Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 126)

— На жаль, час спливає. Повертаємося?

— Так, — прошепотіла Мері, — якщо ви вважаєте, що вже пора.

Вони встали й, нічого більше не кажучи, покинули приємний затишок саду, який, можливо, задумувався як схованка для двох пристрасних коханців, а коли Ренвік допоміг Мері вилізти на двоколку, він повернувся й простягнув старій Дженет платню.

— Я не хочу ваших грошей, дохторе! — верескнула жінка. — Мені приємно почастувати вас і ту вродливу леді.

— Слухайте, Дженет, — скрикнув Ренвік, — зараз же беріть, бо будемо з вами в гніві.

Жінка відчула ледь помітну зміну в настрої лікаря і, беручи гроші, несміливо прошепотіла:

— Я щось уже ляпнула своїм язиком? Дуже перепрошую, коли так. Чи то вам скони не посмакували?

— Все було добре, Дженет… прекрасно, — заперечив Ренвік, вилізаючи на своє місце. — Бувайте здорові.

Трохи ні в сих ні в тих, жінка помахала гостям на прощання, і коли вони зникли за закрутом пагорба, вона знову похитала головою, щось собі пробурмотіла й зайшла назад у котедж.

Дорогою додому Ренвік і Мері розмовляли мало, а допитавшись, чи дівчині зручно й чи не бажає вона накритися пледом, чи сподобалася їй поїздка й чи не підігнати йому Тіма, лікар знову заглибився в мовчанку, яка, що ближче вони під'їжджали до Левенфорду, ставала дедалі гнітючішою.

Щупальці дому знову розкривалися, щоб схопити Мері, і коли вони довкола неї зімкнуться, Броуді понуро прокинеться зі свого сну з напухлими очима й пересохлим язиком і зажадає, щоб вона негайно подбала йому про вечерю; Нессі потребуватиме її співчуття й розради; вона вмить зіштовхнеться з незліченною кількістю завдань, які входять у її обов'язки. Короткий і несподіваний перепочинок від смутності її життя майже добіг кінця, і хоч Мері насолодилася ним донезмоги, тепер донезмоги важка журба налягла їй на серце: дівчина мляво усвідомила, що це, можливо — майже напевно, — останній раз, коли вона бачить Ренвіка.

Зараз вони вже майже доїхали до воріт будинку Броуді, і, зупинивши двоколку трохи віддалік, Ренвік дивним голосом промовив:

— Що ж, ось ми й повернулися! То було так коротко, правда?

— Дуже коротко, — повторила Мері, підводячись із сидіння й злізаючи на землю.

— Треба було залишитися в Маркінчі на довше, — глухо сказав Ренвік, а тоді після мовчанки додав: — Я, можливо, більше вас не побачу. Мабуть, мені варто з вами попрощатися.

Вони довго дивилися одне на одного, і очі Мері світилися до Ренвіка знизу слабким благанням; тоді лікар зняв рукавичку, простягнув дівчині руку й напружено промовив:

— До побачення.

Мері машинально взяла Ренвіка за руку; відчувши у своєму кулачку тверду холодну силу лікаревих пальців, якими вона так часто милувалася, які колись гамували біль у її змордованому тілі, однак уже ніколи більше цього не зроблять, пальців, які вона так віддано любила, дівчина раптом знетямилася від почуттів, схлипнувши, гаряче притиснула теплі вуста до лікаревої руки й поцілувала її, а тоді, кинувшись вулицею, втекла від нього й зайшла до свого будинку.

Якусь хвилю Ренвік з невірою глядів на свою руку, тоді підняв голову і, дивлячись на постать Мері, яка зникала з поля зору, уже, здавалося, хотів вистрибнути з двоколки й податися слідом, але з місця не зрушив, надовго завмер, знову втупившись поглядом у свою руку, а тоді в його очах з'явився дивний вираз, лікар сумно похитав головою і, натягнувши рукавичку, повільно поїхав вулицею.

Розділ дев’ятий

— Принеси сестрі більше каші! — голосно крикнув Броуді до Мері. — То, що ти їй дала, і коту на сльози не вистарчить. Як вона має працювати на порожній шлунок, та ще й в такий день, як нині?

— Але, батьку, — кволо запротестувала Нессі, — я попросила Мері багато мені не давати. Я питиму сколочене яйце. Сьогодні зранку як подумаю про більшу порцію каші, то мені стає погано.

— Ай, жінко! Ти не знаєш, що для тебе добре, — відповів Броуді. — Слава Богу, маєш батька, який тебе пильнує і дбає, аби ти їла то, що корисно. Ану гарно працюй щелепами! Отаким-о треба наїдати живіт, аби мати силу до того, що тебе чекає.

І Броуді набундючено відхилився на спинку крісла, самовдоволеним поглядом обмірюючи фігурку своєї молодшої доньки, яка, потрушуючи рукою, силкувалася, попри хвилювання й неохоту, впихнути в себе ще кілька ложок каші. Броуді не брав до уваги, що сьогодні зранку Нессі нудило від їжі чи що з огляду на свою тривогу вона, можливо, воліла б, аби їй дали спокій; Броуді був у піднесеному настрої від думки, що це великий день, день змагання за Латту, тож він не пішов у контору у звичний для себе час, а залишився підтримувати й підбадьорювати доньку своєю присутністю. Файний би був з нього батько, думав він, якби не міг відпровадити доньку на взяття Латти. Боже, та то зовсім не в його стилі! Упродовж всіх тих стомливих місяців він з такою прискіпливою старанністю докладав праці у своє діло, ая, і пильнував, аби Нессі докладала у своє, що зараз не збирався на все плюнути і пустити коту під хвіст. Ні! Він не піде в контору нині зранку, та й взагалі цілий день не піде. З такої нагоди він візьме вихідний на весь день. То було свято, він задля того працював і, їй-богу, він буде тим смакувати. Від цих міркувань на обличчі Броуді майнула слабка посмішка, і, далі задоволено міряючи Нессі очима, він вигукнув:

— Правильно, жінко! Помаленьку. Нема потреби спішити. Батько з тобою.

— Може, їй уже досить, батьку? — наважилася вставити Мері; її очі благально дивилися на Броуді з делікатного обличчя. — Нессі, напевно, нині зранку занадто знервована, щоб їсти. Я тут маю для неї збите яйце.

— Їж, Несс, їж… — протягнув Броуді, не звернувши жодної уваги на це втручання. — Я знаю, що дає тілу моці. Ти би просто вмирала з голоду, якби не я. Я не дам тобі просидіти на тригодинному екзамені і не мати в собі нічого, аби його витримати.

Він був у своїй стихії, повторював з донькою плоди своєї праці; про життєві перипетії було забуто, болючі спогади про Ненсі поки що втихомирено, і, розтягнувши рота в ширшій і глузливішій посмішці, Броуді вигукнув:

— Боже! Мені тільки що прийшло на думку, що та ґрірсонська гнида сидить за столом, дивиться, як його щеня товче свій сніданок, і думає, як воно, прости Господи, нині себе покаже. Ая, дуже мені смішно від тої думки.

Посмішка Броуді пожухла, згіркла.

— Мер міста, ага… чудесний представник міста з підвішеним язиком. Боже, нині зранку, можу закластися, він виглядає геть принижено, нещасно і знервовано.

Броуді на хвилину замовкнув, а тоді, побачивши, що Нессі, яка подужала доїсти кашу, попиває свій яєчно-молочний напій, гаркнув, немовби йому ще не минулася досада від думки про Ґрірсона:

— На, візьми скон з маслом, якщо будеш пити то пійло.

Він обпік очима й Мері, додавши:

— Тут дехто зробив би з твого шлунка помийницю!

Знову перевівши погляд на Нессі, Броуді несхвальним тоном повів далі:

— Не бігай так очима, жінко; можна подумати, ти нині будеш робити щось страшне, а не писати легесенький твір. Усе в голові й чекає, аби з тебе вийти. Тобі тільки треба взяти ручку і написати. Хіба треба з того так смутитися, щоб аж вернути носа від доброї, корисної каші?

Броуді ще раз спокійно обміркував глибинну мудрість своїх логічних умовиводів, а тоді, немовби безглуздість доньчиного хвилювання зненацька його роздратувала, визвірився на неї з допитуваннями:

— Якого чорта ти така перепуджена? Ти що, не моя дочка? Що в тій ситуації чи навколо неї такого, аби ти так трусилася?

Нессі подумала про екзаменаційну залу з височенною стелею, наповнену шкряботінням несамовитого змагання двох десятків ручок, побачила мовчазну, зодягнену в чорне постать екзаменатора, що сидить на своєму підвищенні, суворий та всемогутній, немов суддя, побачила власну маленьку схилену малозначну фігурку, яка гарячково пише, однак, заховавши очі, дівчинка квапливо відповіла:

— Я нічого не боюся, батьку! Мені, напевно, трохи сумно від думки, що треба їхати. Про Латту я взагалі не думаю. Вони могли б хоч зараз викласти результати з тим, які шанси в інших поступити.

Броуді знову широко усміхнувся доньці й вигукнув:

— Отакий має бути дух! То вже більше подібно на мою дочку! Ми не просто так піддали твої вміння випробі. Тепер, коли я тебе виставляю напоказ, ти мусиш іти високим кроком, як кінь у манежі.

Броуді замовкнув, задоволений своїм порівнянням, яке в поєднанні з теперішнім піднесенням і радісним хвилюванням через доччин від'їзд навіяло туманний спогад про ті часи, коли він вирушав на виставку рогатої худоби, і Броуді вигукнув:

— Ти нині на виставці, Нессі, і я тобою пишаюся. Ти ще не поступила, а я вже знаю, хто вернеться з червоною карткою на шиї. Моя донька, Нессі Броуді, всі тільки й будуть говорити що про тебе. Ми двоє вразимо місто. Їй-богу, будуть тепер відвертати очі, як мене побачать. Ми їм покажемо!

Броуді з ніжністю, майже захоплено подивився на Нессі й за якусь хвилю сказав:

— Боже, ніяк не можу взяти до тямки, де то стільки того всього поміщається в тій твоїй малій голові. Латина, французька, математика і ще бог знає що. А вона ж не більша за мій кулак. Ая, правду кажуть: хоч мале, та вузлувате. Головне — якість. То аж приємно бачити, що твій власний розум передався дочці, ще й мати змогу давати їй можливості, ая. Коли я був твого віку, в мене такого шансу не було.