Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 56)

— Як зазвичай.

У компанії миттєво запала мовчанка, а старий тим часом зник, якийсь час не повертався, тоді, тягнучи за собою ноги, прийшов з великим віскі для Броуді і врешті пішов геть. Мер вважав своїм обов'язком порушити ніякову тишу, яка залягла в товаристві, і, дивлячись на Броуді, він доброзичливо запитав, несподівано для себе зворушений його смертельною блідістю:

— Ну, Броуді, як у тебе справи? Що там коло тебе чувати?

— Непогано, мере, дуже непогано, — повільно вимовив той. — Нема на що жалітися.

Затята роблена байдужість у його голосі звучала майже трагічно і нікого з них не ввела в оману, але Ґордон миттю відгукнувся з напускною щирістю:

— Це добре! От і правильно! Кожен день чекаємо побачити крамницю «Мунґо» із зачиненими віконницями.

Цю ввічливу вигадку і нещирий згідливий шепіт гурту опісля Броуді прийняв не з відвертим задоволенням, як було б пів року тому, а у зв'язку зі своїм теперішнім становищем із цілковитою байдужістю, яку інші, звісно ж, помітили. Учасники клубу могли безборонно обговорювати Броуді за його відсутності, критикувати, засуджувати чи навіть очорнювати, та коли він сидів серед них, від цієї реальної присутності почуття, які вони так рішуче висловлювали, помітно слабнули, і члени клубу вимушено, часто проти власного бажання казали якісь підлесливі слова, хоч насправді так не вважали й не мали наміру цього говорити.

Броуді був людиною, якій, на їхню думку, мудріше догоджати, не виводити з терпцю, безпечніше задобрювати, ніж сердити, але зараз, коли члени клубу помітили його похмурий настрій і почали підступно стежити, як пригноблено він поводиться, вони замислилися, а чи може бути, що непохитне самовладання зрештою починає його підводити.

Загальну атмосферу задуми порушив лагідний вкрадливий голос, що звертався з кутка до всієї компанії.

— Якщо ви думаєте, що «Мунґо» зачинить свою крамницю, то вам усім треба буде трішечки потерпіти… нє, нє, вони не будуть зачиняти магазин… принаймні якийсь час… навіть не збираються, — повагом сказав Ґрірсон.

— Звідки ти знаєш? — запитав хтось.

— Ой, це мені трошечки по-секрету розповіли, — самовдоволено відповів Ґрірсон, закопиливши губи, склавши пальці рук хатинкою і осяйно усміхаючись компанії, особливо Броуді, з виглядом таємничого, але великодушного всерозуміння. Броуді миттю підвів на нього очі з-під своїх пучкуватих брів; Ґрірсона він не боявся, але з огляду на минулий досвід його лякала ця лукава покірлива манера, яка була ознакою глибоко закоріненої виваженої зловмисності.

— То що там? — запитав Пакстон. — Ану признавайся!

Однак тепер, остаточно викликавши в товаришів цікавість, Ґрірсон не поспішав розголошувати таємницю, а досі хитро посміхався, тримаючи їх на гачку, дражнячи ласим шматочком, тримаючи язик за зубами, поки в колег не потече слинка.

— Боже, та там нічого цікавого, — проворкотів він. — Просто невеличка місцева новина, яку я довідався зі своїх джерел.

— А ти знаєш, Броуді? — запитав Пакстон, спробувавши покласти край дратівному затягуванню.

Броуді мовчки похитав головою, злісно думаючи про те, що Ґрірсон усюди перший пхає свого носа, як він завжди останній його витягає.

— Та це просто дрібний неважливий факт, — сказав Ґрірсон зі ще більшим задоволенням.

— То розкажи нам, ти, хитрюгане!

— Ну, як уже вам треба знати, регіональний керівник «Мунґо» їде геть, тепер коли фірма так міцно тут закріпилася. Мені сказали, справи в них ідуть незвично добре, — Ґрірсон спокійно усміхнувся Броуді і повів далі: — Ая, а ще вони зробили розумний крок, коли запропонували вакантне місце — а посада дуже хороша та й взагалі — чоловікові з Левенфорду запропонували, а він погодився.

— А хто це? — вигукнуло кілька голосів.

— О, дуже достойний хлопець той новий місцевий керівник фірми «Мунґо».

— Та як його звати?

— То помічник нашого друга, не хто інший, як Пітер Перрі, — повагом промовив Ґрірсон, тріумфально махнувши рукою в бік Броуді.

Відразу посипались коментарі.

— Ото маєш!

— Стара мати-вдова буде дуже задоволена.

— Це такий крок вперед для молодого парубка!

— Йому робота аж в руках буде горіти.

Потім, коли перший вибух захвату від неочікуваної місцевої плітки вщух, і члени клубу по-справжньому усвідомили, що це означає для Броуді, залягла тиша, і всі очі звернулися до нього. Броуді, ошелешений новиною, сидів цілковито нерухомо; кожен м'яз його масивного тіла заціпенів, щелепа застигла, зуби стискали держак люльки, надавлюючи щораз сильніше, немов лещата, що повільно змикаються. То Перрі йде від нього, Перрі, на якого останнім часом він почав цілковито покладатися, нарешті усвідомивши, що сам не міг уже обслуговувати, що тепер це було нижче його гідності, що він не міг опускатися до такої лакейської роботи, навіть якби хотів. Нашорошену тишу розірвав пронизливий хруск: від нападу штрикучого болю несподіваної люті зуби Броуді востаннє затиснули люльку з такою злісною силою, що ручка тріснула. Неначе у трансі, він довгу секунду дивився на розколену люльку у своїй руці, тоді безцеремонно виплюнув відламаний кінець на підлогу, знову безтямно подивився на зіпсовану пінкову люльку і пробурмотів сам до себе, не усвідомлюючи, що колеги його чують:

— Я любив цю люльку… дуже любив. То була моя улюблена.

Тоді Броуді зауважив кільце облич, які втупились у нього, ніби він сидів на майданчику, щоб вони могли його роздивлятися, збагнув, що мусить показати їм, як сприйняв болісний струс удару або ще краще — показати, що його це не розізлило. Броуді потягнувся до своєї склянки, підняв її до губ твердою, мов камінь, рукою, пильно подивився у відповідь на Ґрірсона, чиї очі відразу втекли від цього незмигного погляду. Тієї миті Броуді віддав би правицю, щоб знайтися на якусь в'їдливу, нищівну відповідь, від потужності якої Ґрірсон зіщулився б, та незважаючи на несамовиті старання, його мозку бракувало звинності, повільний, неповороткий розум відмовлявся працювати, тож Броуді, спробувавши скорчити звичну глумливу гримасу, спромігся лише сказати:

— Мене то ніц не турбує, анітрохи! То мене абсолютно не турбує!

— Я сподіваюся, він не перетягне за собою ніяких твоїх клієнтів, — занепокоєно сказав Пакстон.

— Як думаю про то зараз, то це справдешня капость, містере Броуді, — улесливо озвався один із гравців у шашки. — Він знає всіх ваших покупців.

— Не сумнівайтеся, ці мунґівці будуть діяти спритно. Я думаю, вони всі там з біса розумні, — сказав ще один голос.

— Як на мене, то це в Перрі досить слабкий моральний дух, — задумливо протягнув Ґрірсон. — У мене чомусь є враження, що він — як щур, який тікає з тонучого корабля.

Запала раптова мовчанка: усі були нажахані зухвалістю цих слів, найпрямішої образи, яку висловлювали Броуді в цій кімнаті клубу. Усі очікували, що він встане й пошматує нещасне тільце Ґрірсона, розірве його раптовим вибухом своєї звірячої сили, але той не рухався, ніяк не реагував, немовби не почув чи не зрозумів слова колеги. Занурившись думками в похмуре провалля, Броуді поміркував, що це найстрашніший удар з усіх, які він витерпів, хоч його вже й так розбили вщент.

Вони щедро витрачали свій значний капітал на боротьбу проти нього, різноманітними способами застосовували свої вигадливі хитрощі, але тепер, забравши Перрі, вони зламали його останню опору. Броуді, звісно, пригадав дивну пригніченість помічника того вечора, його сповнений натяків і водночас захоплений погляд, немовби він радів і заразом карався, ніби хотів заговорити, але не міг набратися сміливості. Хоч як дивно, Броуді не звинувачував Перрі, здаючи собі справу в тому, що парубок просто прийняв ліпшу пропозицію, ніж той міг дати; натомість будь-яку злобу, що в ньому виникала, він спрямував проти компанії «Мунґо». Проте тієї миті Броуді насправді відчував не ненависть, а радше дивний жаль до себе; він зі смутком думав про те, що йому, такій шляхетній, такій високоповажній людині, доводиться страждати від такої надзвичайної підступності і, як наслідок, постійно вдягати цю фальшиву маску байдужості, коли досі він неусвідомлено захищався, наче обладунками, недбалою зверхністю. Тоді посеред роздумів Броуді знову побачив коло втуплених очей і усвідомив нагальну потребу щось сказати, отож, ледь розуміючи, що говорить, і водночас розбурхуючи в собі злість, він почав:

— Я завше боровся чесно! Мої руки в боротьбі все були чисті. Я би не опустився до хабаря і підкупу, а як вони дали хабар тій прищавій гниді, аби він від мене пішов, то най забирають його собі на здоров'я. Тепер не буду мати клопоту його звільняти… ая, най буде в них, поки вони ще тримаються. Мені від цього всього і за вухом не свербить.

Підбадьорившись власними словами, розперезавшись від вислову почуття, якого не відчував, Броуді заговорив гучніше, впевненіше, погляд його став зухвалішим і переконанішим.

— Ні, мені то абсолютно не свербить! — вигукнув він. — Але назад я його не прийму. Ні в якому разі! Най бере хабарі, поки дають — і поки може, — бо коли вони прогорять до чортової матері, і він прийде нити, аби я взяв його на стару роботу, то чорта з два я простягну йому руку допомоги. Перрі страшно швидко здимів. Я впевнений, він думає, що буде гребти гроші лопатов, дурник нещасний, але як буде знов у фосі, з якої я його витягнув, він пожаліє про той день, коли перестав працювати на Джеймса Броуді.