку, як з порожньої банки з-під варення. Жінка з тебе майже так само добра, як матір. Одне з твого виводку любесенько тебе зганьбило, а друге, здається, на підході. Ая, воно, здається, вже на підході. Метью — результат твого виховання, — тоді очі Броуді раптово спохмурніли. — Але дивись, не пхайся до моєї Нессі. Вона належить мені. Ані пальцем її не рухай. Не підходь до неї зі своїми лагідненькими дурощами, або я тобі голову розіб'ю.