Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 1)
Арчибальд Джозеф Кронін
Замок капелюшника
УДК 821.111(410)-3
К 83
Hatter's Castle by A. J. Cronin
First published in 1931 by Gollancz
Copyright © A. J. Cronin, 1931
Серія «MAGNUM OPUS»
Кронін Арчибальд Джозеф
К 83 Замок капелюшника : роман / Арчибальд Джозеф Кронін ; пер. з англ. Богдана Трущак. — Львів : Видавництво «Апріорі», 2025. — 664 с.
ISBN 978-617-629-868-7
УДК 821.111(410)-3
ISBN 978-617-629-868-7
© Богдана Трущак, переклад, 2025
© Марія Гумецька, обкладинка, 2025
© Видавництво «Апріорі», 2025
КНИГА ПЕРША
Розділ перший
Весна 1879 року була незвично передчасною і м'якою. Увесь Лоулендс рівним шаром вкрила зелень раннього збіжжя, у квітні вигулькнули списи каштанового квіту, а глодові живоплоти, що облямовували білі дороги, які помережали сільську місцевість, зацвіли на місяць раніше. В острівних селищах обережно раділи фермери, а діти бігали босоніж за цистернами для поливання вулиць; у містечках, що розташувалися вздовж широкої ріки, брязкіт верфей втратив свою настирливість і, сповнюючи гулом м'яке повітря, здіймався до передгір'їв позаду, де з ним змішувалось дзижчання ранніх бджіл, а нестримне блеяння ягнят його пересилювало; у великих містах клерки скидали пальта, щоб не впаритися, і ліниво розвалювалися у своїх кабінетах, проклинаючи задушливу погоду, політику лорда Біконсфілда[1], новини про війну із зулусами[2] і високу ціну на пиво. Отож над цілою дельтою Клайду від Глазґо до Порт-Дорана над Овертоном, Дарроком і Ардфілланом — тими містами між Вінтонськими й Доранськими пагорбами, які утворювали три вершини родючого трикутника на правому боці естуарію[3] — понад старовинним містечком Левенфорд, що стояло прямісінько на основі цього трикутника в місці, де Левен зливався з Клайдом, — над усім цим сліпучо яскріло сонце, і, охоплені цією дивною сприятливою спекою, люди працювали, байдикували, пліткували, нарікали, зраджували, молилися, кохали, жили.
Цього дня на початку травня над Левенфордом в обважнілому повітрі мляво звисали тонкі віхтики хмаринок, але зараз надвечір ці прозорі ниточки почали повільно пробуджуватись до життя. З'явився теплий вітерець і роздмухав їх по небу, а коли вони позникали з виду, спустився на містечко, заторкнувши найперше високу історичну кручу, яка позначала місце злиття притоки Левен із материнською рікою і стояла, мов той межовий знак, чітко вимальовуючись на тлі опалового неба, наче нерухоме тіло величезного слона. Лагідний вітерець покружляв довкола кручі, а тоді помчав розпеченими убогими вулицями прилеглого Ньютауна й помандрував поміж високими підпорами, гойдливими кранами і ребристими каркасами ще недобудованих кораблів на сповнених метушні верфях «Латта і Ко» вздовж гирла ріки. Далі по Черч-стріт вітерець полинув повільно, як і годиться пересуватися проспектом, де розмістилися такі поважні будівлі, як ратуша, школа і парафіяльна церква, аж поки, полишивши цю вулицю спокійних барв, він веселим вихором вирвався на такий зручний відкритий простір Ринкової площі, промайнув задумливо між рядами крамниць на центральній вулиці й завітав у житловий район Ноксгілл, що розташувався трохи вище. Однак тут йому швидко набридло гратися на вивітрених терасах із червоного пісковику та шелестіти плющем на старих кам'яних будинках, і вітерець, прагнучи вирватись за місто в сільську місцевість, ще раз попрямував углиб суходолу, блукаючи серед охайних вілл вишуканого кварталу Веллголл і обвіваючи маленькі круглі латки рум'янощоких гераней у кожному палісаднику. А тоді, коли він безтурботно линув пристойною вулицею, що вела з цього благородного району до прилеглого поля, зненацька охолов, наткнувшись на останній будинок на дорозі.
То був химерний дім. Він був невеликий, за розмірами такий, що не вмістив би більше, як сім кімнат; конструкцію мав міцну, новий сірий камінь випромінював непорушну стійкість; архітектурний стиль — унікальний.
Основа будинку мала форму вузького прямокутника, ширша сторона якого була обернута до вулиці; стіни здіймалися не безпосередньо із землі, а з кам'яного фундаменту, на фут довшого й ширшого, ніж вони самі, на якому ціла споруда, здавалося, тримається, мов звір на глибоко вкопаних лапах. З цієї опорної основи з холодною суворістю виростав фасад і закінчувався на одній половині своєї протяжності крутим фронтоном, а на іншій низьким горизонтальним парапетом, що з'єднувався з іншим фронтоном, який за формою нагадував передній і утворював парапетну плиту бічної стіни будинку. Ці фронтони були незвичайні; кожен із них низкою крутих прямокутних сходинок збігав до заокругленої верхівки, яку з бундючною величавістю увінчувала велика кругла куля з відполірованого сірого граніту, і кожен по черзі занурювався в парапет, ставав із ним нерозривним цілим, а той, рівномірно і глибоко поборознений і позубцьований на взірець стіни з бійницями, сковував їх докупи, утворюючи в такий спосіб важкий кам'яний ланцюг, який охоплював будинок, мов пута.
