Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 3)

Цілковита тиша тривала і далі, і переривав її лише звук всмоктування, який виникав під час прикладання до губ батька сімейства горнятка із захисною перетинкою для вусів, дзенькіт бабусиних старомодних зубних протезів під час її спроб видобути щонайповніше задоволення і поживу з їжі і раз у раз шморгання неслухняного матінчиного носа. Учасники цього дивного сімейного чаювання не виявляли ані здивування, ні радості, ні збентеження, ані жалю з приводу відсутності спілкування; вони мовчки жували, пили й ковтали, а загрозливий погляд Броуді владно ширяв над столом. Якщо господар вирішив мовчати, то не можна було мовити ані слова, а цього вечора він мав особливо похмурий настрій, спідлоба оглядав трапезу між ковтками, кидаючи зловісний сердитий погляд на свою матір, яка, не помічаючи через своє завзяття синове невдоволення, вмочувала шкоринки в чай.

Врешті-решт Броуді озвався, звертаючись до неї:

— Ти свиня, що ти отак їси, жінко?

Бабця Броуді злякано підвела погляд, лупаючи на сина очима.

— Га, що, Джеймсе? Про що ти кажеш? Як їм?

— Так, як їла би свиня, яка розмазує і розталяпує м'ясо в кориті. Чи тобі клепки бракує, що ти не розумієш, коли їси, як жадібна свиня? Ще своє ножище в корито запхай, буде тобі приємно і зручно. Ну, ну, добре постарайся і стань худобою. Та чи в тебе зовсім гордости і гідности не лишилося у твоєму висохлому кістковому мозку?

— Я забула. Я геть-чисто забула. Більше так робити не буду. Ая-ая, я буду пам'ятати, — через хвилювання бабця голосно відригнула.

— Правильно, — глузливо посміхнувся Броуді, — пам'ятай про хороші манери, стара нехлюйко.

Лице його потемніло.

— Як добре, що така людина, як я, має оце-о терпіти у власному домі, — Броуді гупнув собі кулачиськом у груди, від чого вони загуділи, як барабан.

— Я! — крикнув він. — Я!

Зненацька Броуді замовкнув, обвів поглядом стіл з-під нахмурених кущуватих брів і взявся їсти далі.

Хоч слова його прозвучали гнівно, та все ж він заговорив, і згідно з кодексом неписаних правил заборону на розмови тепер було знято.

— Передай мені батькове горнятко, Нессі, я налию йому ще чаю. Здається, горнятко майже порожнє, — примирливо сказала місіс Броуді.

— Добре, ненько.

— Мері, сонечко, сядь рівно і не турбуй батька. В нього нині напевне був тяжкий день.

— Так, ненько, — промовила Мері, яка сиділа рівно й нікого не турбувала.

— Подай, будь ласка, батькові варення.

Почалося вгамовування сердитого лева і мало тривати далі, бо за хвилину ненька знову озвалася, обравши безпечну зазвичай тему.

— Нессі, сонечко, як нині твої справи в школі?

Дівчинка полохливо здригнулася.

— Непогано, ненько.

Броуді завмер із чашкою, яку підносив до губ.

— Непогано? Ти ж далі перша в класі, правда?

Нессі опустила очі.

— Сьогодні ні, батьку! Лише друга!

— Що?! Ти дала комусь тебе перемогти? Хто то? Хто тебе випередив?

— Джон Ґрірсон.

— Ґрірсон! Паскудний синок того підлого зернового рознощика! Ниций мішальник кінського пійла! Тиждень тепер буде розпускати пір'я. Що, прости господи, на тебе найшло? Чи ти не розумієш, яке значення буде мати для тебе твоя освіта?

Дитина зайшлася плачем.

— Нессі була першою в класі майже шість тижнів, батьку, — хоробро втрутилася Мері, — а крім того, решта учнів трохи за неї старші.

Броуді спопелив доньку поглядом.

— Тримай язика за зубами і говори, коли до тебе звертаються, — прогримів він. — Скоро я матиму й до тебе розмову. Тоді будеш мати багато можливостей помахати своїм довгим язиком, моя вродливице.

— Це все через французьку, — хлипала Нессі. — Ніяк не вкладу собі в голові ті родú. Мені добре вдається арифметика, історія і географія, але з французькою важко. Здається, ніби я завжди щось розумію не так.

— Не так вона розуміє! Все ти зрозумієш; ти дістанеш освіту, моя дівчинко. Хоч ти й мала, кажуть, у тебе бистрий розум, розум, який тобі дістався від мене, бо твоя мати в ліпшому випадку досить бідне на розум створіння. І я припильную, аби ти його використовувала. Нині зробиш подвійне домашнє завдання.

— Ох! Так, батьку, як забажаєш, — зітхнула Нессі, конвульсивно захлиснувшись на останньому схлипі.

— От і добре, — суворе обличчя Броуді освітив несподіваний короткочасний проблиск почуттів — частково прихильності, але значно більшою мірою гонору.

— Ми покажем Левенфорду, що може моя тямуща дівчинка. Я зазираю вперед і вже то бачу. Ми зробимо з тебе найліпшу ученицю школи, а далі будеш бачити, які в батька на тебе плани. Але ти мусиш старанно вчитися, старатися за трьох.

Броуді перевів погляд вдалину, мовби розмірковуючи про майбутнє, і пробурмотів:

— Ми їм покажемо.

Тоді він опустив очі на Нессі, погладив її по схиленій, солом'яного кольору голівці і додав:

— Ото є моя рідна донька! Ти будеш гордістю імені Броуді!

Тоді він повернув голову, його погляд упав на іншу дочку, і лице миттю перемінилося, очі озлобилися.

— Мері!

— Так, батьку.

— Тепер розмова до тої, котра на язик скора!

У своїй в'їдливій іронії Броуді зробився дуже впевненим, відхилився назад у кріслі й зважував слова з холодним суддівським спокоєм.

— Як приємно дізнаватися новини про свою сім'ю від сторонніх людей. Ая, то є, безперечно, обхідний шлях і багато чести голові дому не робить, але такі деталі ми упустимо. Я аж другий раз пробудився, коли нині почув про тебе новину, від якої мене мало не вивернуло.

Поки Броуді говорив, його тон ставав дедалі холоднішим.

— У нинішній розмові з одним членом міської ради я дізнався, що ти на Черч-стріт розмовляла з якимось молодим джентльменом, дуже славним молодим джентльменом, — Броуді вишкірив на доньку зуби і в'їдливо додав: — Який, я вважаю, є ницим підозрілим суб'єктом, безвартісним негідником.

Майже заквиливши, місіс Броуді кволо втрутилась:

— Ні, ні! Мері! Ти ж не могла, така порядна дівчина. Скажи батькові, що то була не ти.

Нессі, відчувши полегшення від того, що вона більше не в центрі уваги, нерозважливо вигукнула:

— О! Мері, то був Деніс Фойл?

Мері сиділа нерухомо, втупивши очі у свою тарілку, а шкіра довкола її вуст була навдивовижу бліда; тоді до горла їй підступив клубок, дівчина важко сковтнула, і якась підсвідома сила підштовхнула її тихо і твердо промовити:

— Він не безвартісний негідник.

— Що?! — заревів Броуді. — Ти вже огризаєшся до рідного батька та ще й заступаєшся за якогось паскудного любителя тернових дрючків[7], за ірландського мерзотника?! Най ці лепрекони приїжджають зі своїх боліт копати нашу бульбу, так, але на тому все. Най не зазнаються. Старий Фойл, може, й найрозумніший власник паба в Дарроку, але то не робить його сина джентльменом.

Мері відчувала, як тремтять її ноги й руки навіть попри те, що вона сиділа. Губи їй заніміли й пересохнули; втім, щось підштовхувало дівчину говорити, хоч раніше вона ніколи не сміла сперечатися зі своїм батьком:

— У Деніса є власна справа, батьку. Він не буде мати нічого спільного з торгівлею спиртними напоями. Деніс працює у «Фіндді і Ко» із Глазго. Це велика фірма, яка імпортує чай, і вона зовсім ніяк не пов'язана з… з тим іншим ганделем.

— Ну дійсно, — глузливо посміхнувся Броуді, вводячи Мері в оману. — Яка чудова новина. А які ще можеш навести докази шляхетности того джентльмена? Віскі він тепер не продає. Ясне діло, продає чай. Яке благочесне заняття для сина власника паба! Ну, що далі?

Мері знала, що батько з неї насміхається, та все ж не могла не сказати примирливо:

— Деніс не якийсь там звичайний клерк, батьку. У фірмі про нього хорошої думки. Він час від часу їздить країною в торговельних справах. Деніс… він має надію колись піти вище… може, навіть пізніше купить у фірмі частку.

— Та що ти кажеш! — гарикнув на Мері Броуді. — Ти подивись, які байки вкладає у твою дурну голову. «Не якийсь там звичайний клерк». Простий комівояжер, так? Може, він ще розказав тобі, що далі стане лордом-мером Лондону? Ймовірність майже така сама. Шмаркач!

По щоках Мері струмували сльози, і хоч ненька заквилила на знак протесту, дівчина знову озвалася:

— На фірмі до Деніса дуже прихильні, батьку! Направду! Містер Фіндлі в ньому зацікавлений. Я знаю.