Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 2)

Сидячи навпочіпки біля вогню зі злегка зсунутим набік від зусиль чепчиком, тримаючи довгу виделку для смаження тостів обома тремтячими руками, жінка з безмірною обережністю запікала дві скибки хліба, легко, ніжно підрум'янювала ці товсті шматки, щоб серединка залишилась м'якою, і коли досягла бажаного результату й поклала грінки на той край тарілки, до якого могла швидко дотягтися й спритно їх вихопити, одразу як сім'я сяде чаювати, вона запекла решту недбало, без жодного інтересу. Поки стара готувала грінки, на неї напосіли роздуми. Про це свідчило клацання вставних зубів, коли жінка втягувала й відпускала щоки. Це просто неподобство, роздумувала вона, що Мері забула принести додому сир. Ця дівчина останнім часом була ще неуважнішою, ніж зазвичай, і ненадійна в таких важливих справах, як прицюцькувата тупоголовиця. Яка користь для жінки з вечері без сиру? Свіжий данлопський сир[5]! Від думки про нього у старої смикнулася її довга верхня губа, а з кутика рота потік тонесенький струмок слини.

Отак розмірковуючи, жінка безперестанку осудливо зиркала з-під насуплених брів на свою онуку Мері, яка сиділа в протилежному кутку в кріслі, набитому кінським волосом, побожно відданому на використання її батькові і через це забороненому місці.

Мері, однак, не думала ані про сир, ані про крісло, ані про злочини, які чинила тим, що забула про перший і відкинулась у другому. Її м'які карі очі вдивлялись у вікно, незмигно дивилися вдалину так, ніби бачили там щось, якесь видовище, що захопливо розгорталося під її сяйливим поглядом.

Час від часу чутливий рот дівчини складався в усмішку, тоді вона злегка несвідомо струшувала головою, від чого зворохоблювались сережки кучерів і волосся вкривалося дрібними блискучими брижами світла. Маленькі ручки Мері, шкіра яких мала гладку, ніжну текстуру пелюсток магнолії, лежали на її колінах долоньками вгору, — непорушні знамення її задуми. Дівчина сиділа пряма, як лозина, красувалася темною тихою красою глибокого спокійного ставу, де можуть рости колихкі лози. Вона квітнула неторканим квітом юності, і хоч було їй лише сімнадцять років, бліде обличчя і струнка, ще не сформована фігура випромінювали спокій і тиху силу духу.

Врешті-решт дедалі дужче обурення змусило стару озватися. Гідність не дозволила їй вдатися до прямого наступу, тому жінка зі ще зліснішим від стримування голосом сказала:

— Ти сидиш у батьковім кріслі, Мері.

Відповіді не було.

— То крісло, в якому ти сидиш, — батькове, чуєш чи ні?

У відповідь далі тиша; тоді, тремтячи від стримуваної люті, старушенція крикнула:

— Ти, крім того, що дурна, ще й глуха і німа, безголова вертихвістко? Чого ти нині забула, що тобі було доручено купити? Цілий тиждень кожен день ти робила якусь дурницю. Від спеки в голові закрутилося?

Немов спляча людина, яку несподівано розбудили, Мері підвела очі, зібралася з думками й усміхнулася, — темний тихий став її краси осяяло сонце.

— Ви щось казали, бабцю? — промовила вона.

— Ні! — рявкнула стара. — Я нічо' не говорила. Я просто відкривала рота, мух ловила. Файно так проводити час, як нема що робити. Ти теж, певно, так пробувала, коли ходила містом теперка в обід, але як стулиш писка і роззуєш очі, то, може, менше будеш забувати.

У той момент з посудомийні увійшла Марґарет Броуді, несучи великий чайник-заварник із британського металу[6], йшла швидко й ніби пришаркуючи, робила маленькі метушливі крочки й нахиляла тіло вперед, і оскільки то була її звична постава, здавалося, що жінка завжди кудись поспішає й боїться запізнитися. Вона скинула із себе халат, у якому виконувала тогоденну хатню роботу, і з-під нього показалася чорна сатинова блуза й спідниця, проте на останній були плями, з пояса неохайно звисала незатягнута стрічка, а обличчя обрамлювало розтріпане волосся. Голова жінки була постійно схилена набік. Багато років тому цей нахил імітувався, щоб демонструвати покору і правдивий християнський послух у періоди випробувань і страждань, але час і безнастанна потреба виражати самозречення зробили його незмінним. Її ніс також, здавалося, підтримав це відхилення від вертикалі, можливо, зі співчуття, однак більш імовірно — внаслідок погладжування носа справа наліво тильною стороною долоні, нервового сіпання, яке розвинулося за останні роки. Обличчя жінки було виснажене, втомлене й викликало жаль; вся вона ззовні була похилена й обвисла, проте мала такий вигляд, ніби безперестанку гнала свої майже вичерпані життєві сили батогом уперед. У свої сорок два вона виглядала на десять років старшою. То була мама Мері, однак зараз здавалося, що вони настільки ж чужі й неспоріднені, як стара вівця і молоде оленя.

Поневолі умілиця залагоджувати щонайрізноманітніші домашні ситуації, ненька — а саме так місіс Броуді називали всі члени сімейства — з першого погляду зрозуміла, що стара гнівається, а Мері знітилася.

— Бігом встань, Мері! — вигукнула жінка. — Вже майже пів на шосту, а чай ще не заварено. Піди поклич сестру. Ви вже закінчили з грінкою, бабцю? Люди добрі, та у вас одна підгоріла! Ану дайте сюди, я її з'їм. У цьому домі нічого не має пропадати, — місіс Броуді взяла спалену грінку й демонстративно поклала на свою тарілку, а тоді навіщось почала переставляти предмети на чайному столику, мовби все було зроблено неправильно і таки справді не буде до ладу, поки вона не спокутує гріх недбалого сервірувальника власною смиренною натужною працею.

— Оце, називається, накрила на стіл! — пробурмотіла вона зневажливо, коли її донька підвелася й вийшла у вестибюль.

— Нессі… Нессі, — покликала Мері. — Вечеря… час вечеряти!..

Згори, проспівуючи слова, відповів ніжний дискант:

— Спускаюся! Зачекай на мене!

За якусь мить сестри увійшли в кімнату, миттєво й попри різницю у віці — адже Нессі було дванадцять від роду — вдаряючи в очі разючою відмінністю в темпераменті й зовнішності. Нессі порівняно з Мері мала діаметрально протилежний типаж. Її волосся було солом'яне, майже безбарвне, заплетене у дві охайні кіски; від матері дівчинка успадкувала світлі невинні очі, затягнуті пеленою ніжної біло-блакитної перістості квіточок вероніки, що завжди мали отой м'який примирливий вираз, через який здавалося, що вона постійно прагне догодити. Обличчя дівчинки було вузьке, з високим витонченим білим чолом, рожевими глянсуватими ляльковими щічками, тендітним гострим підборіддям і маленьким ротом, незмінно трохи розтуленим через відвислу нижню губу, всіма своїми рисами виражало — як і її теперішня м'яка порожня усмішка — ту саму незрілу й нелукаву, та попри те вроджену слабкість.

— А ми сьогодні не зарано трохи, ненько? — знічев'я запитала Нессі, постаючи перед матір'ю на огляд.

Місіс Броуді, заклопотана останніми штрихами приготувань, відмахнулася від запитання.

— Ти помила руки? — відказала вона, не дивлячись на Нессі. Тоді, кинувши оком на годинник і не чекаючи відповіді, з належним жестом скомандувала: — За стіл!

Четверо присутніх у кімнаті зайняли свої місця за столом; бабця Броуді була, як і зазвичай, перша. Вони стали чекати, а рука місіс Броуді неспокійно повиснула над закутаним для збереження тепла чайником; тоді тишу їхнього очікування перервав глибокий голос дідусевого годинника у вестибюлі, який пробив пів на шосту, і тієї самої миті вхідні двері з клацанням відчинилися, а далі міцно зачинилися. Тростина торохнула в стійку; через коридор залунала важка розмірена хода; відчинилися кухонні двері, і в кімнату увійшов Джеймс Броуді. Широким кроком він наблизився до свого крісла, яке вже на нього чекало, сів, простягнув уперед руку, щоб йому подали його особисте велике горнятко, по вінця наповнене гарячим чаєм, отримав витягнуту з печі велику повну тарілку з шинкою і яйцями, прийняв білий хліб, спеціально для нього нарізаний і намащений маслом, ледве сів за стіл, як уже почав їсти. Оце, отже, й було причиною, чому сім'я зібралася завчасу, пояснення того напруженого очікування, адже ритуал негайного обслуговування господаря дому за трапезою, як і в усьому іншому, був неписаним правилом, яким керувалися в цьому сімействі.

Броуді їв жадібно і з помітним задоволенням. То був здоровенний чолов'яга зростом понад шість футів з плечима й шиєю бика. У нього була масивна голова, маленькі глибоко посаджені сірі очі, жорстке підборіддя, таке по-вольовому м'язисте, що коли він жував, під гладенькою коричневою поверхнею щелепи ритмічно здіймалися й опускалися великі тверді горби. Обличчя Броуді було широке й міцне, і було б шляхетне на вигляд, якби не замалий проміжок між очима і недостатня висота чола. Верхню губу вкривали важкі коричневі вуса, частково приховуючи рот; проте під цією лискучою маскою нижня губа виступала вперед з м'ясистою й похмурою зверхністю.

Долоні Броуді мав велетенські, і з тильного боку їх, а також товсті лопатчасті пальці рясно вкривало темне волосся. Порівняно з цими гігантськими кулачиськами, ніж і виделка, які вони стискали, здавалися безглуздими забавками.

Тепер, коли Броуді розпочав трапезу, інші теж могли долучитися, хоча для них, звісно, було передбачено лише скромний перекус; бабця Броуді першою пожадливо допалася до своєї ніжної грінки. Іноді, коли син був особливо люб'язний, він весело й галасливо пропонував їй маленькі шматочки ласощів зі своєї тарілки, але з його сьогоднішньої поведінки жінка зрозуміла, що рідкісне частування їй не дістанеться, тому покірно віддалася тим нечисленним принадам смаку, які могла запропонувати її пайка. Інші приєдналися до трапези кожна по-своєму. Нессі смакувала простою їжею завзято, Мері — замріяно, в той час як місіс Броуді, яка годину тому влаштувала собі невеличкий перекус, теребила підгорілий хліб на своїй тарілці з виглядом людини надто слабкої, надто поглинутої турботою про інших, щоб їсти.