На стику фасаду і бокового фронтону, так само скована цим пояском зубчастої стіни, здіймалася невисока округла вежа, прикрашена посередині глибоким вирізом у формі діаманта, встромлена внизу в кільця кладки, що кріпили її до краю стіни й звужувались до верху, увінчана башточкою з тонким, як очеретина, флагштоком. Обтяженість верхньої частини вежі робила її присадкуватою, викривленою, надавала їй вигляду широкого нахмуреного лоба, спотвореного глибоко в'їдженою плямою, а два маленькі віконця-амбразури, що її пронизували, сумно визирали з-під того чола, немов загадкові близько посаджені очі.
Внизу одразу під вежею розмістилися вузькі вхідні двері; через свою меншу ширину вони здавалися дрібними й непривітними, ніби тонкий гидотний рот; їхні боки здіймалися над горизонтальною перемичкою крутою кривою кільоподібної арки, оперізуючи допасоване похмуре наповнення з темного кольорового скла й завершуючись гострою стрілчастою вершиною. Вікна оселі, як і вхідні двері, були вузькими й без фасок, відігравали роль таких собі отворів, прорубаних крізь товщу стін, що неохоче пропускали світло, але заразом щільно затуляли від огляду те, що було всередині.
Усім своїм виглядом будинок випромінював таємничість, страх і загрозу; призначення його також було приховане й незрозуміле. Уже навіть своїм розміром він, на жаль, не міг мірятися сміливістю й величчю з баронським помешканням, якщо й справді такою була мета його верхівки, його фортечних валів і нагромадження гострих кутів. А втім, з огляду на непривітність будинку, його міцність і стійкість не можна було нехтувати ним як зразком банального самовдоволеного бундючного позерства. Його зубчасті стіни були традиціоналістичні, але не безглузді, дизайн — екстравагантний, проте не смішний, помпезний архітектурний стиль мав певну властивість стримувати веселощі, якийсь глибший, неявний, суперечливий, відчутний лише після ретельного огляду мотив, що охоплював будинок, наче якась деформація, і містився в самій його структурі, ніби порушення істини в камені.
Мешканці Левенфорду ніколи не насміхалися з цього будинку, принаймні ніколи не робили цього відкрито. Щось, якась незбагненна сила, що наповнювала повітря довкола, не давала їм навіть усміхатися.
Оселя не виходила фасадом на садок, проте мала вкрите гравієм подвір'я, голе, висохле, але бездоганне; у центрі стояла унікальна оздоба — маленька латунна гармата, яка — колись частина фрегатної батареї — у своєму останньому залпі відгриміла вже давно, але тепер, після довгих років на звалищі металобрухту, стояла, церемонна й відполірована, між двома симетричними купами ядер, додаючи останній штрих невідповідності цьому фантастичному помешканню.
Позаду будинку був квадратний, вкритий травою клаптик землі, з чотирьох кутів якого стриміли залізні жердини для білизняних мотузок і який оточувала висока кам'яна стіна, попід якою самотньо росло кілька кущів смородини, — єдина рослинність цієї пародії на сад, за винятком сумовитого дерева, яке ніколи не цвіло і схилилося на вікно кухні.
Крізь це кухонне вікно, хоч і затулене деревом бузку, можна було трохи роздивитися інтер'єр. Кімната на вигляд явно була просторою, вигідно, хоч і несимпатично вмебльована кріслами й канапою, набитими кінським волосом, широким столом, комодом із вигнутими вперед шухлядами під однією стіною і великим буфетом із червоного дерева під іншою. Підлогу вкривав начищений лінолеум, стіни — жовтий лакований папір, а камінну полицю прикрашав важкий мармуровий годинник, із ледь вловною зверхністю вказував на те, що це не просто місце для куховаріння, — яке справді переважно відбувалося в суміжній посудомийні, — а кімната відпочинку, будинкова вітальня, де мешканці ділили трапезу, проводили дозвілля і збиралися разом у своєму сімейному житті.
Зараз стрілки пишно оздобленого годинника показували двадцять по п'ятій, і стара бабця Броуді сиділа у своєму кутовому кріслі[4] біля плити, роблячи тост до чаю. То була ширококоста, худорлява жінка, зіщулена, та не змарніла у своєму сімдесятидворічному віці, зморщена й вузлувата, ніби стовбур засохлого дерева, зів'ялена, та досі міцна і пружна, загартована віком і порами року, які пережила. Особливо ґудзуватими були її руки, з вузлами від артриту на суглобах. Обличчя старої мало колір зів'ялого листя й було пооране та пересічене зморшками; риси обличчя жінка мала великі, чоловічі й рішучі; волосся, ще досі чорне, було рівно розділене посередині, відкриваючи очам пряму білу борозну шкіри, й туго зібране ззаду в міцну ґулю; з підборіддя й верхньої губи то тут то там, наче бур'ян, стриміли короткі жорсткі безладні волосини. Бабця була одягнена в чорний ліф і шаль, маленький чорний чепчик, довгу спідницю такого самого кольору, яка волочилася по землі, і черевики з еластичними боками, з-за яких, дарма що великі, було чітко видно, як випирають кісточки і які плоскі її стоптані стопи.