Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 54)
Так приємно було тоді відчувати впевненість, що люди приходять до нього, адже Броуді у своїй сліпій деспотичності ледве чи усвідомлював, не замислювався ані на мить, що відсутність конкуренції і брак вибору можуть привести до нього чимало людей, що необхідність, можливо, головна опора його справи; та зараз, сидячи на самоті, Броуді із сумом усвідомив, що його монополії — принаймні поки що — настав кінець. Хай там як, він не змінить своєї поведінки, твердо постановив Броуді; якщо він не зобов'язаний був бігати за людьми, щоб вони здійснювали в нього свої мізерні регулярні покупки, то й зараз його не примусять так робити; він ніколи у своєму житті ні за ким не бігав і зараз урочисто заприсягнувся, що ніколи так і не робитиме.
Неясні перші дні його діяльності в Левенфорді, настільки далекі, що він уже майже їх забув, туманно поверталися в пам'яті; та крізь цей туман Броуді бачив себе людиною, що ніколи не запобігала ласки, не скакала на задніх лапках, ані не поводилась, як догідливий блюдолиз. Хоч тоді й не було Перрі, він був праведним, чесним і вольовим, працював не покладаючи рук і не просив жодної ласки. Він досяг успіху. Броуді засвітився, коли подумав про те, як повільно зростала його важливість і значення, як його визнала місцева рада, як його обрали до «Філософського клубу», як поступово формувався задум будинку, про його будівництво і про те, як з того дня ледь помітно дедалі сильніше змінювалось його становище, перетворившись врешті у той унікальний, відокремлений визначний статус, який він тепер мав у місті. Це все, сказав він собі, завдяки добрій крові, що тече в нього в жилах, це вона, незважаючи на перешкоди, які заступали йому шлях у юності, вивела його на вершину, де йому й належить бути, та кров його предків, яка, як і в благородного коня, завжди дасть про себе знати і зараз його не підведе.
Броуді накрило хвилею злоби через несправедливість його теперішнього становища, і він зірвався на ноги.
— Най тільки попробують в мене то забрати! — вигукнув він вголос, здійнявши кулак. — Най прийдуть всі сюди! Я змету їх так само, як знищую всіх, хто мене ображає. На моєму сімейному дереві була прогнила гілка, і я її відрізав! — голосно викрикнув він. — Я розгромлю кожного, хто стане мені поперек дороги. Я Джеймс Броуді, і хай всі і все котяться до чортової матері. Най тільки попробують мені заважати, красти в мене мій гандель і забирати то все, що я маю; нехай попробують! Хай там що, а я лишаюся собою.
Броуді опустився в крісло, не усвідомлюючи, що він підводився, не розуміючи, що кричав у порожнечу кімнати, а лише зі зловтішним задоволенням леліючи ту останню дорогоцінну думку. Він був собою — Джеймсом Броуді; ніхто, крім нього, не розумів, ніколи не збагнув би всієї тої втіхи, того смаковитого відчуття гордощів, які давало йому це самовладання. Думками він нестямно кинувся геть від теперішніх негараздів у країну захоплених мрій і прагнень і, опустивши голову на груди, поринув у радісні роздуми про якийсь день майбутнього, коли він, неприборканий, вивільнить нестримні бажання свого гонору, коли задовольнить своє прагнення величі й поваги.
Врешті Броуді зітхнув і, наче людина, що прокинулася з одурманених снів, заморгав і струснувся. Він поглянув на свій годинник і, стрепенувшись, усвідомив, що день і усамітнення, яке він сам собі призначив, добігають кінця. Броуді повільно підвівся, широко позіхнув, потягнувся; прибравши з обличчя всі сліди нещодавніх самозабутніх марень, знову знечулив його до маски безжальної байдужості і вийшов у крамницю, щоб за своїм звичаєм перевірити, як того дня ішли справи. Це був незмінно приємний обов'язок, якому він надавав владарської поважності, прибираючи вигляду феодального правителя, що одержує данину від свого васала. У Перрі завжди була купка мерехтливого срібла, часто кілька сяйнистих соверенів і деколи шелестка банкнота, які мали перейти в глибоку кишеню на стегні господаря, а коли це було виконано, Броуді побіжно переглядав список продажів (побіжно, позаяк він усвідомлював, що Перрі ніколи його не обдурить, — за його словами, «той нещасний вишкребок пошкодував би, якби попробував»), плескав долонею по випнутій кишені, надягав капелюха і, віддавши останній короткий наказ, ішов геть, а помічник залишався замкнути крамницю на замок і зачинити віконниці.
Та сьогодні від Перрі віяло якоюсь незвичною аурою, що надавала йому притупленого і водночас скорботного вигляду. Зазвичай молодик відкривав касу з гордовитою й догідливою помпою, наче промовляв: «Людина ви, може, й незначна, але ось що для вас настарали сьогодні, містере Броуді, сер»; втім, зараз Перрі боязко відчинив шухляду, злегка сіпнувшись від самозневаги.
— Дуже спокійний день, сер, — покірно промовив він.
— Погода була файна, — імпульсивно заперечив Броуді. — Чим ти тут займався? Навколо ходило повно людей.
— Так, на вулиці був рух, — відповів Перрі, — але чимало… тобто кілька людей заходило… — він завагався. — У них приваблива вітрина, — затинаючись, підсумував Перрі.
Броуді опустив очі на шухляду. У касі лежали якісь мізерні шість срібних шилінгів.
Розділ четвертий
У Левенфордського філософського клубу відбувалися збори. Попри те, що цього вечора було далеко не пленарне засідання, кімнату саме враз виповнював дим і товариство із шести членів клубу, які зараз уже розмістились у зручних кріслах довкола вогню, що палахкотів на поді[61], й невимушено філософували в цій сприятливій атмосфері. Двоє з присутніх були зайняті мовчазною грою в шашки, спокійною, мирною, розслабленою, а інші тим часом повідкидалися в кріслах, курили, розмовляли й шукали натхнення для висловлення вартісних думок у заспокійливому потягуванні грогу.
Розмова була переривчаста; мовчанки, незважаючи на багатство використовуваної мови, часом були змістовніші, ніж сказані вголос слова, помах люлькою — дошкульніший, ніж вдалий прикметник, позирки членів клубу — абстраговані, замислені й по-інтелектуальному відсторонені. Скромно надягнувши відзнаку вищості своєї мисленнєвої діяльності, учасники сиділи у священних стінах клубу — місці збору всіх тих буржуа Левенфорду, які могли вважати себе визначнішими за своїх співгромадян — і, свідомі своєї відмінності, були щонайменше задоволені. Потрапити в клуб уже само собою було значне досягнення, яке одразу надавало цим щасливчикам престижу і викликало заздрість у менш удачливих істот. Таким член клубу ввечері казав, можливо, супроводжуючи свої слова безтурботним позіханням: «Ну, я, мабуть, піду до клубу. Там нині ввечері буде невелика дискусія», — і неквапливо чимчикував геть, а заздрісні очі дивилися йому вслід, поки він простував вулицею. Суспільний престиж клубу для сторонніх людей, тих, хто не належав до обраних, здавався чимось значним, як і гадана надзвичайна інтелектуальна важливість, адже звучна назва — «Філософський» — викликала асоціації з винятковою, витонченою сферою чистого розуму. Щоправда, вчитель класичних мов, який влаштувався в левенфордську школу як володар ученого ступеня Оксфордського університету, якось сказав своєму колезі: «Я дуже хотів приєднатися, коли почув назву, але як же мені стало гидко, коли виявилося, що це кліка курців і випивох». Та що він знав, неосвічений англійський селюк? Хіба йому не було відомо про шість лекцій із тривалими дебатами опісля, які з рівними проміжками відбувалися впродовж зими? Хіба він не бачив акуратно видрукуваний розклад, який, немов талісман, незмінно лежав у верхній правій кишені жилета кожного члена клубу і в якому було зазначено теми цьогорічних лекцій і дискусій? Якби хотів, то міг би кинути своїм неохочим оком на такі глибокі теми, як «Наш безсмертний бард (читання включено)», «Особливості догляду за поштовими голубами», «Розвиток суднобудування в королівському окрузі на Клайді», «Дотепність і гумор шотландців на прикладі місцевих анекдотів» або навіть «Від помічника майстра-клепальника до мера: історія життя покійного високоповажного Матіаса Ґлоуґа з Левенфорду».
Отакі важливі лекції мали бути проведені, та якщо якісь дрібні розваги й відбувалися в ті вечори, коли голови членів клубу не були обтяжені цими серйозними питаннями, а їхні уми відволікалися від вирішення проблем раси та нації, то хіба це було ганебно — попліткувати чи покурити, зіграти в шашки чи навіть віст? А оскільки охайний шинок Фімі розташувався неподалік від чорного входу, то яка шкода була в тому, щоб коли-не-коли послати по чарочку спиртного, а часом навіть переміститися до «маленької задньої вітальні»?
Такі аргументи, звісно, важко було парирувати! До того ж метою і сталою практикою цієї неофіційної міської ради було провести засідання й детально обговорити жителів міста та їхні справи. Ця додаткова гілка філософування клубу варіювалася у своїх різноманітних темах від сварливого характеру дружини Ґібсона до того, що Блеру з ферми Мейна належить зробити слушне зауваження стосовно схильності його корів до антисанітарних дій на дорозі загального користування; а ще була одна надзвичайно втішна особливість, яка красномовно свідчила про левенфордську рівність: самі члени клубу не мали прерогативи чи привілею, щоб їх не обговорювали колеги-коментатори. Сьогодні предметом розмови був Джеймс Броуді, а саме обговорення почалося з погляду, випадково кинутого на пусте крісло, замисленої мовчанки і зауваги: