Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 132)
— Моє файне волоссячко! Моє файне-файне волоссячко!
Нарешті задоволена вишуканим золотистим полиском, якого досягла розчісуванням, Нессі стояла перед дзеркалом і видивлялася на себе із замріяною загадковою усмішкою; тоді, взявши свою єдину прикрасу — маленький разочок коралів, який колись подарувала ненька, щоб компенсувати забудькуватість Метью, юнка зробила рух, щоб надягнути їх на шию, коли раптом прибрала руку, у якій їх тримала.
— Дуже вже гострі ті-о коралі, — пробурмотіла юнка й обережно поклала їх назад на стіл.
Не втрачаючи більше часу, Нессі тихим рішучим кроком вийшла з кімнати, спустилася сходами й у вестибюлі одягнула саржеве пальтечко та чудовий капелюшок із прекрасною новою атласною стрічкою, яку Мері їй купила й пришила. Зараз Нессі була повністю вбрана для виходу на вулицю — у найкращій своїй одежі, — вбрана, властиво, як у день іспиту, однак із будинку вона не вийшла; натомість юнка знову крадькома прослизнула в кухню.
Тут Нессі стала діяти жвавіше. Схопивши одне з важких дерев'яних крісел, вона пересунула його рівно на середину кімнати, тоді обернулася до згромадження своїх книжок на буфеті, перенесла їх на крісло, спорудила з них акуратну стійку стопу, задоволено зміряла її поглядом і легкими прискіпливими рухами пальчиків підкоригувала певні незначні відхилення у впорядкованій симетрії стосу.
— Це дуже акуратна робота, моє сонце, — задоволено пробурмотіла Нессі. — З тебе, жінко, була б добра господиня.
Говорячи так, юнка задкувала від стільця, все ще милуючись своїм творінням, але коли дійшла до дверей, повернулася й легко шмигнула в посудомийню. Тут вона нагнулася й почала копирсатись у кошику для білизни біля вікна, а тоді з тріумфальним вигуком випросталася й повернулась на кухню, несучи щось у руці. То був короткий відрізок шнура для білизни. Тепер Нессі зарухалася ще швидше. Своїми вправними пальчиками вона гарячково підготувала один кінець тонкої мотузки, заскочила на крісло і, ставши на книжкову купу, прив'язала інший кінець за залізний гак блока на стелі. Тоді, не злазячи зі стільця, взяла зі столу лист і, пришпилюючи його собі до грудей, пробурмотіла:
— Перше місце, Нессі! Шкода, що не червона картка.
Насамкінець юнка акуратно пропхала шию у скручену петлю, стежачи, щоб не зсунувся капелюшок, далі обережно пропустила мотузку попід своїми косами, затягнула і приготувалася. Наче дитина, яка залізла на замок з піску, вона радісно, очікувально завмерла на книжковому підвищенні, спрямувавши сповнений завзяття погляд на листя куща бузку за вікном. Коли очі Нессі відшукали вдалині небо, її ноги, які стояли на спинці крісла, виштовхнули з-під себе опору, і вона повисла. Гачок на стелі сильно шарпнув балку вгорі, але й далі непорушно з неї стримів. Мотузка напнулась, але не порвалася. Нессі висіла, смикаючись, ніби маріонетка на нитці, її тіло, видовжуючись, немовби відчайдушно розтягувалося, одна нога, яка метлялася в повітрі, силкувалася дістати до підлоги, проте бракло якогось одного дюйма. Капелюх безглуздо схилився Нессі на чоло, обличчя повільно потемніло, коли шворка вгризлася в тонку білу шию; її блакитні, мов квіти вероніки, очі, які дивилися уласкавлюючи, навіть благально, затьмарив біль, слабке здивування, а тоді вони повільно оскліли; губи юнки побагровіли, набухли й розтулилися, маленька щелепа відвисла, і по підборіддю безшумно побігла тоненька цівка піни. Нессі злегка коливалася, гойдалася в кімнаті в тиші, яку порушувало лише ледь чутне тріпотіння листя бузку об віконні шиби, аж поки врешті її тіло ледь-ледь задрижало й завмерло.
У будинку було тихо, тихо, немовби щось звершилося, однак після тривалого безгоміння стало чутно, що нагорі хтось заворушився і повільно, невпевнено почав спускатися сходами. Врешті кухонні двері відчинилися, і в кімнату зайшла бабця Броуді. Винаджена зі своєї спальні наближенням наступного прийому їжі і бажанням зробити собі особливо ніжну грінку, стара пошкандибала вперед, опустивши голову й нічогісінько не помічаючи, аж доки не наткнулася на тіло.
— Цц! Цц! Куди я йду? — промимрила бабця Броуді, відсахнувшись і спантеличено дивлячись своїми підсліпуватими очима вгору на висячу фігуру, яку вона поштовхом руки знову привела в рух і яка зараз гойдалася й легенько об неї вдарялася. Приглядаючись, жінка недовірливо поморщила своє старече лице, тоді зненацька роззявила рота, а коли тіло мертвої дівчини знову її торкнулося, відступила, хитаючись, назад і закричала:
— Йой! Матір Божа! Що… що то таке? Вона… вона…
З грудей старої вирвався ще один зойк. Незв'язно бурмочучи, жінка розвернулася, поволоклася з кімнати й, відчинивши вхідні двері навстіж, безоглядно пошкандибала з будинку.
Такою зворохобленою ходою бабця Броуді здолала подвір'я і вийшла на дорогу, а там, повернувшись, аби тікати далі, наштовхнулася й мало не впала в обійми Мері, яка трохи занепокоєно видивилася на стару й вигукнула:
— Що сталося, бабцю? Ви хвора?
Стара подивилася на онуку; її лице ворушилося, запалі губи сіпалися, язик онімів.
— Що з вами, бабцю? — здивовано повторила Мері. — Вам погано?
— Там! Всередині! — затинаючись, проказала стара, несамовито показуючи на будинок закляклою рукою. — Нессі! Там Нессі! Вона… вона повісилася… в кухні…
Мері перевела погляд на будинок, побачила відчинені двері; вражено скрикнувши, дівчина шугнула повз стару і, далі тримаючи в руці білу коробку з порошками від головного болю, кинулася вгору сходами, через передпокій і в кухню.
— Боже! — скрикнула дівчина. — Моя Нессі!
Мері впустила коробку, яку несла, шарпнула до себе шухляду буфета, схопила ножа і, розвернувшись, почала несамовито панахати тугу мотузку. Та за мить розійшлася, і тепле тіло Нессі безгучно опало на неї, зсуваючись на підлогу.
— О Боже! — знову скрикнула Мері. — Не забирай її від мене. У мене, крім неї, більше нікого немає. Не дай їй померти!
Рвучко обхопивши руками мертву сестру, Мері опустила її на підлогу, кинулась на коліна, тремтячими пальцями засмикала шворку, яка вгрузла в напухлу шию, і врешті її послабила. Дівчина плескала тіло по руках, гладила чоло, нерозбірливо викрикувала, захлинаючись від ридань:
— Скажи мені щось, Нессі! Я люблю тебе, моя найдорожча сестричко! Не покидай мене.
Але розтулені неживі вуста нічого не відповідали, і Мері в агонії відчаю скочила на ноги й метнулася з будинку назад на дорогу. Ошаліло роззирнувшись, вона помітила хлопця на велосипеді, який на неї насувався.
— Стій! — скрикнула Мері, нестямно розмахуючи руками, і коли хлопець здивовано зупинився побіч, вона притиснула долоню до боку й, задихаючись, посипала словами: — Поклич лікаря! Поклич лікаря Ренвіка! Мерщій, моя сестра хвора! Швидко їдь! Швидко!
Останнім викриком Мері підігнала хлопця, щоб їхав, а тоді, повернувшись у будинок, метнулася по воду, знову вклякнула, взяла Нессі на руки, зволожила опухлі губи, спробувала дати їй пити. Далі, поклавши безвольну голову на диванну подушку, вона обмила губкою темне обличчя і скрушно забурмотіла:
— Скажи мені щось, пташечко! Я не хочу, щоб ти помирала, хочу, щоб ти була жива! Не треба було мені тебе залишати! Але чому ж ти відіслала мене з дому?
Змочивши губкою обличчя сестри, Мері не знала, що ще зробити, і залишилася стояти навколішки біля розпластаного тіла, вмиваючись слізьми й відчайдушно стиснувши докупи руки.
Вона стояла отак на колінах, коли від усе ще відчинених дверей почулися поспішні кроки, і в кімнату зайшов Ренвік. Спершу він не помітив тіло Нессі, яке заховалося за прикляклою постаттю сестри, отож, бачачи лише Мері, лікар застиг на місці й голосно вигукнув:
— Мері, що сталося?
Однак, ступивши вперед, Ренвік поглянув униз, побачив на землі фігуру і вмить опустився на коліна поруч із Мері. Його руки прудко зарухалися над тілом, а дівчина мовчки, караючись, спостерігала, тоді за хвилину лікар підняв на неї очі над тілом сестри і повагом промовив:
— Підводьтеся з колін, Мері! Дозвольте… дозвольте, я покладу її на канапу.
З тону Ренвіка дівчина зрозуміла, що Нессі мертва, і поки лікар переносив тіло на диван, вона звелася на ноги, губи її тремтіли, груди розривалися від стражденного калатання серця.
— Це моя вина, — скрушно прошепотіла Мері. — Я пішла з дому, щоб дістати для неї порошки від головного болю.
Ренвік обернувся від канапи й лагідно поглянув на дівчину.
— Це не ваша провина, Мері! Ви все для неї робили.
— Чому вона так вчинила? — схлипувала дівчина. — Я так її любила. Я хотіла її захистити.
— Я чудово це знаю! Бідолашна дитина, певно, втратила глузд, — сумно відповів Ренвік. — Бідолашна налякана дитина.
— Я зробила б для неї все що завгодно, — прошепотіла Мері. — Я б задля неї померла.
Ренвік подивився на дівчину, на її спустошене горем бліде обличчя, подумав про її минуле, її теперішній смуток, про понуру невизначеність її майбутнього, і поки він вдивлявся в її сповнені сліз очі, його також охопило непереборне хвилювання. Немов джерело, яке довгі роки залягало глибоко під землею і зараз зненацька жбухнуло на поверхню, почуття ринули на Ренвіка стрімким потоком. Від горя Мері серце його запалало, сповнилося певного знання, що він ніколи не зможе її покинути, тож лікар наблизився до дівчини й тихо промовив: