Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 123)
— На тобі склянку молока, сонечко, — прошепотіла Мері, навшпиньки наблизившись до столу. — Батько зараз спить, то я подумала, певно, принесу. Холодне, як тільки можна. Ставила глечик на годину під проточну воду.
Нессі взяла в сестри склянку й почала неуважно попивати.
— Холодне як ну, — за якусь хвилю відказала юнка. — У такий день смакує не гірше, ніж морозиво. Ну ти бачила таку духоту?
Мері легенько приклала долоню до сестриної щоки.
— Ти гаряча! — пробурмотіла вона. — Може, зробиш перерву на пів години і вийдеш зі мною надвір?
— І що зі мною буде, коли він прокинеться і дізнається, що я виходила? — запитала Нессі, пронизливо поглянувши на сестру. — Ти знаєш, що тобі дістанеться ще більше! Ні! Я залишуся тут. Це молоко прекрасно мене охолоджує. Крім того, мені треба прочитати цілу оцю книжку до п'ятниці.
— А як твоя голова? — промовила Мері після мовчанки, під час якої дещо стривожено роздивлялася Нессі.
— Усе так само! Тепер це не схоже на головний біль. Більше нагадує затерплість.
— Може, тобі прикласти примочки з холодною водою і оцтом?
— Не треба, Мері! Не думаю, що з них багато користі. Мені стане краще після наступної суботи, коли покінчу з іспитом. Це єдині ліки.
— Може, якщо подумати, ти все-таки чогось хотіла б?
— Ні! Я взагалі нічого не хочу. Але ти дуже люб'язна, Мері. Ти чудово до мене ставилася, та й тобі самій стільки треба було витерпіти. Але я б ніколи без тебе не впоралася.
— Я нічого не зробила, — сумно відказала Мері. — Я б хотіла зробити набагато більше. Шкода, що я не змогла припинити подавання на стипендію, це було неможливо! Я не хотіла, щоб ти складала той іспит.
— Не кажи так! — швидко вигукнула Нессі. — Ти знаєш, що я мушу подаватися. За останні пів року я ні про що інше не думала, і якби зараз мені треба було відступити, то моє серце просто розбилося б, я мушу йти на іспит.
— Ти справді не хочеш зупинитися? — із сумнівом запитала Мері.
— Ти тільки подумай, як я працювала, — трохи розхвилювавшись, відповіла Нессі, — подумай, як мене змушували вчитися. То що, мені тепер пустити це все коту під хвіст? Ну певно, що ні. Тепер я сама так взялася, що не змогла б відступити, навіть якби спробувала. Зараз таке відчуття, ніби щось мене схопило і тягне вперед.
Мері подивилася на нервовий запал в сестриних очах і, щоб заспокоїти її, прошепотіла, розраджуючи:
— У всякому разі до кінця залишилося небагато, Нессі! Не переживай занадто через той екзамен. День чи два вчися трохи менше.
— Як ти можеш так говорити? — роздратовано вигукнула Нессі. — Ти знаєш, що мені ще треба пройти весь цей матеріал, і це надзвичайно важливо. Ця третя книжка ще не тримається мені в голові. Я мушу її туди вкласти. Я… мені треба загнати її собі в голову, як цвях, щоб вона стала на місце й ніколи не вилізла назад. Я можу дістати запитання якраз по цій книжці, а ти кажеш мені дати собі з нею спокій.
— Тихо, сонечко! Не розпалюйся, — заблагала Мері.
— Та тут хто завгодно розпалиться! — несамовито скрикнула Нессі. — Я тут зі шкури пнуся, а хтось думає, що мені тільки треба підійти під той університет, попросити Латту і привезти її додому в руці, як іриску на паличці. Це зовсім не так відбувається. Кажу тобі.
— Цить, Нессі! Заспокойся, горобчику, — вгамовувала її Мері. — Не засмучуйся, я не мала такого на увазі.
— Ти мала! — збуджено відказала Нессі. — Усі думають так само, думають, що це мені отак просто, бо я дуже розумна. Ніхто не знає, скільки праці, важкої праці мене змусили вкласти. Я від того мало з глузду не з'їхала.
— Та я знаю, сонечко, — м'яко відповіла Мері, гладячи сестрине чоло. — Я все знаю, знаю, як тебе змушували сидіти над навчанням! Але не хвилюйся так. Ти стаєш втомлена і стривожена. Раніше ти була така впевнена. Не виграєш ту нещасну стипендію, то й нічого. Яка різниця?
Проте Нессі була вже настільки збурена, що яку б позицію не зайняла сестра, це її не вдовольнило б, тож тепер вона вибухнула сльозами.
— Яка різниця? — істерично ридала юнка. — Оце-то гарно сказала, мені, яка свою душу вклала, щоб виграти ту стипендію. Та коли називати цілу сотню соверенів, яку я дістану, «нещасною», то будь-кому можна відбити охоту. Ти хіба не знаєш, що батько зробить зі мною, якщо я її не виграю? Він мене вб'є.
— Він так не зробить, Нессі, — твердо відповіла Мері. — Тепер я тут і захищу тебе від будь-якої подібної загрози. Я буду поруч, коли ти отримаєш результат, і якщо батько спробує тебе хоч пальцем зачепити, йому ж буде гірше.
— Що ти можеш зробити? — плакала Нессі. — Говориш так, ніби те, що ти виступиш проти батька, краще, ніж те, що я виграю Латту.
Мері не відповіла на ці невдячні слова, а мовчки стояла й заспокоювала Нессі, лагідно погладжуючи її руками, аж поки врешті сестра припинила плакати і, витерши очі, з несподіваним спокоєм сказала:
— Не знаю, що це ми тут таке почали, товчемо воду в ступі. Ми говорили дурниці. Звісно, я виграю Латту, і крапка!
— Так, сонечко, — озвалася Мері, зрадівши, що сестра трохи заспокоїлася. — Я знаю, що ти виграєш. Тобі сьогодні добре йде наука?
— Чудово! — відповіла Нессі з напруженням у голосі, яке створювало незвичний контраст зі сказаним. — Як по маслу. Не знаю, яка мене муха вкусила. Ти більше не думай про те, що я сказала, добре, Мері? — повела далі юнка переконливим тоном. — Нікому про це ні слова не кажи! Я б не хотіла, щоб батько почув, що я так дурнувато поводилася. Та я дістану стипендію так само певно, як доп'ю це молоко, — і вона одним духом спорожнила решту склянки.
— Ти знаєш, я нічого не скажу, — відповіла Мері, спантеличено дивлячись на сестру, з певним здивуванням розмірковуючи про цю раптову зміну в її настрої та поведінці. Нессі справді думає, що досягне мети, чи зайняла таку позицію, щоб приховати глибший і потаємніший страх перед можливою невдачею? Стурбовано думаючи про найближче майбутнє сестри, Мері повільно промовила:
— Ти обов'язково повідом мені результат раніше, ніж батькові, добре, Нессі? Дай мені знати, як тільки він з'явиться.
— Звичайно, — відповіла юнка, далі тримаючись такої самої манери, але відвівши погляд від сестри й косуючи оком у вікно. — Ми дізнаємося аж за два тижні після екзамену.
— Ти справді так зробиш? — не відступала Мері. — Скажи, що ми відкриємо листа разом.
— Так! Так! — нервово вигукнула Нессі. — Я ж давно тобі казала, що так. Можеш сама відкрити, мені байдуже. Я пообіцяла тобі, і я свого слова дотримаю. Ти б краще дала мені вчитися далі, а не торочила про результати.
