Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 124)

— Добридень вам, міс Броуді!

Мері відчула, що нізащо не зможе підвести погляд, бо на обличчі помітно буде розрух почуттів, який видасть її з головою, і, безрадісно думаючи про те, що тепер вона для лікаря міс Броуді, а не міс Мері чи навіть просто Мері, дівчина, затинаючись, пробурмотіла відповідь на привітання.

— День дивовижний! — жваво вигукнув Ренвік. — Просто ідеальний, але на своїх двох ходити занадто спекотно. Ходити пішки сьогодні, напевно, як переходити Сахару.

Чи помітив лікар, запитала себе Мері, її розпашіле обличчя й порох на черевиках? Через це вона, певно, виглядає як розтріпана безславна бурлака?

— Я мав би ввічливо сказати, що наша зустріч тут — збіг, — знову заговорив Ренвік, — але це далеко не так. Коли я нині сюди виїхав, я знав, що ви в неділю ходите на таку прогулянку. Я хотів дізнатися про Нессі.

Якими б чудовими були його слова без того останнього речення-пояснення… Недоумкувато стоячи з опущеною головою, Мері зрозуміла, що мусить щось відповісти, бо лікар Ренвік подумає, що вона дурна або невихована, або і те, й інше; з великим зусиллям дівчина повільно підняла на нього очі, відразу ж, попри своє зніяковіння, подумала, як чітко викреслюється його смагляве допитливе обличчя на тлі неба, і кволо, невлад пробурмотіла:

— Я не мала змоги розказати вам про Нессі. Я давно з вами не бачилася.

— Аж надто давно! — вигукнув Ренвік. — І ви самі не прагнули зустрічі. Я вже не один тиждень ніде вас не бачив. Думав, ви знову втекли з Левенфорду, не попрощавшись зі мною.

— Я тепер тут назавжди, — повільно проказала Мері. — Це ви скоро прощатиметеся з Левенфордом.

Лице Ренвіка трохи спохмурніло.

— Так! Залишилося якихось два тижні. Як летить час… ніби запущена стріла, — лікар зітхнув. — Це дивно, але що ближче той день, то сильніше я втрачаю інтерес до того, що мене чекає. Спочатку я радів від думки, що поїду, але врешті-решт це старе місто мене підкорило.

— Ви, певно, тепер маєте дуже багато друзів.

— Саме так! Я маю друзів.

Ренвік знічев'я перебирав у руках свій батіг, його невидющі очі втупилися у вуха коня, які посмикувалися, а тоді він серйозно поглянув на Мері і промовив:

— Ви маєте час проїхатися зі мною, міс Броуді? Я, можливо, більше вас не побачу і хотів би обговорити з вами одну-дві справи. Їдьмо зі мною, якщо маєте охоту!

Звісно, вона мала охоту, а подумавши, що батько спатиме до п'ятої, зрозуміла, що більш слушний час годі було й підібрати; однак дівчина завагалася й відповіла:

— Я… я одягнена не для їзди, і мені потрібно вернутися до п'ятої, а…

— А в такому разі ви їдете, — відказав Ренвік, усміхнувшись і простягнувши руку. — У нас є цілих півтори години. Що ж до вашого одягу, то для цієї моєї старої двоколки він занадто гарний.

Не встигнула Мері й оком змигнути, як уже була на візку поруч із Ренвіком, сиділа з ним плече до плеча на червоній оксамитовій подушці; тоді лікар загорнув її легким протипиловим покривалом, підхльоснув коня, і вони поїхали, полинули вперед у спокійному, але збадьорливому русі. Вітер їхнього ходу через нерухоме повітря обдував Мері щоку, небо перестало сліпучо виблискувати і зробилося тихомирним, пилюка стала дрібницею, просто ніжною пудрою, що пом'якшувала поступ коня, а вона після нудної і втомливої пішої прогулянки із задоволенням сиділа мовчки, щаслива, дивилася, як яснобарвна сільська місцевість плавно пролітає повз. Хоч Мері відчувала близькість лікаря Ренвіка надто гостро, щоб на нього дивитися, краєм ока вона зауважила гладеньку м'яку шкіру пошитих вручну візничих рукавичок, посріблену збрую, прикрашене монограмою протипилове покривало, елегантне опорядження його «старої двоколки», і дівчину знову, як і в лікаревому домі, пойняло відчуття різниці між його та її життям. Яких би труднощів лікар Ренвік раніше не зазнавав, зараз стиль його життя не передбачав зважування витрати кожного фартинга, носіння одягу, поки той не почне розсипатися, придушування кожного насолодного пориву, що виходив за рамки сфери щонайсуворішої економії. Проте Мері притлумила це наростаюче відчуття власної нижчості, заглушила думки про невеселе майбуття і, постановивши не псувати собі винятковий момент такої незвичної розкоші, віддалася незнайомому задоволенню гарного проведення часу.

Ренвік тим часом з дивним задоволенням, відчуттям насолоди, гострішим, ніж те, з яким дівчина споглядала сільські краєвиди, спостерігав за її чітким профілем, за тим, як на її ніжній щоці пробивається легкий рум'янець, за її незвичною пожвавленістю. Раптом ним заволоділа непогамовна примха зробити так, щоб Мері повернулася до нього, щоб мати змогу дивитися їй у вічі, тож Ренвік порушив тишу і сказав:

— Ви не шкодуєте, що поїхали.

Але Мері все одно на нього не подивилася, хоч губи її склалися в слабку усмішку, і дівчина відповіла:

— Я тішуся, що поїхала. Це все для мене таке прекрасне. Я до такого не звикла і буду з приємністю про це згадувати.

— Ми маємо час, щоб під'їхати до берега озера, — люб'язно відповів Ренвік, — а якщо Тім прискорить крок, то ще й аби там перекусити.

Мері була в захваті від плану, який запропонував лікар, і, роздивляючись Тімову гладко вичищену спину, сподівалася, що кінь поквапиться якраз настільки, щоб встигнути на перекус, але не гнати її додому передчасно.

— Тім, — знічев'я промовила дівчина. — Яке гарне ім'я для коня.

— А кінь він теж гарний, — відказав Ренвік і гукнув трохи голосніше, — правда, Тіммі?

На цих словах Тім нашорошив вуха і, немовби оцінивши похвалу, вклав трохи запалу у своє розмірене трюхикання.

— Бачите? — повів далі Ренвік, схвально дивлячись, як Мері усміхається. — Він знає, що я про нього говорю, і намагається не почервоніти, нещасний лицемір. В Единбурзі буде ще тим ледарем. Забагато вівса і замало фізичних вправ!

— То ви берете його із собою? — запитала Мері.

— Так. Я не зміг би продати Тіммі. Отака я людина.

Ренвік замовкнув, а тоді задумливо повів далі:

— У мене є така сміховинна риса: якщо полюбив якусь річ, то не можу її відпустити. Картини, книжки, кінь — кожного разу те саме. Коли подобається, то подобається. Я впертий. Не приймаю жодних стандартів оцінювання, крім власних. Критик може десять разів сказати, що така картина гарна, але якщо мені не сподобалася, то вона мені не потрібна. Тому я беру картину, яка мені справді подобається; коли починаю прикипати душею, то вже не можу витерпіти розлуки.

Мері подивилася просто поперед себе й промовила:

— Та картина у вашій їдальні була незрівнянна.

— Так, — авторитетно відповів Ренвік, — це вишукана річ, радію, що вона вам сподобалася. Ця картина — моя компаньйонка. Я купив її при Інституті[115].

Тоді лікар лукаво додав:

— Але це не винятково мій смак, критикам вона також сподобалася.

Спогад про картину повернув Мері думками до мети її візиту до Ренвіка, отож, передчуваючи, що лікар розпитуватиме про Нессі, дівчина мовила:

— Я вдячна за все те, що ви зробила для Нессі. Ви проявили надзвичайну люб'язність до нас обох.

Мері так і не розповіла Ренвіку про трагедію з виноградом, і його акти доброти тривали далі, ці вже, на щастя, без викриття.

— Я хотів вам допомогти, — відповів лікар. — Як Нессі дає раду з усім своїм навчанням?

— Вона, здається, поздоровішала, — відповіла Мері з тінню тривоги в голосі. — Але її стан дуже варіюється. Часом вона мені якась дивна. Нессі хвилюється через наближення екзамену. Він у суботу. Я роблю для неї все, що можу.

— Я знаю, що ви робите все, — підбадьорливо сказав Ренвік. — Тепер, коли Нессі так довго протрималася без зриву, з нею все має бути гаразд! Сподіваюся, вона успішно складе іспит заради власної ж користі.

Тоді після тривалої мовчанки Ренвік серйозно додав:

— Мені варто триматися поблизу, коли надійдуть результати, тому якщо я буду вам потрібен, викликайте відразу.

Мері знала, що лікаря вже не буде, коли оголосять результати, але, відчуваючи, що він уже й так зробив для неї достатньо, нічого не відповіла й далі сиділа мовчки, поглинута власними думками. Як сказав Ренвік, з Нессі все буде гаразд! Вона про це подбає. Вона буде з Нессі, пильнуватиме, захищатиме, оборонятиме від будь-яких несподіваних батькових дій, якщо сестра зазнає невдачі.

Від роздумів, від цього утвердження у власному намірі Мері пробудив голос Ренвіка.

— Тут розширили дорогу. Ми досить легко зможемо проїхати, та й так прохолодніше.

Коли Мері підвела очі, її накрило хвилею почуттів: не знаючи про значення цього місця для неї, Ренвік з'їхав з основної дороги на той самий шлях через ялицевий лісок, де вона загубилася в ту ніч бурі. З кам'яним переляканим обличчям Мері вдивлялася в ліс, знову опинившись в його оточенні; він тепер не гойдався й не хвилював від поривів шторму, не гуркотів громом вирваних із коренем дерев, а з безтурботним спокоєм стояв тихий, умиротворений і нерухомий. Яскраві сонячні промені прокрадалися поміж похмурі крони темних дерев, пом'якшували їх, інкрустували золотом шорсткі гілки й виводили на прямих сухих стовбурах весело збрижені узори мерехтливого світла й тіні. Поки Мері отак спокійно й безпечно проїжджала тепер через лісок, її приголомшив ірреальний спогад, як її змордована постать тоді ще з живою дитиною в утробі мчить навмання через темряву, спотикається, падає, проколює долоню гострим шпичаком на гілці, оточена божевільними невидимими нечутними голосами.