Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 129)

— Майте совість, сер, ви забагато собі дозволяєте! — обурено верескнув Лорі, вириваючись від Броуді й оглядаючись, щоб перевірити, чи хтось помітив його сутичку з цією хуліганського вигляду особою. — Мені таке не подобається! Надалі стежте за тим, як ви до мене звертаєтесь.

Тоді, кинувши останній розлючений погляд, Лорі знову надув щоки й підстрибом чкурнув вулицею геть.

Броуді з певним здивуванням задивився йому вслід. У своїй нещодавній поведінці він не зміг виявити нічого такого, що могло б викликати обурення, і врешті, струснувши головою, розвернувся, пішов далі й без подальших випадкових зустрічей дістався пристанища «Веллголлські погреби». Тут його не знали, і Броуді не озивався, безперервно пив, заливаючи в себе спиртне й далі вимальовуючи в уяві образи доччиної здібності, аж поки не настала третя година. Тоді він підвівся, зсунув капелюха далеко на потилицю, підкопилив губи й гонористо вийшов знову надвір.

Коротеньку відстань до веллголлського майданчика Броуді здолав, майже жодного разу не спотикнувшись, і вже незабаром був на охайній обгородженій території, а там сяяв на сонці гладенький зелений квадрат майданчика, який псували лише темні розмиті фігури гравців, що миготливо рухалися через нього в нього перед очима. «Ото то для дорослих чоловіків, — презирливо подумав Броуді. — Катуляють навколо кілька м'ячів, як гурток дурних дітей. Не могли, як він колись, узяти рушницю або коня, коли хотіли повправлятися чи позабавляти?»

Втім, Броуді надовго погляд на майданчику не затримав, а, швидко піднявши очі, віднайшов маленьку групку, яка сиділа на терасі павільйону на дальньому кінці території, і він із глузливим задоволенням посміхнувся, помітивши, що, як він і передбачив, вони всі були там — від простодушного Джона Пакстона до високоповажного добродія мера міста. Броуді знову зібрався на силі й повагом рушив до нього.

Якусь мить це маленьке товариство не помічало, як він іде, адже усі були зосереджені на грі, яка розгорталася перед ними, але раптом Пакстон підвів погляд, помітив Броуді й ахнув від здивування:

— Святий боже, ви тільки гляньте, хто йде!

Його тон відразу привернув увагу решти; простеживши за враженим поглядом Пакстона, вони також побачили химерну безпардонну нагороїжену постать, яка до них сунула, і почали розрізнено вигукувати:

— Боже милий, то Броуді! Я його вже не один місяць не бачив!

— З вигляду надудлився як свиня.

— Люди добрі, то ж п'яний граф власного персоною.

— Подивіться на його лице і на його одяг.

— Ая, а як гонористо йде!

Коли він наблизився, усі мовчали, цуралися, спрямувавши погляди не на нього, а на майданчик, але Броуді, який, злегка погойдуючись, стояв і з глумливою посмішкою обводив їх очима, це не збентежило.

— Ото маєш, — пирснув він, — як ми задивилися на катуляння маленьких м'ячиків. Прекрасна, захоплива гра. Обережно, бо наступний раз будем дивитися на гру в класи, як купка дурних дівчаток.

Броуді зробив паузу, а тоді зухвало запитав:

— Хто виграв, мере? Ви мені скажете, такий чудесний представник міста?

— Гра ще не скінчилася, — відповів Ґрірсон після хвилинного вагання, далі відвертаючи погляд. Злоба, яку він колись почував до Броуді, тепер не знаходила собі підґрунтя в жалюгідному стані його співрозмовника й немовби раптово щезла. А крім того, хіба він не мер?

— Ще ніхто не виграв, — додав Ґрірсон приязніше.

— Цю гру ще не виграно, — єхидно повторив Броуді. — Ну-ну! Шкода чути. Але я можу вам сказати, яка гра є виграна!

Броуді обпік поглядом усіх присутніх і, закипаючи через їхню байдужість, закричав:

— Я говорю про Латту. Ви, може, думаєте, що з нею як з отою-о паскудною грою в кеглі, яку ви дивитеся, — ще не скінчено. Але я вам кажу, з нею закінчено, і крапка, і виграла її моя Нессі!

— Тихо, тихо! — вигукнув Ґордон, який сидів зразу навпроти Броуді. — Я через вас не бачу гру. Сядьте або станьте збоку і не базікайте нам на вуха.

— Я стою, де мені подобається. Посуньте мене, як можете, — погрозливо огризнувся Броуді. Тоді закепкував: — Та хто ви взагалі такий, аби розкривати рота? Ви тільки колишній мер, ви більше не король гори, тепер наш дорогий друг Ґрірсон став на ваше місце, і з ним я хочу поговорити.

Броуді спрямував свій глузливий погляд на Ґрірсона і озвався до нього:

— Ви чули, що я сказав про Латту, мере? Ой, та не стрепехайтеся так, я не забув про вашого прекрасного синка. Я добре знаю, що він поїхав на екзамен. Син мера Ґрірсона подався на Латту. Боже, та стипендія вже, певно, в нього в кишені.

— Я такого ніколи не казав, — відповів Ґрірсон, несамохіть розсердившись. — Мій син може спробувати свої сили! Йому все одно не треба гроші на науку.

Броуді заскреготів зубами на дошкульний натяк у необережних словах мера й зробив несамовиту спробу змусити свій мозок вигадати якусь розгромну відповідь, але, як і завжди у протистояннях із Ґрірсоном, він не міг знайти жодного належного способу виразити свій гнів. Броуді ятрила думка, що його вибили із сідла одним словом, а він-бо хвилину тому підійшов сюди з бундючною байдужістю; на додаток відчуваючи, що справляє на компанію не те враження, яке хотів, він втратив терпець і закричав:

— Чого ви попросили мене зняти свою доньку, як не хотіли, аби ваше щеня виграло? Дайте мені відповідь, підлий гаде! Ви зупинили мене на Ринковій і попросили не посилати Нессі.

— Ай, та не горлайте так мені на вухо, — спокійно відчеканив Ґрірсон. — Мені не подобається, як тхне у вас із рота. Я вже казав вам: я думав про вашу Нессі. Дехто компетентний у цій справі попросив мене вам то сказати. Я не хотів так робити і зараз мені шкода, що я то сказав.

— Брехун! — рявкнув Броуді. — Паршивий крутійкуватий брехун!

— Якщо ви хочете спровокувати мене на сварку, я вам то зробити не дам, — відказав Ґрірсон. — Нема тут ніякої брехні, ані таємниці. Тепер, коли Нессі поїхала на іспит, я вам признаюся, що то лікар Ренвік попросив мене з вами поговорити.

— Ренвік! — недовірливо вигукнув Броуді, замовкнув, а тоді його осінило, і він випалив: — Я зрозумів! Я все чітко зрозумів! Ви його на то підбили. Він з вами проти мене зговорився. Він ненавидить мене так сильно, як ви, так сильно, як ви всі.

Броуді навмання обвів товариство рукою.

— Я знаю, ви всі проти мене, ви, заздрісні гади, але мене то не обходить. Я проб'юся. Я ще вас в землю втопчу. У когось з вас є дочка, яка може виграти Латту? Відповідайте!

— А як і виграє ваша донька Латту, то яка нам в біса різниця? — вигукнув хтось. — Най виграє і має собі. Я в носі мав, хто виграє ту Латту.

Броуді втупився в того, хто заговорив.

— Вас то не обходить? — протягнув він. — Вас не обходить… ви мені брешете. Та вас так і буде розбирати злість, як хтось із Броуді виграє Латту.

— Заради Бога, йдіть додому, чоловіче, — тихо промовив Ґордон. — Ви не при собі, мелете дурниці, ви самі не розумієте, що кажете.

— Я піду, коли захочу, — пробубонів Броуді.

Вплив спиртного зненацька зник, лють ослабла, щезло бажання накинутися на Ґрірсона й роздерти його на шматки, і, видивляючись на поперемінні вирази байдужості й огиди на обличчях присутніх, Броуді почав відчувати до себе глибокий жаль, роздумувати, чи справді це та сама компанія, у якій він колись верховодив і яку тримав у побожному страху. Цим людям він ніколи не подобався, але він тримав їх у своїй владі, і коли тепер вони вирвалися з його лабет, його співчуття самому собі вийшло за рамки, перетворилося на невимовну скруху, яка мало не виливалася слізьми.

— Я розумію, у чім тут річ, — похмуро пробурмотів Броуді, звертаючись до товариства загалом. — Ви думаєте, що мене можна списувати з рахунків. Я вже тепер більше вас не гідний. Боже, я би плакав, аби ж то не було так смішно. Сидять вони тут, чи бач, деруть носи… а мій рід далеко вищий за ваші, моїй рідні ви і на шмату до підлоги не підійдете.

Броуді обміряв поглядом по черзі кожного з присутніх, даремно шукаючи якогось знака заохочення чи натяку на те, що він справляє на них приголомшливе враження. Тоді, хоч нічого й не зауважив, він усе одно повів далі, повільніше, засмученим непереконливим тоном:

— Не думайте, що на мені можна ставити хрест. Я знову піднімуся. Гідний чоловік довго внизу не буде, і ви не зможете тримати мене внизу, як би сильно ви не старалися. Постривайте і побачите, що зробить моя Нессі. Будете тоді знати, з якого ми тіста. Тому я сюди і прийшов. Я не хочу вас знати. Я тільки хотів сказати, що Нессі Броуді виграє Латту, я то зробив, і тепер задоволений!

Броуді обвів присутніх сумовитим поглядом, а тоді, зрозумівши, що йому більше нічого сказати, що вони також мовчать, пішов геть; за кілька кроків він, утім, зупинився, обернувся, розтулив рота, щоб заговорити, але не видав жодного звуку; врешті він опустив голову, розвернувся й поволікся геть. Під час його відходу ніхто з товариства не сказав ні слова.

Коли Броуді вийшов за межі веллголлського майданчика й попрямував вулицею, гірко зализуючи рани своєї гордості, він раптом побачив удалині фігурки двох своїх доньок, які йшли в його напрямку з вокзалу. Він майже пришелепкувато витріщився на них, на Нессі та Мері Броуді, обидвох своїх дітей, неначе розгубився, побачивши їх разом на міській вулиці, а тоді водномить усвідомив, що молодша дочка повертається зі свого іспиту і що старша донька не послухала його й зустріла її на вокзалі. Байдуже! З Мері він розбереться потім, а зараз хоче негайно дізнатися, як Нессі впоралася, заспокоїти свій вражений гонор запевненням про її успіх, і, прудко закрокувавши вперед, Броуді зустрівся з ними, перепинив їх посеред тротуару. Жадібно вбираючи очима кожну рисочку втомленого лиця молодшої доньки, він вигукнув: