Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 4)
— Тьху! Думаєш, я повірю в то, що він тобі розказує? Брéхні, чисті брехні! — знову закричав Броуді на дочку. — Він підлий паскуда. Чого можна чекати від такого роду? Тільки гнилизни. То, що ти взагалі з ним говорила, для мене тяжка образа. Але то був остатній раз, — він обпік Мері владним поглядом, а тоді розлючено повторив: — Все! Ти більше ніколи з ним розмовляти не будеш. Я забороняю.
— Але, батьку, — схлипнула Мері, — ох, батьку, я… я…
— Мері, Мері, не смій огризатися до батька! То є страх, що ти так до нього говориш, — пролунав голос неньки з іншого боку стола. Та хоч вона й мала на меті втихомирити сварку, її втручання цього разу було тактичною помилкою і тільки тимчасово накликало кипучий гнів Броуді на її власну схилену голову; він переметнув погляд на неї й гаркнув:
— Чого ти там ниєш? Зараз ти говориш чи я? Як маєш що сказати, то ми всі позамовкаєм і послухаєм твого чудного бесідування, та як не маєш, то тримай рота на замку і не перебивай. Ти винна рівно так само. То є твоє завдання — пильнувати, з ким водиться дочка, — Броуді пирхнув, а тоді за звичкою значуще замовкнув, від чого залягло гнітюче затишшя, аж поки бабця, яка не стежила за ходом розмови й не збагнула важливості мовчанки, але відчула, що Мері в немилості, остаточно піддалася бурі своїх почуттів і розірвала тишу, вигукнувши зненацька злісним старечим голосом:
— Вона забула теперка дещо купити, Джеймсе. Мері забула про мій сир, безголове дівчище, — тоді, висловивши свою сміховинну претензію, жінка відразу заспокоїлася, щось забурмотіла, а її голова затрусилася, як у паралічі.
Броуді цілковито знехтував цим зауваженням і, знову звернувши погляд на Мері, повільно повторив:
— Ти мене почула. Як посмієш не послухатися, то Бог тобі в поміч! І ще одне. Нині відкриття Левенфордського ярмарку. Коли йшов додому, бачив перші їхні смердючі вуличні театри. Запам'ятай! Жодна моя дитина не має підходити до тих підмостків ближче, ніж на сто ярдів. Най решта міста йде, най іде всяка сільська потолоч, най ідуть Фойли та їхні друзі, але ніхто із сім'ї Джеймса Броуді не буде так опускатися. Я забороняю.
В останніх словах господаря дому вагоніла загроза; він штовхнув назад крісло, здійнявся своїм масивним тілом угору і якусь мить стояв прямо, вивищуючись над маленькою, безпомічною купкою домочадців унизу. Тоді широким кроком Броуді підійшов до свого фотеля в кутку й сів, завченим рухом усталеної звички провів рукою по підставці для люльок поряд, обрав одну винятково на дотик, витягнув її і, діставши з глибокої бічної кишені квадратний шкіряний кисет з тютюном, відстібнув пряжку і повільно наповнив обгорілу чашу; тоді підняв паперовий джгут із купки під підставкою, важко нахилився вперед, підніс до вогню, щоб загорівся, і запалив люльку. Цю послідовність дій Броуді виконав, ні на мить не відводячи свого грізного погляду від мовчазного гурту за столом, а далі став потягувати люльку, висунувши вперед вологу нижню губу, не припиняючи дивитися на решту сім'ї, однак тепер швидше споглядально, з отим виразом спокійної суддівської вищості. Хоча члени сімейства Броуді й звикли до такого, вони, певна річ, посмутніли під безжальним тиском цього холодного погляду й зараз розмовляли стишеними голосами; обличчя неньки досі пашіло; губи Мері тремтіли, коли вона говорила; Нессі крутила в руках свою чайну ложку, тоді впустила її і засоромлено розчервонілася, наче її спіймали за гріховним діянням; лише стара сиділа байдужа, охоплена приємним відчуттям насичення.
Цієї миті в будинку почулися звуки чийогось прибуття, і незабаром до кімнати увійшов парубок. То був стрункий юнак двадцяти чотирьох років, блідолиций і з прикрою схильністю до акне; він мав дещо заляканий і ухильний погляд; одяг, франтуватий настільки, наскільки дозволяв власний гаманець і страх перед батьком; особливо примітні руки — великі, гладенькі, мертвотно-білого кольору, з нігтями, підрізаними до живого тіла, від чого пальці закінчувалися гладенькими круглими подушечками плоті. Він скрадливо пробрався до свого стільця, ні на кого, здавалося, й не глянувши, мовчки взяв чашку з чаєм, яку простягнула йому ненька, і почав їсти. Цим останнім членом сімейства був Метью, єдиний син, а отже спадкоємець Джеймса Броуді. Він цілком повноправно запізнився на цю трапезу, бо його робочий день клерка у відділі суднових запасів у «Верфі Латти» закінчувався не пізніше, ніж о шостій годині.
— Добрий твій чай, Мете? — турботливо запитала мати стиха.
Метью дозволив собі мовчки кивнути.
— Скуштуй того яблучного желе, сонечко. Направду смачне, — вмовляла ненька впівголоса. — Ти якийсь трохи стомлений. Мав багато роботи нині в конторі?
Метью ухильно мотнув головою, а його білі, безкровні руки в той час ні на мить не спинялися: краяли хліб на маленькі рівні квадратики, мішали чай, барабанили по скатертині; він ніколи не давав їм полежати спокійно, рухав ними поміж столовим начинням, ніби церковний прислужник, що виконує на вівтарі якийсь поспішний священний обряд. Потуплені очі, жадібні ковтки, цей неспокійний рух руками були реакцією нестійких нервів Метью на той понурий батьків погляд за спиною.
— Долити чаю, сину? — прошепотіла матір, простягаючи руку по його горнятко. — Скуштуй ще оті-о пісні коржики, нинішні, свіженькі, — тоді додала, мовби щось раптово спало на думку: — Нетравлення знов тебе нині турбувало?
— Не надто, — нарешті пробурмотів Метью у відповідь, не підводячи очей.
— Тоді їж повільно, Мете, — застерегла ненька довірчо. — Деколи мені здається, що ти не достатньо жуєш. Не спіши!
— Але я ще маю побачитися з Аґнес, ненько, — докірливо прошепотів Метью, ніби виправдовуючи свій поспіх.
Місіс Броуді ворухнула головою з млявим поступливим розумінням.
Невдовзі, невдоволено прицмокуючи і струшуючи крихти з колін, підвелася бабця; займаючи своє крісло, вона розмірковувала, чи поговорить із нею син нині ввечері. Коли Броуді був у доброму гуморі, він розважав матір добірними міськими плітками, галайкаючи до неї про те, як він узяв верх над Ведделом і втер йому носа, як мер Ґордон сердечно ляснув його по спині на Ринковій площі, як у Пакстона торгівля сходить на пси. У цих розмовах ніколи ні на чию адресу не звучала похвала, та вони були для бабці ласі гостротою своєї зневажливості, смаковиті своїм саркастичним обмовлянням, і вона безмежно милувалася в них, хапаючись за кожен клаптик особистої інформації й жадібно її поглинаючи, незмінно насолоджуючись вищістю свого сина над обговорюваною жертвою.
Проте того вечора Броуді мовчав, охоплений роздумами, що поплинули, пом'якшені заспокійливим ефектом люльки, уже менш розлютованим річищем, ніж за трапезою. Йому потрібно, розмірковував глава сімейства, присмирити Мері, яка чомусь була мовби не його дитиною, ніколи не схилялась перед ним так покірно, як він того бажав, від якої не мав тієї безумовної пошани, що йому виказували інші. Попри свою нескорену вдачу Мері ставала ладною дівкою — успадкувала його вроду, — та Броуді вважав, що мусить — заради власного задоволення і її блага — притлумити той незалежний дух. Якщо ж казати про знайомство Мері з Денісом Фойлом, він радів, що до нього дійшла про це чутка, що він придушив цю інтрижку в зародку.
Броуді приголомшило, як зухвало Мері насмілилася йому відповідати цього вечора, і не міг знайти тому причину, та тепер, зауваживши цю схильність до бунтарства, він надалі пильніше стежитиме за дочкою і знищуватиме будь-які нові прояви бунту під корінь.
Тоді погляд Броуді зупинився на дружині, але лише на мить; бачачи єдину її цінність у тому, що завдяки ній він економив на прислузі, Броуді швидко відвів очі, мимоволі гидливо скрививши губи, і повернувся думками до приємніших речей.
А, так, Метью, його син! Непоганий хлопець, щоправда, трохи хитрун, слабодух і підлиза, потребує нагляду, матір цілковито його зіпсувала. Але те, що Метью поїде до Індії, сподівався Броуді, зробить з нього чоловіка. Цей час уже наближався, і за якихось два чи три тижні Метью вирушить на ту прекрасну роботу, яку для нього підшукав сер Джон Латта. Ах, скільки про це буде розмов! Обличчя Броуді розслабилося, коли він подумав, що всі сприймуть це призначення як доказ особливої прихильності до нього сера Джона і як віддання належного його високому становищу в місті, як добре це вплине на синову репутацію і збільшення його власної ваги.
Опісля Броуді вп'явся очима у свою матір, не так суворо і з більш прихильною поблажливістю, ніж тоді за столом. Стара любить поїсти, і навіть зараз, коли вона навсидячки дрімала біля вогню, Броуді міг легко прочитати її думки, знав, що вона вже в передчутті, вже думає про наступний прийом їжі — запарену кашу з горохового борошна з маслянкою, яка буде на пізню вечерю. Мати її любила і повторювала, наче якесь мудре прислів'я: «Нема нічо' ліпшого, ніж запарена каша на ніч! Це як компрес для шлунка». Ая, шлунок їй цар і господар, але вона, хай йому грець, міцна старушенція. Що старшою вона ставала, то міцнішою; певно, непроста жінка, коли досі отак тримається на світі; і навіть зараз, на думку Броуді, матір виглядала так, ніби проживе ще з десяток років. Якщо він старітиме так само — а може, він старітиме й краще, — він буде задоволений.