Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 131)

Втім, ось уже Ден наближається до її будинку, і через це вона вся тремтить, охає, коли він безтурботно минає ворота, ніби вважаючи, що не може зараз бути ніяких листів для Броуді, а тоді раптово зупиняється й повертається, і серце, несамовито калатаючи, підскакує їй до горла.

Перш ніж задзвонив дверний дзвінок, минула вічність, але це таки сталося, і Нессі була змушена, хотіла вона того зараз чи ні, відірватися від вікна й підійти до дверей, не зі стрибучою нетерплячістю, яку продемонструвала, коли забирала телеграму, а повагом, з дивним відстороненим відчуттям нереальності, немовби досі стояла біля вікна й дивилася, як її власне тіло поволі виходить із кімнати.

У поштаревій руці був лист, довгастий, твердий і поважний, із синім гербом на звороті, і Нессі прикипіла до нього поглядом, стояла, не помічаючи, як поштарева червонувато-брунатна, з прожилками щока зморщилася від усмішки і як він показав свої жовті від тютюну зуби, майже не помічала й самого старого поштаря, проте невиразно почула, як він каже слова, на які вона й очікувала: «Судячи з усього, тут щось вартісне».

Тепер уже рука Нессі пізнала лист, пальці сприйнятливо відчули на дотик дивовижну шорстку текстуру паперу, очі зауважили власне ім'я, напис, охайно виведений тонким копперплейтом[117] посередині білої поверхні конверта. Нессі не знала, скільки вона роздивлялася своє ім'я, однак коли підвела погляд, Дена вже не було, а вона йому й не подякувала і навіть з ним не заговорила; скинувши оком на пусту дорогу, юнка відчула неясний жаль за свою неввічливість, поміркувала, що мусить якось загладити свою провину перед поштарем, можливо, попросити вибачення або подарувати йому трохи тютюну на Різдво. Але спершу вона мусить відкрити листа, який він їй вручив.

Нессі обернулася, зачиняючи за собою двері, і, усвідомивши, що нема потреби повертатися до тієї гнітючої світлиці, яку вона так ненавиділа, безшумно перетнула вестибюль і вступила в порожню кухню. Далі притьмом позбулася листа, поклавши його на стіл. Тоді повернулася до дверей, через які щойно ввійшла, пересвідчилася, що вони міцно зачинені, підступила до дверей посудомийні, так само їх оглянула й немовби нарешті переконавшись, що вона цілком сама, подалася назад до стола й сіла. Усе було так, як вона бажала, все відбувалося згідно з її надзвичайно метикуватим передбаченням, отож зараз, усамітнившись, уникнувши нагляду, сховавшись, не маючи що іншого робити чи на що чекати, вона могла безперешкодно відкрити листа.

Нессі знову глянула на нього, не безвідривно, як тоді, коли отримала, а з дедалі більшою перепадистою тривогою. Губи зненацька здерев'яніли, у роті пересохло, і юнка несамовито затрусилася з голови до п'ят. Вона побачила не довгий білий видовжений конверт, а власну постать, безперестанно схилену над книжкою — у школі, вдома, в екзаменаційній залі університету, і завжди затьмарену могутньою фігурою батька, яка незникомою тінню лежала над нею й на ній. У листі неначе відбивалося її власне обличчя, яке зворушливо дивилося вгору й казало їй, що все, заради чого вона вчилася, все, задля чого її змушували працювати, єдина мета її життя, лежала тут, на столі, викристалізувавшись у кількох словах, написаних на схованому аркуші паперу.

Її ім'я було на конверті, і те саме ім'я має бути на схованому всередині аркуші, бо інакше все, що вона робила, саме її життя було даремне. Нессі знала, що всередині її ім'я, ім'я здобувачки Латти, єдине ім'я, яке завжди надсилають, не вказуючи тих, хто зазнав невдачі, та все ж вона боялася на нього подивитися.

Це очевидне безглуздя! Їй не потрібно боятися власного імені, чудового імені, як справедливо твердив батько, благородного імені, яким можна заслужено пишатися. Вона Нессі Броуді, вона здобувачка Латти! Усе було узгоджено ще на кілька місяців раніше, вони з батьком про все домовилися. Але ж то вона й метикувата дівчинка, найрозумніша дівчина в Левенфорді, перша дівчина, яка виграла стипендію Латти, гордість імені Броуді! Немов уві сні, рука Нессі крадькома поповзла до листа.

Незрозуміло, чому її пальці так дивно тремтять, поки під її власним поглядом відкривають жорсткий конверт. Які ж вони тонкі! Нессі не бажала, щоб ці пальці відкривали листа, і все ж вони це зробили; навіть зараз вони стискали витягнутий аркуш і ледь помітно тремтіли.

Що ж, вона мусить побачити своє ім'я, ім'я Нессі Броуді. У цьому, безперечно, нема ніякої біди — подивитися хвилинку на своє ім'я. Цей момент настав!

Серце вмить забилося з нестямною нестерпною тривогою; Нессі розгорнула папірець і глянула на нього.

Ім'я, у яке вперся її несміливий погляд, належало не їй, — то було ім'я Ґрірсона. Джон Ґрірсон виграв Латту!

Якусь мить Нессі дивилася на папірець, нічого не розуміючи, а тоді в очах почав наростати жах, від якого зіниці розширилися так, що слова злилися в купу, а тоді зникли з поля зору. Нессі сиділа нерухомо, заціпеніло, майже не дихаючи, у руці досі стискала папірець, а до вух линув потік слів, які промовляв батьків грізний голос. Вона була в кімнаті сама, батько — за милю звідси в конторі, але у своїй вимученій уяві юнка чула його, чітко бачила поперед себе.

— Ґрірсон її виграв! Ти дала тому паскудному вискочню себе перемогти. То не мало б такого значення, якби на його місці був хтось інший, але Ґрірсон, син того паршивого гада… Я стільки тобі говорив про твою перемогу… То є чортзна-що, чортзна-що, я тобі кажу! Ти ідіотка безголова! Я ж тут так з тобою надривався, я примушував тебе вчитися, як міг! Боже, я не можу то витримати. Я скручу тобі ту твою тонку шию.

Нессі сильніше втиснулася в крісло, зіщулюючись від незримої присутності Броуді, очі її досі були нажахані, але разом з тим замружувалися, ніби батько наближався до неї, розвівши в боки свої великі руки. Нессі далі не рухалася з місця, навіть її губи не ворушилися, однак вона почула власний слабкий скрик:

— Я зробила все, що могла, батьку. Більше я зробити не в змозі. Не чіпай мене, батьку.

— Все, що могла, — засичав Броуді. — Твого «все, що могла» не вистарчило, аби перемогти Ґрірсона. А ти клялася, що Латта в тебе в кишені! Мені тепер через тебе ще одну образу ковтати. Я тобі відплачу. Я казав тобі, ти будеш в мене бідна, як завалиш іспит.

— Ні! Ні, батьку, — прошепотіла Нессі. — Я не хотіла завалити іспит. Я більше так робити не буду, я тобі обіцяю! Ти знаєш, я завжди була перша в класі. Я завжди була твоя рідненька Нессі. Ти ж не будеш ображати таку дрібочку, як я. Наступного разу я впораюся ліпше.

— Не буде в тебе ніякого іншого разу! — крикнув на неї Броуді. — Я… я задушу тебе за то, що ти мені зробила.

Коли батько на неї накинувся, Нессі зрозуміла, що він збирається її вбити, і поки вона верещала, заплющивши очі в нестямному, неймовірному жаху, пов'язка, яка охоплювала й стягувала її мозок упродовж останніх виснажливих місяців навчання, раптом тріснула, і юнка опинилася в цілковитому спокої й тиші. Стиснутість у всій голові зникнула, Нессі звільнилася від пут, що її сковували, страх розсіявся, і вона стала вільною. Нессі розплющила очі, побачила, що батька більше немає, і всміхнулася; то була невимушена весела усмішка, вона заграла на її нерухомому обличчі, ніби брижі світла, і непомітно переросла в тоненьке хихотіння. Сміх не був голосний, але він сколихнув Нессі, наче хвиля, і її щоками покотилися сльози, а худеньке тіло затряслося з граничною нестримністю. Нессі сміялася довго, а потім веселощі припинилися так само раптово, як і почалися, сльози вмить висохли, і обличчя прибрало розважливого хитрого виразу, немовби ту дрібку хитромудрості, яку воно мало, коли юнка стояла й думала у світлиці, роздуло до гігантських масштабів. Проте зараз, явно керована якоюсь внутрішньою силою, Нессі не думала; вона більше не мала в цьому потреби. Стиснувши губи в строгу лінію, юнка обережно, немов коштовність, поклала на стіл листа, який весь той час міцно стискала в руці, і, підвівшись зі свого крісла, завмерла, кидаючи туди-сюди поглядом і киваючи головою, немов лялька. Коли Нессі припинила кивати, на її лиці блимнула усмішка, цього разу скороминуща; юнка тихо, підбадьорливо прошепотіла сама до себе: «Що робиш, мусиш робити добре, сонечко», а тоді повернулася й навшпиньки вийшла з кімнати. З такою самою мовчазною надмірною обережністю юнка піднялася сходами, на сходовому майданчику зупинилася, прислухаючись, а тоді, заспокоївшись, подріботіла у свою кімнату. Там без вагань підійшла до миски і глека, налила собі холодної води й почала старанно вмивати обличчя й руки. Ретельно вимившись, Нессі витерлася, невтомно орудуючи рушником, наполірувала своє бліде лице до дзеркального блиску, а тоді, знявши стару сіру сукенку з нефарбованої шерсті, витягнула з шафи свою найкращу чисту кашемірову сукню. Зараз вона, вочевидь, уже не зовсім її влаштовувала, бо юнка похитала головою і пробурмотіла:

— Тобі треба щось гарніше, сонечко. Тобі зараз треба щось набагато гарніше!

Втім, Нессі одягнула сукню з такою самою неспішною акуратністю, і її обличчя знову повеселіло, коли вона підняла руки до волосся. Розплівшись і прудко розчісуючи волосся великими швидкими змахами, юнка час від часу тихо, схвально шепотіла: