Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 49)

Місіс Броуді насилу вимовила доччине ім'я, настільки твердо їй заборонили це робити.

— Нікого не можна винуватити в її упадку, окрім неї самої, ненько. Ваш вплив міг бути хіба на добре; розпусність — у людині, яка грішить. Ви маєте просто дати мені зайняти її місце.

— Це люб'язно з твого боку, Аґнес, але буває, вночі дочка ніяк не йде мені з голови. Я ніколи не думала, що буду так за нею сумувати… вона все була така тиха і спокійна, коли вдома… а я навіть не знаю, де вона.

— Тепер ви мусите її забути, — м'яко наполягала Аґнес.

— Її батько зовсім заказав мені про неї розпитувати. Навіть коли вона мало не вмерла в лікарні. Навіть коли бідна дитинка вмерла.

Аґнес стиснула губи.

— Не знаю, чи можу я вам говорити, ненько, — повільно почала вона, — та й це для мене неприємна тема… хорошій дівчині ліпше не мати до такого дотичности, навіть опосередковано… але днями я чула, що Мері в Лондоні.

Аґнес зробила на назві міста звинувачувально-осудливий наголос, який немовби підсумовував її думку про численні його нагоди до гріха.

— Ти знаєш, чим вона займається?! — вигукнула ненька.

Аґнес затулила очі й похитала головою.

— Не можу знати напевно, — відповіла вона, стишуючи голос, — але мені розповіли… майте на увазі, це тільки чутки… що це робота служниці.

— Служниця! — ковтнула ненька повітря. — Людоньки добрі, дожилися! Це жахливо! Що б сказав її батько, якби взнав! Броуді — і служниця!

— А куди її ще візьмуть? — відказала Аґнес, ледь струснувши головою. — Ми маємо дякувати, що це чесна робота, якщо це дійсно правда.

Незважаючи на зв'язок, що існував між нею і місіс Броуді, Аґнес відчула приємну моральну й соціальну перевагу, коли повідомила ці новини, які так жадібно вишукувала серед міських пліток.

— Служниця в Лондоні! — кволо повторила ненька. — Це жахливо. Ті даррокські не могли щось для неї зробити?

— У цьому якраз і суть! — вигукнула Аґнес. — Ці Фойли хотіли дитину, щоб на пам'ять про сина забрати її зі собою в Ірландію, — розумієте, вони поїхали туди назад. Не можна, звісно, вірити у все, що чуєш, кругом різне розказують, але я вважаю, що насправді, коли маля померло, Фойли затаїли на Мері злобу і позбулись її так швидко, як змогли!

Місіс Броуді заперечно похитала головою.

— Та позбутись не було б важко, — парирувала ненька. — Мері завше була самостійна дівчина; вона ні від кого не прийняла би подачки… ні, вона б спочатку взялася заробляти на життя.

— Ну, у всякому разі, ненько, я не хотіла вам казати, але подумала, що ліпше ви будете знати. Хай там як, ви вже більше не несете за неї відповідальности. Майте на увазі, хоч вона й образила ім'я мого судженого, я не тримаю на неї зла. Сподіваюся, вона з часом покається, але вам треба думати про інших.

— Ая, то правда, Аґнес! Я мушу лигнути цю гірку пілюлю; але треба сказати… я ніколи не була високої думки про Мері, ніколи її не цінувала, поки не втратила. Та все одно мус забути, якщо вийде, і думати про тих, хто лишився, — ненька важко зітхнула. — Але боже ж ти мій, що сталося з нашим бідним Метом? В мене просто серце розривається від того, що від нього нема жодних новин. Як думаєш, може, він заслабнув?

Тепер місіс Броуді і Аґнес перейшли до розгляду насущної для них обох проблеми, і після хвилинних роздумів міс Мойр із сумнівом похитала головою.

— Він нічого не казав про здоров'я, — відповіла вона. — Я знаю, що він раз чи два пропускав роботу, але не думаю, що через хворобу.

— Може, він не хотів нас лякати, — невпевнено промовила місіс Броуді. — В тих чужих краях малярії, гарячки, жовтяниці і ще всякі різні болячки. В нього міг навіть статися сонячний удар, хоч про це й дивно думати, коли в нас тут така метелиця. Мет завше був слабеньким хлопчиком, — тоді ненька ні сіло ні впало додала: — Він щоразу взимку слабував на груди і мав бронхіт, тому мусив тепло вдягатися.

— Але, ненько, як він міг дістати бронхіт у теплій країні? — нетерпляче вигукнула Аґнес. — Там, у Калькутті, не буває таких завірюх.

— Я знаю, Аґнес, — твердо відповіла місіс Броуді, — але в теплій країні таке захворювання може не проявлятися назовні, а крім того, якщо в нього повідкривалися пори, він міг сісти й дістати застуду на раз два.

Аґнес, здавалося, не сподобався такий хід думки, тому вона зупинила його мовчанкою, а тоді повільно промовила:

— Цікаво, ненько, чи не потрапив бува Мет під поганий вплив якихось із тих лихих людей. Є такі люди, називаються раджі — багаті поганські принци; я чула про них жахливі речі, і Мета могли збити зі шляху. Його легко могли збити, — додала Аґнес серйозно, пригадуючи, мабуть, як сама спокушала сприйнятливого юнака.

Місіс Броуді миттю уявила, як усі владарі Індії відбирають у її сина благодать, знаджуючи коштовностями, але обурено відкинула цю раптову лиховісну думку.

— Як ти можеш таке говорити, Аґнес?! — скрикнула вона. — У Левенфорді Мет мав найліпше оточення. Ти мала б це знати! Він ніколи не водився з поганими, непристойними компаніями.

Проте Аґнес, котра, як на християнку, мала глибокі знання в цьому питанні, які, певно, здобувала лише в один спосіб — завдяки дивовижній інтуїції кохання, невідступно повела далі:

— Мені, ненько, зовсім не подобається таке казати, але в них там є дуже аморальні розваги… наприклад, дівчата-танцівниці… які приворожують змій і танцюють без… — міс Мойр, опустивши очі, багатозначно вмовкнула і спаленіла, а пушок над її верхньою губою сором'язливо затремтів.

Місіс Броуді вп'ялася в неї настільки нажаханими очима, немовби угледіла гніздо змій, про яких так переконливо сказала Аґнес; впавши духом від жахливої раптовості думки, що ніколи не приходила їй до голови, ненька уявила в нестямі одну таку безсоромну гурію, що покинула приворожувати плазунів, щоб відібрати чарами доброчесність її сина.

— Мет не такий хлопчик! — ковтнула вона повітря.

Міс Мойр делікатно стиснула губи й наприндилася, тоді підняла свої густі брови з виглядом людини, яка, можливо, розкрила місіс Броуді таємницю глибини пристрасної Метової вдачі, про яку вона досі ні сном ні духом не відала. Аґнес попивала какао, а її постава немовби говорила: «Ви мали б уже знати про схильності своїх дітей. Лише моє непорушне, чеснотливе дівоцтво тримало вашого сина в чистоті».

— Але ти ж не маєш доказів, так, Аґнес? — заголосила місіс Броуді; відчуженість співрозмовниці підживлювали її страхи.

— Звісно, я не маю чітких доказів, але можу скласти два плюс два, — холодно відповіла міс Мойр. — Якщо почитати між рядків ці останні Метові листи, то він завше в тому своєму клубі, грає в більярд, гуляє поночі з іншими чоловіками і димить, як паровоз.

Після хвилинної мовчанки Аґнес сварливо додала:

— Не можна було дозволяти йому курити. Це був крок у неправильному напрямку. Мені ніколи не подобалася ця ідея із сигарами; це було справдешнє безпутство!

Місіс Броуді помітно поникла від очевидного натяку, що вона заохочувала перші синові кроки на шляху руїни.

— Але ж, Еґґі, — пробелькотіла ненька, — ти ж дозволяла йому курити, і я добре пам'ятаю, як він переконував мене тим, що ти вважала, що це по-мужньому.

— Ви його мати. Я казала це, тільки щоб хлопець тішився. Ви ж знаєте, я б що завгодно для нього зробила, — відказала Аґнес, видавши пирхання, що майже переходило в схлип.

— Та і я зробила б для нього що завгодно, — зневірено відповіла місіс Броуді, — але я взагалі не знаю, що то з того всього буде.

— Я тут серйозно розмірковувала над тим, — правила далі Аґнес, — чи не варто було б вам попросити містера Броуді написати Метові якогось переконливого листа, такого, знаєте, щоб нагадати йому про обов'язки й зобов'язання стосовно тих, хто чекає вдома. Гадаю, саме час щось із цим робити.

— Ой, так робити не варто! — квапливо вигукнула ненька. — Так не можна. Мені не вийде попросити таке в містера Броуді. Я не з тих людей, а крім того, Метів батько ніколи би так не зробив.

Місіс Броуді затремтіла, адже ця ідея абсолютно суперечила її незмінній лінії поведінки з Броуді, зовсім не відповідала її звичному приховуванню всього, що може викликати його владарський гнів; жінка сумно похитала головою, коли додала:

— Ми мусимо робити то, що можемо самі, бо Метів батько палець об палець не вдарить, аби помогти синові. Може, це й безсердечно, але такі в нього методи. Містер Броуді думає, що він зробив усе, що мав.

Аґнес виглядала сприкрено.

— Я знала, що Мет завжди боявся… завжди поважав слово свого батька, — промовила вона, — а я впевнена, що ви не хочете більше ганьби для сім'ї.

— Ні, Аґнес. Не хотілось би мені суперечити тобі в лице, але я впевнена, що ти на неправильній дорозі. Я б ніколи не повірила в погане про свого сина. Тобі тривожно, як і мені, тому в тебе і з'явилося таке хибне уявлення. Зажди трохи, і матимеш наступного тижня добрих новин донесхочу, як з мішка.

— Уже чекаю не дочекаюся, — крижаним голосом відповіла міс Мойр, і це було холодне свідчення її образи на місіс Броуді зокрема і дедалі більшого обурення, підживленого спогадом про недавню ганьбу Мері, іменем Броуді загалом. Груди Аґнес ходили ходуном, і вона вже хотіла було висловити гострий незгідливий докір, коли раптом дверний дзвінок видав «дзінь», і дівчина, дедалі дужче паленіючи, змушена була по-лакейськи підвестися, відповісти на виклик і спакувати якомусь маленькому хлопчику жменьку солодощів. Це вкрай принизливе переривання аж ніяк не допомогло міс Мойр відновити внутрішній спокій, а навпаки, викликало сильне роздратування, і коли в повітрі чисто задзвенів пронизливий голосок клієнта, який вимагав кульки в чорно-білу смужку[60] на пів пенні, незговірлива впертість її настрою посилилась.