Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 55)

— Броуді нині спізнюється. Цікаво, чи прийде.

— Він буде, точно буде, — сказав мер Ґордон. — Ніколи ще не бачив з його боку такої регулярности. Розумієте, він мусить підтримувати свій моральний дух.

Мер Ґордон озирнувся довкола, чекаючи схвалення у зв'язку з тим, що використав таке підхоже, по-шляхетськи звучне словосполучення.

— Я маю на увазі, — пояснив він, — тепер йому треба вдавати, що нічого не сталося, а то геть опустить носа.

Інші посмоктували люльки і мовчки кивали. Один із гравців у шашки посунув фігуру, тоді замислено підняв очі в тепле духмяне повітря і сказав:

— Боже, час пролетів у миг ока! Це вже зараз десь рік, як Броуді витурив ту свою дочку в ніч, коли була велика буря.

Пакстон, який славився своєю здібністю до цифр, зауважив:

— Рівно рік буде через два тижні, але то як один день, якщо врахувати, що відтоді Левенфорд нічого не чув про Мері Броуді. Я завше настоював і тепер настоюю на тому, що тої ночі Броуді вчинив страшно жорстоку річ.

— А де то дівча зараз? — запитав хтось.

— Ну, — відказав Пакстон, — розповідали, що Фойли з Дарроку знайшли їй роботу; але то все байки. Дівчина поїхала без будь-чиєї допомоги. Лікар хотів їй помогти, але вона гоп — і щезла. Зараз кажуть, що Мері дістала місце у великому домі в Лондоні… але то хіба, певно, робота служниці… бідака. Фойли палець об палець для неї не вдарили перед тим, як поїхати назад до Ірландії.

— Ага, — озвався другий гравець у шашки, — друзяку Фойла наніц вибило з колії від втрати сина. Та трагедія на Тейському мосту — то було жахливо, жодних сумнівів. Ніколи не забуду ту ніч. Я був у гостях у своячки і мусив вертатися додому супроти вітру, аж тут за дюйм від мого вуха пролетіла шиферна плитка. Мало голову мені не знесла.

— Для міста то було би більше нещастя, ніж втрата того моста, Джоне, — хихикнув Ґрірсон зі свого кутка. — Ми б мусили звести тобі гарний пам'ятник на Ринку, такий, як та красива нова статуя Лівінґтона на Джордж-сквер у Глазго. Подумай, що ти втратив. Та якби в тебе поцілило, ти би став ще одним героєм Шотландії.

— Ну, перш ніж мене змусять переїхати через той міст, хай зроблять його трохи міцнішим. Це був просто скандал, стільки життів загубили. Я вважаю, що ті, хто винні, мали понести якесь покарання, — сказав перший гравець у шашки, перекриваючи збентеження свого товариша.

— Ну і ну! А як ти покараєш Господа Бога? — протягнув Ґрірсон. — То була Божа воля, а вимагати в Нього відшкодування збитків не вийде… або принаймні це нічого не дасть.

— Ану цить, Ґрірсоне, — сказав мер, як велів йому обов'язок. — Прикуси язика, це вже ти висловлюєш просто якесь богохульство.

— Нє, нє, мере, — примирливо відповів Ґрірсон. — Я просто кажу про закон… трошечки, знаєте, про закон нагадую. Я не хотів нікого образити — ні компанію, ні Бога, ні вас, — додав він, лукаво посміхнувшись.

Запала незручна мовчанка, під час якої здавалося, що гармонію розмови порушено, але врешті-решт мер знову озвався:

— Броуді, певно, цими днями втрачає клієнтів один за одним. Я ніколи нікого не бачу в його магазині.

— Та з такими цінами, як поставила собі фірма «Мунґо», будь-яка конкурентна крамниця опустіла би, — сказав Пакстон дещо співчутливо. — Вони вирішили спочатку розбити Броуді в пух і прах, а тоді заробляти гроші. Він в цілому дуже дав маху. Це вже ну зовсім нагадує крах.

— Крах — це влучне слово, — повагом вимовив Ґрірсон, який дивився зі свого кутка з виглядом знавця, неначе він міг, якби хотів, видати багато актуальної інформації на цю тему.

— Але Броуді, напевно, чоловік небідний. Він завше фітькає грішми, викидає їх направо й наліво на все, що западе йому в око. В нього все найкраще, але можна подумати, йому й цього не достатньо. Ви подивіться, який в нього одяг, яка в нього нова гарна шпилька для краватки і перстень з печаткою, а крім того… — чоловік, який говорив, сторожко роззирнувся довкола, перш ніж озватися знову, — ви подивіться на його велетенський заміський замок.

По всіх обличчях, здавалося, пробігла легка самовдоволена посмішка, і чоловіки обмінялися скрадливими поглядами, в яких світилася вміло стримувана веселість.

— Ви подивіться на черевики його жінки, на її елегантні убори, на її пречудесний вигляд, — відказав Ґрірсон. — Ви подивіться на його банківський баланс, — його мала Нессі цієї чверті заплатила за навчання в школі на два тижні пізніше. Ви подивіться, як тремтить його гордий погляд, коли він думає, що ніхто не бачить. Кажу вам, ця велика шишка — бо якраз так він про себе думає — вже потрошечки починає непокоїтися за свої справи.

