Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 133)

— Мері! Не плач, мила. Я кохаю тебе.

Дівчина поглянула на Ренвіка осліплими від сліз очима, поки той підходив, і за мить уже була в його обіймах.

— Ти не залишишся тут, мила, — прошепотів він. — Тепер ти підеш зі мною. Я хочу, щоб ти була моєю дружиною.

Мері ридала в Ренвікових обіймах, а він заспокоював, казав, що, мабуть, покохав її ще в ту мить, коли вперше побачив, але зрозумів це тільки зараз.

Поки вони отак стояли, до них раптом звернувся гучний голос, роздався над ними зі сповненою невіри, а проте розлюченою потугою.

— Чорт забирай! Як мені в моєму домі таке розуміти?

То був Броуді. Він укляк на місці в обрамленні одвірків, не бачачи канапи через відчинені двері, й обпікав Ренвіка та Мері гнівним поглядом, вирячивши очі від люті й зачудування.

— То ото-во твій любас! — ошаліло ревнув він, заходячи в кімнату. — От від кого прийшов той файний чорний виноград. Я міркував, хто ж то може бути, але, їй-богу, не думав, що отой… отой прекрасний джентльмен.

Від цих слів Мері здригнулася і була б відсторонилася від Ренвіка, але той її стримав і, далі обіймаючи дівчину, невідривно дивився на Броуді.

— Не треба тут корчити зі себе непросту птицю, — глумливо посміхнувся Броуді, видавши короткий, сповнений ненависті смішок. — Ви мені пилюку в очі не напустите. Цього разу будете під мою дудку танцювати. Ото-то з вас гарний стовп суспільства — приходити в чужий будинок і робити з нього бордель.

У відповідь Ренвік ще більше виструнчився, повільно підняв руку і вказав на канапу.

— Ви перебуваєте поряд із померлою особою, — промовив він.

Усупереч власній волі, під холодним поглядом Ренвіка Броуді опустив очі.

— Ви здуріли? Ви тут всі подуріли, — пробурмотів він. Однак Броуді повернувся, щоб простежити, куди вказує Ренвік, і, побачивши тіло Нессі, стрепенувся й нетвердим кроком ступив уперед.

— Що… що це? — вражено скрикнув він. — Нессі! Нессі!

Ренвік повів Мері до дверей; дівчина ні на мить його не відпускала, і той зупинився й суворо вигукнув:

— Нессі повісилася в кухні, бо програла Латту, і, бачить Бог, ви винні в її смерті.

Тоді, взявши із собою Мері, Ренвік вийшов із кімнати, і вони разом покинули будинок.

Броуді не почув, як вони пішли, але, приголомшений останніми Ренвіковими словами й дивною непорушністю фігури навпроти, пробубонів:

— Вони пробують мене налякати! Просинайся, Нессі! То твій батько до тебе говорить. Ну, горобчику, просинайся!

Невпевнено виставивши руку, щоб потрусити доньку, Броуді помітив папірець на її грудях, схопив його, відірвав з її одежі й тремтячою рукою підніс до очей.

— Ґрірсон! — приголомшено прошепотів він. — Її дістав Ґрірсон. Таки вона, значить, програла!

Папірець випав із руки, і погляд Броуді мимоволі опустився на шию Нессі, на якій виднілася синювато-червона смуга. Побачивши її, він знову торкнувся нерухомого обм'яклого тіла, а його обличчя стало синюшним, як та смуга на білій доччиній шкірі.

— Боже! — пробурмотів Броуді. — Вона… вона повісилася.

Він прикрив очі рукою, немов не здатний більше витримувати це видовище.

— Боже мій, — знову пробубонів Броуді, — вона себе… вона…

А тоді, немов задихаючись, додав:

— Я любив свою Нессі.

З його грудей вирвався важкий стогін. Похитуючись, як п'яний, Броуді навмання позадкував від тіла й мимохіть опустився у своє крісло. Його струснув порив безслізних ридань, роздираючи груди мукою. Отак Броуді й сидів, обхопивши голову руками; його розтерзану свідомість заполонила одна невідступна думка, яку, втім, прошивали інші швидкоплинні гадки, нескінченний потік образів, які ковзали повз центральну постать його мертвої доньки, немов процесія тіней, що обпливає тіло на катафалку.

Броуді бачив свого сина та Ненсі разом у сонячному світлі, бачив пониклу постать і жалюгідно схилену голову своєї дружини, лице Ґрірсона, яке глузливо посміхалося, кепкуючи з його лиха, Ренвіка, який тримав Мері в обіймах, нахабну постать молодого Фойла, який кинув йому виклик у його кабінеті; він бачив запобігливого Перрі, Блера, Пакстона, Ґордона, навіть Дрона, усі вони мовчки крокували перед його заплющеними очима, усі відвертали від нього голови, огуджували, сумно спрямовували погляди на тіло Нессі, яке покоїлося на марах.

Немовби не здатний більше витримувати муку цих видив у своїй свідомості, Броуді підняв голову з рук, розплющивши очі, і нишком зиркнув на диван. Його погляд одразу впав на худеньку руку мертвої дитини, яка спадала з краю канапи, обм'якла, підвішена, нерухома, з блідими восковими пальчиками, які відтулялися від маленької долоньки. Затрусившись, Броуді підвів погляд і невидющими очима виглянув у вікно. Поки він отак сидів, двері повільно відчинилися, і в кімнату зайшла його матір. Нещодавній жах випарувався зі старечої свідомості, ціла та сумна подія загубилася в безцільних блуканнях її здитинілого мозку, і зараз, дошкандибавши до свого крісла, жінка сіла навпроти Броуді. Стара пошукала сина очима, промацуючи своїм підсліпуватим поглядом його настрій, а тоді, відчуваючи, що його мовчанка — хороший знак, пробурмотіла:

— Я, певно, зроблю собі маленьку м'яку грінку.

На цьому бабця Броуді підвелася, байдужа до всього, окрім власних потреб, пошкутильгала в посудомийню, а тоді, повернувшись назад, сіла й почала підрум'янювати шматок хліба, який собі роздобула.

— Буду мачати грінку в розсіл, — пробурмотіла жінка сама до себе, втягуючи щоки. — Таке моєму шлункові дуже файно підійде.

Тоді, знову подивившись на Броуді по той бік від каміна, стара врешті зауважила його химерний погляд, голова її схвильовано затряслася, і вона вигукнула:

— Ти ж не злосний на мене, правда, Джеймсе? Я тут тільки роблю собі смачну м'яку грінку. Знаєш, я завше любила грінки. Я тобі теж маленьку зроблю, як хочеш, — і жінка зніяковіло, примирливо захихотіла до сина через кімнату, порушивши цим старечим безглуздим звуком її похмуру тишу.

Однак Броуді не відповів і далі з кам'яним обличчям видивлявся у вікно, за яким теплий літній вітер легенько шурхотів негустим листям безладно розкиданих кущиків, які облямовували його садок. Вітерець посвіжів, пустуючи серед гілочок смородинових кущів, потім, кружляючи, торкнувся листя трьох високих незворушних сріблистих дерев, і воно мінливо замиготіло від його ніжних пестощів; аж тут, зачепивши будинок, вітер охолов і швидко полинув далі, до пишноти Вінтонських пагорбів удалині.

Зміст

КНИГА ПЕРША

Розділ перший … 5

Розділ другий … 34

Розділ третій … 53

Розділ четвертий … 70

Розділ п'ятий … 90

Розділ шостий … 106

Розділ сьомий … 124

Розділ восьмий … 145

Розділ дев'ятий … 157

Розділ десятий … 172

Розділ одинадцятий … 187

Розділ дванадцятий … 204

КНИГА ДРУГА

Розділ перший … 219

Розділ другий … 236

Розділ третій … 250

Розділ четвертий … 268

Розділ п'ятий … 292

Розділ шостий … 315

Розділ сьомий … 330

Розділ восьмий … 350

Розділ дев'ятий … 371

Розділ десятий … 399

Розділ одинадцятий … 410

Розділ дванадцятий … 427

Розділ тринадцятий … 446