Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 53)

Захоплений своїм першим успіхом у розмові, Перрі вже майже з оптимізмом сподівався, що містер Броуді, можливо, одразу ж замовить двійко цих цікавезних манекенів. Його очі горіли завзяттям, та від сердитого погляду Броуді він змушений був їх опустити, усвідомлюючи, що цього разу, очевидно, сказав щось не те.

— Сучасний, кажеш. Та це музей, біс би його взяв! Під тою їхньою ідіотською вітриною буде ціле збіговисько.

— Але, сер, — боязко озвався Перрі, — хіба не того нам треба? Якщо ви привабите людей і привернете їхню увагу назовні, то вони з більшою ймовірністю зайдуть усередину. Це така собі реклама.

Якусь мить Броуді бездумно дивився на свого помічника, а тоді сердито загорлав:

— То тебе така сама муха вкусила, що тобі приспічило, аби в наші двері ломився табун простолюдців? Якщо так, бігом лікуйся, бо будеш без роботи.

Перрі несміливо поглянув на Броуді і смиренно зазначив:

— Але це все однаково вам на руку, сер.

А тоді, перемістившись на безпечнішу територію, Перрі поквапливо зауважив:

— Бачу, вони збираються продавати ще щось з одягу загалом, містере Броуді, сер.

Броуді понуро кивнув.

— А ви б не хотіли й собі доповнити асортимент кількома іншими предметами одягу, сер, можливо, одною-двома новинками? Це міг би бути комплект із двох речей або елегантні рукавички! Гарні рукавички — це направду дуже вишукано, сер.

Перрі мало не розпирало від кипучої хвилі ідей, яку він у собі стримував.

Однак його кмітливих, з тонкими натяками пропозицій ніхто не чув. Броуді не звертав уваги на свого помічника, він стояв, охоплений незвичним поривом самоаналізу, поглинутий роздумами про дивний відхід від свого незмінного розпорядку. Чому, запитував він себе, чому він затримався у крамниці замість того, щоб із звичною королівською байдужістю зайти у свій кабінет? Звісно, він планував розгромити сусідів ущент, але чи зробить він це, спокійно сидячи за столом і намагаючись читати «Глазго Геральд»? Броуді відчував, що мусить щось робити, обрати якусь чітку лінію поведінки, але поки він походжав довкола, дратуючись від власної бездіяльності, на його тугодумний розум не спадало жодних реальних рішень для потужної дії, якої він прагнув. Якби в теперішньому випадку Броуді міг використати страхітливу силу свого тіла, він би важко працював, поки піт не полив із нього потоком, поки його суглоби не стріснули б він напружених зусиль; він охоче обхопив би руками опорні стояки крамниці конкурентів і, вирвавши їх, повалив би на землю цілу величну споруду, в якій стояв, але йому зблиснуло якесь неясне розуміння, що його груба сила тут марна, і Броуді це боляче вразило.

Цієї миті до крамниці зайшла жінка, тримаючи за руку маленьку дитину років шести. Вона явно була з бідного класу й підійшла до Перрі, який поштиво з нею привітався.

— Я хотіла берет на свого хлопчика. Він наступного тижня йде до школи! — довірчо промовила жінка.

Перрі радісно їй усміхнувся.

— Звичайно, мадам! Що мені вам показати для хлопчика?

Зненацька Броуді охопив дивний порив, несамовите бажання діяти проти ненависних конкурентів, і хоч це, очевидно, були покупці нижчого класу і явно того типу, який він незмінно залишав на свого помічника, Броуді не зміг відступити.

— Дай я це зроблю, — сказав він різким нереальним голосом.

Жінка боязко подивилась на Броуді і в інстинктивному страху перед ним геть розгубила свою благеньку впевненість; вона перестала бути добродійкою, яка обирає та ще й платить за головний убір, аби спорядити свого сина в чудову шкільну пригоду, підготувати до цього першого кроку на таємничій дорозі життя, вона стала звичайною убогою, бідно вдягненою дружиною робітника.

— Минулого разу мене обслуговував цей молодий джентльмен, — нерішуче прошепотіла жінка, показуючи на Перрі. — Я приходила минулого року, і він мене цілком влаштовував.

Хлопчик миттю відчув материне замішання, відчув також похмурий гніт масивної понурої постаті, що височіла над ним, і сховавши личко в подолі материної сукні, почав жалібно скиглити.

— Мамо! Мамо, я хочу додому, — схлипував хлопчик. — Я не хочу тут бути. Я хочу додому.

— Вже перестань рюмсати. Ану перестань рюмсати, негайно.

Поки дитина, плачучи, вперто поривалася з головою в материн захисток, бідолашна жінка, стояла, стурбована й нерішуча, відчуваючи страшенне приниження; вона почала трусити хлопчика, і що нестямніше трусила, то голосніше він лементував; обличчя жінки почервоніло від сорому й роздратування, вона вже сама мало не плакала. «Той набурмосений Броуді що, не міг звідси забратися? Мені треба було шапку для дитини, а не його», — злісно подумала жінка, взявши дитину, яка репетувала, собі на руки, і дуже зніяковіло промовила:

— Я ліпше прийду іншого разу. Хлопець зараз нечемний. Прийду знову, як буде добре поводитись.

Хоч вона для годиться так правдоподібно обмовила свою дитину, обурений материнський інстинкт запевнив її, що вона ніколи не повернеться. Жінка вже повернулась, щоб іти, і безповоротно зникнула б, аж тут з-позаду тихий, делікатний голос Перрі невпевнено запропонував:

— Може, цукерку?.. — і з несподіваної схованки в шухляді він спритно витягнув великого м'ятного льодяника й простягнув, притримуючи заманливо, так, щоб було видно, між великим та вказівним пальцем. Дитина миттю перестала плакати і, наставивши з-за складок материного ліфа одне велике, повне сліз, недовірливе око, спрямувала зважувальний погляд на цукерку. При цьому вияві довіри матір завагалася, запитально дивлячись на дитину.

— Хочеш? — промовила вона.

Востаннє судомно схлипнувши, хлопчик довірливо кивнув у бік Перрі і витягнув уперед маленьку жадібну долоньку. Вони повернулися. Цукерка швидко опинилася за вологою блискучою щокою малого, і тепер, коли знов запанувала тиша, Перрі почав далі заспокоювати дитину, умилостивлювати матір, прислуговувати їм обом, аж поки нарешті цю чудову покупку — адже саме так вони тепер вважали завдяки Перрі — не було, на їхню втіху, здійснено. Коли покупці йшли геть, Перрі провів їх до дверей зі своєю поштивістю всюдисущого, і мати обдарувала останнім вдячним поглядом маківку його скромно схиленої голови, а Броуді тим часом спостерігав за всім із глибин крамниці, куди він насуплено, задумливо перемістився.

Перрі повернувся, задоволено потираючи руки. Химерним він був юнаком — свою зарозумілість черпав з уявних здібностей, але зовсім не зважав на такі безсумнівні якості, як кмітливість та інтуїція, які насправді в нього були; хоч Перрі щойно здобув тріумф дипломатії й тактовності, єдине, що він відчув, було скромне задоволення, що він зберіг Броуді покупця на очах у самого найяснішого володаря. Він шанобливо глипнув угору на свого роботодавця, коли той заговорив.

— Я не знав, що ми разом з капелюхами роздаємо цукерки, — тільки й сказав Броуді, похмуро повертаючись у свій кабінет.

Розпочався робочий день, і він повільно й невпинно котився вперед, а Броуді все сидів, зачинившись у своїй кімнаті й поринувши у свої глибокі думи. Його суворим обличчям пливли тіні, наче хмари повз схил похмурої гори. Броуді страждав. Незважаючи на залізну міцність своєї волі, він усе одно мимоволі нашорошував свої чуйні вуха від кожного звуку, сподівався на поступове сповільнення кроків, коли вони наближалися до його крамниці, аналізував найменший шум поза кабінетом, немовби намагаючись відрізнити прихід покупця від безперервного походжання Перрі; і хоча Броуді ніколи усвідомлено їх не відмічав, сьогодні, втім, відчував він, звуків було мало, і надій вони подавали небагато. Крізь вікно на нього світило сонце; відлига зі своєю сльотою, яка настала після довгих морозів, тепер остаточно минула, і день був свіжий, сухий, та все-таки теплий, отож після цього сигналу про початок весни вулиці, був упевнений Броуді, наповняться радісними, енергійними людьми, які юрмами посунуть у крамниці; проте тишу назовні не порушував ніякий гомін запитливих голосів.

Гола спільна стіна, що здіймалася перед Броуді, ніби розчинилася під його пронизливим поглядом і відкрила очам метушливу й успішну діяльність у сусідньому приміщенні. Тепер у дію вступила реакція на його вранішню насмішкувату впевненість, і Броуді з нездоровою пригніченістю малював в уяві, як люди натовпами тісняться там у палкому прагненні купувати. Люто закусивши губу, він знову взявся за відкинуту газету, намагаючись читати, проте за кілька хвилин, на своє роздратування, оговтався і виявив, що він дурнувато видивлявся на стіну навпроти, неначе вона його гіпнотизувала.

Броуді похмуро замислився, як приємно було колись, відкинувшись, сидіти в цьому кріслі (бо що ще йому було робити): спостерігати крізь напівпрочинені двері, попихати Перрі і тими, хто заходив у його володіння. Всі марудні обов'язки крамаря повністю лежали на помічникові, який за його королівським велінням діставав і носив, а сам Броуді вже й не міг пригадати, коли востаннє вилізав на розсувну драбинку, тягнувся рукою до полиці чи зав'язував пакунок. Більшість покупців він пропускав повз увагу; були декотрі, під час чийого візиту Броуді заходив, поки їх обслуговували, недбало кивав, брав у руки капелюх, який розглядався, проводив рукою по ворсу або згинав криси, гордовито висловлюючи схвалення своєму товару, і з притаманним йому виглядом казав: «Як собі хочете, але ви ніде не найдете ліпшого капелюха». Лише кільком, жменьці людей із найкращих сімей графства, він справді особисто приділяв увагу й обслуговував сам.