Коли Ґрірсон повів далі, за його словами ховалася потужна лідводна течія недомовленості:

— Може, я і помиляюся, але, на мою скромну думку, Джеймс Броуді проживає свій найгірший період у житті. І якщо він не буде обережний, потрапить туди, де швиргав багатьох інших чоловіків, — просто у фосу!

— Ая, страшно мати ворогом такого, як Броуді. А коли вже зайшла мова про фосу, то мушу вам дещо розказати, — промовив Пакстон, кілька разів задумливо потягнувши люльку. — Минулої суботи ввечері я проходив повз крамницю Броуді, аж тут мене зупинив якийсь гамір.

Він знову двічі пихнув люлькою.

— У крамниці був здоровецький п'яний робітник; набрався, як свиня, і набрав зі собою грошей із зарплатні того тижня; він мав настрій розкидати однофунтові банкноти як слід для гончаків[62] — я бачив ті змотані в трубочку гроші в його руці; отак він там і стояв перед Броуді, хилитався; замовив кілька капелюхів, і кілька беретів, і ще всяку-всячину, бог його зна яку. Він мав настрій викупити весь магазин, та ще й за все на місці заплатити. Броуді — а йому, бачить Бог, певно, конче потрібні були гроші — стояв і видивлявся на нього люто своїми вибалушеними червоними очима.

Дійшовши до кульмінації своєї історії, Пакстон нескінченно довго посмоктував люльку, тоді нарешті вийняв її з рота, підкреслено нею махнув і повів далі:

— «Як не можеш сказати „будь ласка“, коли до мене звертаєшся, то ти нічого тут не дістанеш. Деінде, — тут він зробив глузливу посмішку, — може, і приймають такі манери. Іди туди, якщо хочеш, але як прийшов до мене, то або поводься нормально, або марш звідси». Я не чув, що той йому відповів, але Броуді, певно, страшно на то розлютився, бо він перескочив через прилавок, схопив чолов'ягу за шию, і той не встиг ні слова сказати, як Броуді вишпурив його з крамниці просто в брудну фосу, і він приземлився там, приголомшений, просто біля мене.

Після цієї розповіді запала багатозначна мовчанка.

— Ая, — врешті зітхнув перший гравець у шашки, — у Броуді паскудний характер. А від його гонору тепер аж страшно робиться. То його найбільший ворог. Раніше в ньому такого не помічали, але за остатні роки він зовсім віжки розпустив. Гоноровий, як Люцифер.

— І я вважаю, падіння в нього буде таке саме, — вставив слівце Ґрірсон. — Його розперло від власного марнославства! Воно чинило на нього вплив, аж поки не стало чистою манією.

— А ще причина яка абсурдна, — тихим обережним голосом промовив Пакстон. — Заявляє, що він родич Вінтонів! Клянусь, він, певно, думає, що мав би бути графом. До того ж дивно, що він це приховує, але все одно смакує тою думкою.

— Вони б його не визнали. Броуді може мати прізвище. Він може виглядати, як Вінтони. Але що з того прізвища і з тої схожости? — сказав перший гравець у шашки. — В нього ані найменших доказів.

— На жаль, який би доказ там не був, його закреслено жирною чорною лінією, — по-суддівськи зазначив Ґрірсон, — бо я достоту впевнений, що всі події давніх років сталися поза шлюбом. Тому наш приятель і не буде про це язиком плескати. Ото хороші сімейні зв'язки.

— Броуді заявляв не тільки про те, що вони родичі, — повільно вимовив мер Ґордон. — Нє, нє, хвороба пішла глибше. Не дуже мені хочеться то піднімати, та і не впевнений зовсім, чи правда, але буду говорити без імен, а ви нікому не переказуйте. Це мені розповіла людина, яка бачила Джеймса Броуді, коли він налигався, так випив, аж розгулявся. Небагато хто його в цьому стані бачив, — вів далі мер, — бо Броуді з таким до людей не йде. Але того вечора його нелюб'язний язик розв'язався, він заговорив і…

— Іншого разу, мере! — раптом скрикнув Пакстон.

— Ану цить, цссс.

— Про вовка промовка.

— А розкажіть, мере, про той свій новий капкан…

У кімнаті з'явився Броуді. Він незграбно увійшов, кліпаючи через несподіваний перехід із мороку в освітлену кімнату й хмурячи лоба від болісної підозри, що саме його в мить приходу обговорювали лихослівні язики членів клубу. Цього вечора непривітне суворе обличчя Броуді випромінювало бліду рішучість, коли він окинув оком компанію й кілька разів мовчки кивнув на знак привітання, що, втім, більше нагадувало виклик.

— Заходьте, заходьте, — улесливо промовив Ґрірсон, — а ми якраз говорили, чи пішов уже той дощ, на який збиралося.

— Дощу ще нема, — відрубав Броуді. Голос його був рівним, він втратив свій колишній звучний тембр і, подібно до замисленої маски його обличчя, виражав лише стоїчну стійкість. Броуді витягнув люльку й почав її наповнювати. Літній чоловік, що мав роль посильного й фактотума клубу, ушляхетнену зеленим сукняним фартухом, виставив голову з-за дверей у безмовному запитанні, і Броуді коротко йому кинув: