Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 57)

Він перемінився на лиці, розпалившись від своєї промови, зараз уже цілковито вірячи у свою гнівну тираду, яка вкрай контрастувала з понурим, розважливим сприйняттям якусь хвилину тому, і, ще сильніше проявляючи свою натуру від усвідомлення власної сили, Броуді люто зміряв товаришів по клубу розширеними гарячковими зіницями. Подумки він тримався переконання, що досі може контролювати, домінувати, тримати колег у побожному страху, і коли нарешті йому сяйнула приємна й слушна думка, він розправив плечі й вигукнув:

— Ні! Джеймса Броуді не можна засмутити такою дрібницею, хай би що осмілився сказати наш приятель у куті. Як почуєте від мене нарікання, то, значить, можна витягати жалобу, але траур з такого приводу буде ще не скоро. Але це просто комедія, — Броуді швидко обвів колег очима, сповненими нестримною недоречною веселістю. — Їй-богу, то така комедія, що нам всім вартує випити по чарці. Джентльмени! — вигукнув він бундючно. — Перейдемо в інше місце, аби ви склали мені товариство за келихом?

Члени клубу одразу зааплодували Броуді, втішені його щедрістю, втішені думкою про безплатні напої, нюхом чуючи, що може бути бенкет.

— Молодець, Броуді!

— Хай живе Шотландія! Людина завжди є людина[63].

— Я з вами вип'ю трошки на коня, аби не мерзнути.

— Є ще порох в порохівницях!

Сам мер плеснув його по плечу.

— Броуді, та ти не даєш нам засумувати. В тебе хоробрість лева і сила бика, та ще й гонор диявола, — тебе не мож' перемогти. Ти, певно, скорше вмреш, ніж хтось візьме над тобою верх.

На цих словах члени клубу, погоджуючись, встали і всі, окрім Ґрірсона, з'юрмилися довкола Броуді, отож він опинився посередині, охоплюючи їх своїм лютим поглядом, підбадьорюючи й водночас докоряючи, даючи дозвіл і заразом угамовуючи, схвалюючи й воднораз застерігаючи, немов імператор в оточенні свого двору. Його кров, кров, благородна, як в імператора, текла по венах величніше, ніж ріденька, сироваткоподібна речовина в їхніх жилах. Притуплений мозок підказував Броуді, що він здійснив прекрасний шляхетний вчинок, що його жест, попри нещастя, був грандіозний.

— Вперед, Макдаффе![64] — вигукнули члени клубу; їх схвилювала рідкісна розслабленість і великодушність зазвичай неприступного Броуді, їм кортіло насолодитися насиченим золотистим напоєм, яким він їх забезпечить. Коли вони під проводом Броуді вийшли через чорний вхід клубу на вулицю і зрештою зайшли вервечкою в маленьку задню вітальню Фімі, Броуді відчув, що небезпека позаду, що він знову тримає їх у своїй владі.

Небавом потекли напої: члени клубу радісно піднімали склянки найкращого макдональдівського віскі «Вождь» за щедрість Броуді, його хороший смак, його силу. Коли Броуді метнув золотий соверен і той велично закрутився, упавши на круглий стіл з червоного дерева, слабкий проблиск здорового глузду на задвірках його свідомості шепотів, що зараз він ледь може собі це дозволити, проте Броуді заштовхав думку назад, люто придушив її голосним: «За нас! Хто може з нами зрівнятися?».

— Але ж добре віскі, — промуркотів Ґрірсон і, задоволено прицмокуючи, підніс склянку до світла. — Добре віскі, м'яке, як материнське молоко, і оксамитне, як… а оксамитне, як ворс на котромусь із чудесних капелюхів нашого друга. Жаль тільки, що на цілий статок дорожче, ніж звичайна випивка, — зловтішно й багатозначно захихотів Ґрірсон до Броуді.

— Тоді пий до дна! — голосно відказав той. — Видудли до кінця, як тобі випав шанс. Ти за нього не платиш. Їй-богу, якби ми всі були такі скупі, як ти, то Земля перестали би крутитися.

— Ага, зарубай то собі на носі, Ґрірсоне, — хрипко засміявся Пакстон.

— Коли вже зайшла мова про скнарість, ви чули історію про нашого дружка? — вигукнув мер, кивнувши в бік Ґрірсона і підморгнувши Броуді.

— Ні! А що сталося? — хором озвалися члени клубу. — Розкажіть, мере.

— Ну, — відказав Ґордон з багатозначним поглядом, — історія коротка і потішна. Одного разу кілька дітей бавилися під зерновим складом нашого друга біля великого мішка з бобами при дверях, аж тут підходить син господаря. «Йдіть геть, хлопці! — кричить малий Ґрірсон. — І не рухайте ті боби, бо мій тато дізнається. Вони в нього всі пораховані!»

Товариство вибухнуло схвальним ревом, крізь який Ґрірсон спокійно пробурмотів, кліпаючи очима в диму:

— Не буду заперечувати, мене непросто обдурити, мере, але це стає в пригоді в наш час, коли навколо стільки тягот і злигоднів.

Однак Броуді, нутро якого палало від міцного віскі, вже розпалився на своєму троні й ані не почув, ані не помітив натяку і, сповнений шаленого захвату, охоплений бажанням діяти, вивільнити свою силу, розбити щось дощенту, він підняв над головою свою порожню склянку й ні сіло ні впало серед розмови закричав:

— Най їх чорти возьмуть! Най чорти возьмуть тих паршивих мунґівських гадів! — і ошаліло розбив важку склянку на друзки об стіну.

Інші, яких уже розвезло до настрою Броуді, весело відгукнулися.

— Оце запал!

— Ще одне коло, джентльмени.

— Пийте до дна.

— Заспівай пісню, Буллі.

— Промову! Промову! — залунали їхні вигуки.

На цьому моменті плавний потік веселощів перервав обережний стукіт у двері, після якого безшумно увійшла власниця шинку, у повстяних капцях, а проте грізно.

— А ви нині веселі, джентльмени, — промовила вона, слабко всміхнувшись міцно стиснутими губами, що означало, що членам клубу не зовсім пасувало так веселитися або що їй це було не цілком приємно. — Я сподіваюся, ви пам'ятаєте про добре ім'я закладу.

Хоч Фімі й цінувала учасників клубу як клієнтів, вона була надто відсторонена, надто доброчесна, а загалом працювала тут уже стільки часу, що вони не могли нею помітувати.

— Я би не хотіла чути звуки розбивання скла, — різко сказала Фімі.

— Ай, Фімі, все буде оплачено! — гукнув Броуді. Жінка злегка кивнула, мовби даючи йому знати, що це й так само собою зрозуміло, а тоді дещо м'якше додала:

— А що за привід?

— Просто невеличке святкування у високоповажного члена нашого клубу, який сидить у голові столу, — пробурмотів Ґрірсон. — Не знаю, що конкретно ми святкуємо, але можна сказати, це відьомський шабаш без відьом.

— Не слухай його, Фімі, пришли нам ще пів мачкіна[65]! — вигукнув хтось.

— Може, сама половинку вип'єш, Фімі? — запитав безтурботно мер.

— Ходи сядь мені на коліна, Фімі! — гукнув один із тих, хто раніше грав у шашки, а зараз, на жаль, не здатен був відрізнити перетворену на дамку шашку від м'ятної цукерки «Оддфеллоу».

— Пришли віскі, Фімі, — зажадав Броуді. — Я зроблю так, аби вони чемно поводилися.

Фімі дорікнула поглядом усьому зібранню й кожному учаснику зокрема, застережно підняла вказівний палець і потюпала геть так само тихо, як і зайшла, бурмочучи на ходу:

— Не забувайте про добре ім'я закладу. Я пришлю вам випивку, але ви мусите сидіти тихо, ви мусите пам'ятати про добре ім'я закладу.

Коли Фімі пішла, веселість членів клубу, наче м'яч, знову покотилася, хутко набрала швидкості й застрибала ще нестримніше, ніж досі.

— Не звертайте уваги на Фімі! — вигукнув хтось. — Гавкає страшніше, ніж кусає, а лице страшніше, ніж гавкіт і укуси вкупі.

— Можна подумати, цей її паб — храм доброчестя, з такою надзвичайною побожністю вона про нього говорить! — крикнув інший. — Чекає, що ми тут будемо пити, як у церкві.

— У всякому разі для тих, хто в першому ряду, є чудесна малесенька титла, — відповів той гравець у шашки, що був затятішим випивохою. — Кажуть, шинкарочка Ненсі гарна та ще й послужлива, — він багатозначно підморгнув усьому товариству.

— Агі на тебе! — докірливо вигукнув мер. — Не пиляй гілку, на котрій сидиш.

— Так роблять вар'яти, — згідливо сказав гравець у шашки. — Але я не такий.

— Може, хочете послухати вірш Бернса? — крикнув Пакстон. — Я якраз готовий розказати вам «Диявола серед кравців»[66].

— Наш голова обіцяв маленьку промову, нє? — багатозначно промовив Ґрірсон.

— Ая! Ну-ну, давай уже промову, яку ти збирався казати! — вигукнув мер.

— Промову! — знову наполягли члени клубу. — Голово, промову!

Їхні п'яні крики помчали гонор Броуді, що ширяв у вишинах, ще вище, винесли вгору до надхмарних просторів, де Броуді позбувся своєї обмеженості, у витонченій атмосфері яких він говорив вільно, де його нездатність чітко висловлювати потаємні думки зникла.

— Добре, нехай! — вигукнув він. — Буде вам промова.

Броуді встав, випнув груди, широко розплющеними очима втупився в товаришів, злегка похитуючись з боку в бік на точці опори власних ступень і, уже коли підвівся, роздумуючи, що йому говорити.

— Джентльмени, — зрештою повільно почав він під супровід негайних оплесків, — ви всі знаєте, хто я. Броуді, Джеймс Броуді, а що це ім'я значить, може, здогадаєтесь самі.

Він замовкнув, пильно дивлячись по черзі на кожну людину в гурті.

— Ая, я Джеймс Броуді, і в королівському місті[67] Левенфорді, а також за його межами це ім'я поважають і шанують. Покажіть мені людину, яка бодай слово скаже проти цього імені, і я покажу вам, що з нею зроблять ці дві руки.

Броуді несамовито викинув уперед свої великі долоні й почав стискати ними повітря поперед себе, не помічаючи у своєму збудженні загальну апатію і зловтішну насолоду у глузливому погляді Ґрірсона, бачачи лише глибоку пошану.

— Якби я тільки захтів, то міг би розказати вам дещо таке, що вразило б вас до глибини душі.