Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 130)
— Як твої успіхи, Нессі? Бігом розкажи мені! Все було добре?
— Так, — пробурмотіла юнка. — Все було добре.
— Скільки ти зошитів списала? Два чи три?
— Зошитів? — ледь чутно повторила Нессі. — Я писала тільки в одному зошиті, батьку.
— Тільки в одному зошиті! — вигукнув Броуді. — Ти списала тільки один зошит за весь той час, що ти там була?
Броуді обдав доньку враженим поглядом, а тоді його лице поволі посуворішало, і він гостро запитав:
— Ти язика глитнула, жінко? Ти не розумієш, що я хочу знати про Латту? Питаю тебе остатній раз. Скажи мені чітко і ясно, як там твої успіхи?
З великим зусиллям Нессі зберегла самовладання, подивилася на батька з глибин своїх умилостивлювальних очей і, насилу розтягнувши свої бліді губи в усмішку, вигукнула:
— Чудові, батьку! Чудові мої успіхи. Я впоралася щонайліпше.
Броуді довго витріщався на Нессі згори вниз, спогадуючи, з якою пихою заявляв про її успіх, а тоді дивним напруженим голосом повільно промовив:
— Маю надію, ти впоралася чудово. Я на то надіюся! Бо як ні, то, їй-богу, ти про то пошкодуєш!
Розділ десятий
Була субота через тиждень після іспиту на здобуття Латти, пів на одинадцяту ранку. Нессі Броуді стояла й виглядала з вікна світлиці з виразом очікування, до якого домішувалося приховане хвилювання, через що її очі яскраво блищали й вибалушувалися на маленькому личку, немовби чекали на якусь раптову захопливу з'яву на пустій дорозі поперед себе. На обличчі юнки, незважаючи на його наївну нерішучість, був дещо необачний вираз, адже усвідомлення, що вона в кімнаті сама й без нагляду, давало змогу вільніше, менш стримано проявляти емоції, які вона ретельно приховувала впродовж останнього неспокійного тижня.
Упродовж того тижня батькове ставлення було нестерпне, чергувалося між ласкавою благодушністю й такою тривожною й загрозливою поведінкою, що вона жахала Нессі, проте юнка терпіла, заспокоюючи себе знанням, що має хитрішу, ефективнішу стратегію, ніж батько з усіма його хвастощами й цькуваннями. Вона вважала, що виграла Латту, та й взагалі, поки один за одним минали ті сім днів після іспиту, почала відчувати дедалі більшу впевненість, що це правда. Уся її наука, примусова важка праця, всі ті довгі холодні години терпінь у цій-от світлиці — це не могло залишитися без винагороди, і хоч коли вона минулого тижня вийшла з університету, її охопило відчуття невдоволення власною письмовою роботою, зараз упевненість повністю до неї повернулася; вона мала відчуття, що здобула ту стипендію, за словами батька, як горішків налузала. А проте завжди була ймовірність, незначна безпідставна ймовірність, що вона зазнала невдачі! То було немислимо, неможливо, але саме з огляду на цю ймовірність завдяки якійсь дивній проникливій роботі своєї свідомості вона так розумно продумала свій запобіжний захід. Вони обоє, Мері й батько, думають, що на результат іспиту потрібно чекати ще тиждень — так вона їм сказала, і вони повірили, — однак Нессі знає краще, знає, що результат прийде їй сьогодні вранці. Вона чекає його вже зараз, оскільки в передполудневій доставці листів об одинадцятій годині є пошта з Глазго, а в університеті вона довідалася, що результати іспиту надіслали кожному учаснику вчора ввечері. Навіть тепер Нессі лукаво посміхалася, міркуючи про те, як розумно вона всіх обвела навколо пальця. То була блискуча ідея, ще й смілива, зовсім як те раптове надсилання листа до Мері, але їй вдалося. Батько так тиснув, пригноблював її підготовленням до іспиту, що їй потрібен час передихнути й подумати, і зараз вона це для себе організувала. Це тріумф. У неї є в запасі цілий тиждень, перш ніж батько грізно зажадає побачити доказ її успіху, цілий тиждень, упродовж якого вона зможе думати й вигадувати якийсь розумний спосіб, як утекти від батька, якщо зазнала невдачі. Але вона не зазнала невдачі, вона досягла успіху й замість того, щоб кожну мить того дорогоцінного тижня готуватися до батькового гніву, насолоджуватиметься цим прихованим щастям, берегтиме свою таємницю, аж доки не зможе її більше в собі тримати, а тоді несподівано, тріумфально вкладе новину в їхні вражені вуха. Вони нічого не знатимуть, аж доки Нессі їх не сповістить; ніхто не має знати, навіть Мері, яка була до неї такою доброю, ласкавого і люблячою. Хіба вона не повинна була розповісти Мері? Ні! Це б зіпсувало весь план. Коли Нессі таки заговорить, Мері дізнається перша, але зараз усе має зберігатися в таємниці й за печаттю в її голові; Нессі не хотіла, щоб хтось заглядав їй через плече, коли вона відкриватиме листа, Нессі має бути на самоті, подалі від настирливо-цікавих очей, що спостерігатимуть за тремтінням її пальців чи жадібним прагненням в очах.
Отак стоячи, Нессі раптом стрепенулася, і її пройняв слабкий трем: юнка помітила в кінці вулиці нечітку синю постать — поштаря, який, зважаючи на повільну планомірність свого розпорядку, дістанеться до неї за пів години. Через пів години їй вручатимуть листа, а понад те вона має бути сама, щоб спокійно його одержати! Нессі насилу відірвала погляд від далекої постаті поштаря, мимовільно, майже машинально повернулася й підійшла до дверей, змінюючи вираз обличчя так, щоб воно не видало її переживань, стало потайливим і бездумним, а тоді повільно насупилося. Ця стривожена нухмуреність посилилася, коли Нессі зайшла на кухню й наблизилася до Мері, а тоді юнка притиснула долоню до чола і зморено вигукнула:
— У мене знов почався той головний біль, Мері! Цього разу найгірший за весь той час.
Мері співчутливо поглянула на сестру.
— Моя бідна маленька Нессі! — вигукнула вона. — Мені так шкода! Я думала, він більше ніколи не буде тебе турбувати.
— Ні! Ні! — скрикнула Нессі. — Він повернувся. Мені боляче… дай мені якийсь порошок, швидко!
Юнка з-під долоні простежила, як Мері пішла до білої картонної коробки, яка завжди стояла на камінній полиці, побачила, як сестра її відкрила й виявила, що там порожньо, тоді почула, як вона побивається:
— На жаль, більше не лишилося ні одного порошка! Вибач, сонечко! Я була впевнена, що ще один чи два були.
— Закінчилися? — вигукнула Нессі. — Це жахливо. Я не зможу без них обійтися. Голова розривається. Мені зараз же треба випити один порошок.
Мері турботливо подивилася на насуплене сестрине обличчя і промовила:
— Що мені для тебе зробити, сонечко? Хочеш примочку з холодною водою і оцтом?
— Я казала тобі, це не допомагає! — вагомо вигукнула Нессі. — Потрібно, щоб ти дістала мені порошок. Йди по нього в місто в ту ж секунду.
На обличчі Мері з'явився сумнів, і після мовчанки вона промовила:
— Мені зараз складно буде йти в місто, пташко. Потрібно приготувати обід та й взагалі. Ляж трохи, і я помасажую тобі голову.
— Іди по порошок! — вибухнула Нессі. — Ти не можеш зробити для мене ту одну маленьку справу? Ти завше кажеш, що хочеш мені помогти! Мені буде погано, поки не вип'ю порошок. Ти знаєш, що мені більше нічого не помагає.
Мері хвилину повагалася, не зводячи з Нессі сповненого співпереживання погляду, а тоді повільно потягнулася руками до зав'язок фартуха і ще повільніше їх розмотала.
— Добре, сонечко! Не можу дивитися, як ти так страждаєш. Негайно піду і замовлю, щоб тобі зробили порошки.
Виходячи з кімнати, дівчина співчутливо додала:
— Я туди й назад. Ляж собі й відпочивай, поки я не повернуся.
Нессі слухняно лягла, потай задоволено усвідомлюючи, що «туди й назад» триватиме цілу годину, що в неї буде чимало часу, щоб отримати листа й заспокоїтися знову, поки Мері сходить у місто, вичекає в аптеці довге й нудне приготування ліків, а тоді повернеться до неї. Коли Нессі почула, як за її сестрою зачинилися вхідні двері, вона слабко усміхнулася, і та усмішка вкотре розімкнула лабети стриманості: на обличчі юнки знову з'явився той незвичний хитромудрий вираз, вона скочила на ноги й нетерпляче побігла у світлицю.
Так, ось простує вулицею Мері, поспішає, бідна, щоб придбати порошки, наче й нема вдома ще двох, захованих у шухляді буфета, і зараз, навіть не кивнувши, проходить повз поштаря, який прямує їй назустріч. Листоноша має у своїй сумці дещо таке, що принесе Нессі більше полегшення, ніж будь-які порошки, призначені лікарем Лорі. Але як же ж повільно він іде! Нессі впізнала в ньому Дена, старшого з двох поштарів, які роблять тут обхід, і того самого, який колись із виглядом такої самовдоволеної поважності вручав Метові листи й набундючено вигукував:
— Судячи з усього, тут щось вартісне!
Жоден Метів лист не був такий важливий, як цей! Чому він не поквапиться?
Перебуваючи там, Нессі неясно відчула, що вже раніше стояла біля цього вікна світлиці в такому самому стані хвилювання й очікування, і раптом без усвідомлених пошуків відповіді зрозуміла, що то було в той день, коли ненька отримала телеграму, яка так її засмутила. Нессі пригадала, який дивовижний трепет відчула, тримаючи в руці оранжевий конверт, а ще як спритно зманеврувала, щоб упевнитися, що бабця Броуді нічого не знає. Зараз юнка не боялася, що стара дізнається про її лист, адже бабця, напівсліпа й майже цілковито глуха, виходила за межі своєї кімнати лише на заклик до трапези.
Ден наближався, неспішно переходячи то на один, то на інший бік вулиці, накульгував, наче мав мозолі на кожному пальці ніг, вгинався під своєю важкою сумкою, ніби мандрівний крамар. І як же все-таки повільно він рухався! Проте зараз, як не дивно, Нессі вже не так палко бажала, щоб поштар поквапився, а радше щоб ішов без поспіху й залишив її листа наостанок. Здавалося, сьогодні листи одержували всі мешканці вулиці і, як того й хотіла Нессі, всі раніше за неї. Чи отримав уже свого Джон Ґрірсон? Коли й так, йому однаково з того ніякої користі. Вона страшенно хотіла б побачити зденервоване лице Ґрірсона, коли він його відкривав. Що ж до неї самої, то вона взагалі не хотіла листа; це все її засмучувало, та й вона настільки впевнена, що виграла Латту, що відкривати конверт, аби отримати підтвердження, не вартує зусиль. Деякі конверти відкривати складно!