Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 125)

У кутику вологого ока затремтіла сльоза, але, міцно стиснувши пальці над довгим шрамом на долоні, немов прагнучи підтримати себе на дусі пам'яттю про свої тодішні випробування, Мері не дала їй скотитися й натомість, коли вони виїхали з лісу, звернула свій погляд у далеку долину. Так! Ось те поле, де вона лежала у своїй жахливій безвиході! Воно виступало на тлі рівної зелені буйнотравних лук, і до нього примикала маленька повітка, яка прихистила її стражденне тіло, білі стіни якої прямовисно підносилися до жовтого солом'яного даху, з єдиного комина якої підіймався дим, тонісінько витягуючись у небо довгою блакитною стрічкою.

Мері насилу відірвала очі і, тримаючи тіло в напрузі у спробі контролювати своє хвилювання, дивилася просто вперед, а Тімові вуха розпливалися й тремтіли перед її слізним поглядом. Ренвік, який, мабуть, інстинктивно відчув, що мовчання дівчини зумовлене якимось раптовим смутком, довго не озивався, проте коли вони перемахнули через гребінь пагорба Маркінч, і очам відкрилося гладеньке осяйне плесо озера, яке розкинулося внизу, лікар тихо промовив:

— Ось вам краса і спокій.

Краєвид був неймовірний. Віддзеркалюючи насичену ясну блакить безхмарного неба, водойма стояла холодна й незворушна, неначе шар чистого льоду, а від її країв здіймалися круті, густо вкриті лісом схили й відкидалися назад до урвистих гребенястих гір. Поверхню цієї супокійної просторіні розривала низка маленьких островів, які лежали на лоні озера, зелені й лісисті, як і його береги, нагадуючи рядочок коштовних смарагдів, і кожен з них утворював таке досконале віддзеркалення, що неозброєним оком неможливо було відрізнити острівець від його точного відображення. На найближчому березі розташувалося маленьке сільце, скупчення котеджів якого біло вимальовувалося на яскравому фоні блакиті й зелені, і зараз Ренвік значуще на нього вказав.

— Це Маркінч, а отже, час перекусити, Мері! Не дайте пишноті природи зіпсувати вам апетит.

Обличчя дівчини, погідне й красиве, як поверхня озера, зреагувало на лікареві слова, і вона всміхнулася, знову злегка шаріючись від радості. Він назвав її Мері!

Вони спустилися звивистим схилом у Маркінч, а там, знехтувавши маленьким недоладним шинком, який стояв на початку села, Ренвік повіз їх далі до останнього котеджу вулички, яка простягнулася вздовж берега озера, а тоді, подивившись на Мері з виглядом знавця, зістрибнув з візка й постукав у двері. Котедж ідеально гармоніював із довколишньою красою: його білі стіни були розцвічені яскравою жовтизною настурцій, зелена веранда ховалася в тіні червоних плетистих троянд, садок пахтів щемким духом резеди; саме таким Мері колись уявляла собі котедж у Ґаршейку. До дверей цього маленького будиночка підійшла невеличка зігнута фігурка жінки, і зараз вона скинула руки й утішено скрикнула:

— Дохтор! Дохтор! То часом не ви? Мати Божа! То ви власного персоною?

— Так, це я, Дженет! — вигукнув Ренвік, наслідуючи манеру жінки. — То я власного персоною і юна леді власного персоною. І ми обоє власними персонами вже просто вмираємо з голоду після свого катання. Як не зробите нам гарний підвечірок, так як ви то вмієте, з вашими домашніми сконами, джемом, маслом і ще бог зна чим, то ми просто сумно зійдемо наніц і більше ніколи не вернемся.

— Такого з вами не станеться! — енергійно вигукнула Дженет. — Нє, нє, буде вам за п'ять хвилин найліпший підвечірок у Маркінчі.

— Можна, ми влаштуємо його в саду, Дженет?

— Звичайно, можна, дохторе! Можна хоч на даху мого котеджу, ви тільки скажіть.

— Нам і в саду підійде, Дженет, — усміхнувшись, відказав Ренвік. — І… Дженет, нехай хлопчак припильнує Тіма. Покличете, коли все буде готово. Ми трохи пройдемося берегом.

— Так! Так, дохторе! Все як ви скажете, — жваво відказала Дженет, і коли вона пішла виконувати лікареві розпорядження, він розвернувся і прийшов назад до Мері.

— Прогуляємося трохи? — запитав Ренвік.

Дівчина згодилася, і, допомагаючи їй злізти із сидіння на землю, лікар мовив:

— Дженет не змушуватиме нас чекати п'ять хвилин, але розім'ятися не завадить. Вам, певно, вже ноги звело від сидіння.

Літня жінка так втішилася, коли побачила лікаря, подумала Мері, і, як і всі, хто з ним взаємодіяв, з таким завзяттям кинулась йому прислужитися! Міркуючи про це, поки вони йшли по дрібній твердій береговій гальці, дівчина промовила:

— Дженет — ваша давня подруга! Її очі буквально засяяли, коли вона вас побачила.

— Колись я дещо зробив для її сина в Левенфорді, — безтурботно відказав Ренвік. — Дженет приємна стара жінка, язик — як у моторної сороки, — тут він подивився на Мері з-над носа й додав: — Але найголовніше, що вона готує смачнющі скони. Ви мусите з'їсти їх рівно сім.

— Чому сім? — запитала Мері.

— Це щаслива цифра, — відповів Ренвік, — і якраз стільки булочок, скільки треба здоровій голодній юній леді.

Лікар критично подивився на Мері.

— Хотів би я мати ваш режим харчування, міс Мері. Є якась сумна краса в тій легкій запалості ваших щік, але це означає, що ви нехтували маслом і молоком. Можу побитись об заклад, все те, що я вам надсилав, ви віддавали своїй малій Нессі.

Мері спаленіла.

— Ні! Насправді ні! Ви такі люб'язні, що все це нам відправляли.

Ренвік співчутливо похитав головою.

— Ви хоч колись будете думати про себе, Мері Броуді? Мені боляче думати, що з вами буде, коли я поїду. Ви хочете, щоб хтось суворо й невблаганно за вами стежив, щоб змушував вас турбуватися про себе. Будете мені писати й розповідати, як ви поводитеся?

— Так, — повільно відповіла Мері, немовби зі спокійних вод поряд з нею здіймався холодок. — Я писатиму вам, коли ви поїдете!

— Абсолютно згодний! — весело вигукнув Ренвік. — Вважатиму, що це ваша чітка обіцянка.

Зараз вони стояли, споглядаючи величний спокій краєвиду, який, здавалося Мері, був таким далеким від багатостраждального життя в її домі, так високо підносився над пересічністю її життя. Дівчина нетямилася від його принади, і всі притлумлені почуття до чоловіка поруч, вивільнені через вбирання в себе цієї краси, накрили її з головою. До Ренвіка Мері притягувала глибша й зворушливіша емоція, ніж та, яка колись її схвилювала; дівчина бездумно прагнула показати свою відданість, наочно продемонструвати свою пошану, однак не могла й змушена була тихо стояти поряд із лікарем, розриваючись від калатання серця, що мало не випорскувало з грудей. Озеро ледве-ледве плюскотіло об берег, і в безгоміні пейзажу прокочувалося мляве хлюпотіння, нашіптувало дівчині, хто і яка вона, що вона Мері Броуді, матір байстряти, відлунювало в її вухах нескінченним повторенням того слова, яким батько виніс їй вирок, коли витурив з дому в грозову ніч.

— Чую надтріснутий звук торохтіла Джанет, — врешті промовив Ренвік. — Готові до сконів?

Мері так сильно здавило в горлі, що вона лише кивнула, і коли лікар легко взяв її під руку, щоб підтримати на вкритому галькою пляжі, той його дотик був нестерпніший за будь-який біль, який дівчина коли-небудь відчувала.

— Все готово, все готово! — викрикувала Дженет, шугаючи довкола, як фурія. — От вам в саду стіл, стільці і решта, що ви замовляли. А скони свіжі, нині зранку печені.

— Чудово! — зронив Ренвік, посадовивши Мері в її крісло, а тоді зайнявши своє.

Хоч своїм тоном лікар чемно випровадив стару, вона затрималася, видивилася на Мері захопленим поглядом, облизала губи й хотіла було озватися, але, раптом зауваживши вираз Ренвікового обличчя, з величезним зусиллям стримала свої антимонії, які ось-ось мали зірватися з язика, й розвернулася до будинку.

Коли жінка пішла, хитаючи головою й бубонячи щось собі під ніс, на Мері та Ренвіка напосіла певна скутість; їжа була прекрасна, а приправлена пахощами резеди прохолода саду — просто чудова, однак обоє, здається, почувалися не зовсім вільно.

— Дженет — стара квочка, — сказав Ренвік, намагаючись звучати безтурботно. — Це влучне шотландське слово, яке якраз їй підходить. Якби я дав їй можливість, усі вуха нам протуркотіла б.

Однак після цих слів лікар поринув у ніякову мовчанку, яка повернула Мері спогадами до того єдиного іншого разу в її житті, коли вона сиділа за столом наодинці з чоловіком, коли їла морозиво у кричущо-яскравій атмосфері кафе Бертореллі, коли Деніс притискався своєю ступнею до її ступні й заворожував своєю веселою іскрометною мовою.

Наскільки ж іншою була тутешня обстановка, ця прохолодна свіжість котеджного саду, наповнена пахощами, які видихали сотні квітів; наскільки іншим був і її супутник, який ані не теревенив про манливі поїздки за кордон, ані, на жаль, не пестив її ступню своєю ступнею. Зараз, однак, він хитав на неї головою.

— І все-таки ви з'їли лише дві, — пробурмотів Ренвік, зажурено дивлячись на Мері, і повагом додав: — А я ж казав сім.

— Булочки дуже великі, — запротестувала дівчина.

— А ви така маленька… а були б більшою, якби робили так, як вам кажуть.

— У лікарні я завжди робила так, як ви мені казали!

— Так, — помовчавши, відказав Ренвік, — справді.

Лікаря, здавалося, знову опанувало пригнічення: він повернувся думками до того образу, в якому Мері вперше перед ним постала — із заплющеними очима, безживна, сполотніла, його зламана, викорчувана лілея. Врешті він поглянув на наручний годинник, тоді похмуро подивився на дівчину.