Мері знову з певним занепокоєнням зміряла Нессі очима, усвідомивши, наскільки ця дратівлива роблена самовпевненість відрізняється від звичної прилипливої простодушної незлобливості сестри, та хоч на душі їй було тривожно, дівчина дійшла висновку, що це, мабуть, просто результат природного хвилювання через наближення іспиту, і лагідно промовила:
— Тоді я йду, а ти можеш вчитися далі, сонечко! Але, будь ласка, не виснажуй себе до краю. Я за тебе хвилююся.
Тоді, забравши порожню склянку й відійшовши до дверей, Мері невпевнено сказала:
— Ти точно не хотіла б вийти на вулицю на кілька хвилин? Я зараз іду на прогулянку.
— Ні! — скрикнула Нессі, несамовито захитавши головою. — Я не буду собі таким морочити голову. Навчання йде добре, і зі мною буде повний порядок.
Нессі, яка ще хвилину тому здригалася від гірких ридань і незмінно проявляла цілковиту залежність від Мері, усміхнулася сестрі з дивною самовдоволеністю.
— Йди на прогулянку, жінко! — додала юнка. — Я хочу собі подумати в тиші.
— Про того Евкліда? — із сумнівом запитала Мері від дверей.
— Ая, про того Евкліда! — хихикнувши, вигукнула Нессі. — Йди і не надокучай мені.
Мері зачинила двері світлиці, і оскільки, відведена Броуді для сну, кухня була для неї закрита, повагом піднялася до своєї кімнати, все ще тримаючи в руці склянку, в якій приносила Нессі молоко. Дівчина втопила погляд у порожню склянку й намагалася заспокоїти себе, згадуючи, якою турботою оточила сестру останнім часом, як діставала їй додатковий харч і вговкувала його з'їсти; та хоч думки й були підбадьорливі, Мері зітхнула, не в змозі викинути з голови той несподіваний зрив, який нещодавно відбувся і в якому, подумала дівчина, вона досі простежувала певні ознаки тієї відсутності в Нессі душевної рівноваги, яка непокоїла її з часу приїзду. Одягаючи капелюшок і рукавички, щоб вийти на свою звичну прогулянку, Мері вирішила вести далі ретельніше й уважніше спостереження за Нессі під час кульмінації її старань, яка настане наступного тижня.
Повітря надворі було тепле й спокійне, а вулиці знелюднені до такої тиші, що вона спонукала дівчину в неділю незмінно гуляти вдень, а не ввечері, коли на тій самій дорозі було чимало пар, які вийшли на променад. А ще цього разу Мері було спокійно від думки, що, оскільки Броуді спить, Нессі годину-дві не загрожуватиме його напасна увага, і ця впевненість давала дівчині відчуття свободи, яке зараз рідко в неї з'являлося. Мері дійшла до кінця дороги й цього разу обрала поворот ліворуч, який вів прямісінько до далеких Вінтонських пагорбів, що трималися осторонь і здавалися ще дальшими через мерехтливе марево, яке майже їх заслоняло. Це марево вкривало й дорогу, здіймаючись у слабких вібраціях повітря, ніби міраж, і створюючи ілюзію, що на шляху попереду мокро блищать удалині калюжі з водою. Та ніякої вологи не було, все було сухе від пилюки, яка небавом вкрила взуття Мері білим, невідчутним на дотик порошком і з кожним її кроком вихрилася маленькими клубками довкола спідниці. День був чудовий, село ніжилося в теплі, але то був час не для піших прогулянок, і незабаром маленький передній кучерик, який ніколи не корився суворості її щітки, мокрим віхтиком ліг на білизну чола; кроки послабшали, і Мері відчула, що втомилася. Разом з тією втомою повернулися думки про те, як дивно Нессі сьогодні вдень із нею розмовляла, дівчину зненацька почала змагати спека, і вона вирішила повертати назад додому, як раптом помітила, що дорогою до неї швидко наближається доґкарт. Мері миттю зрозуміла, що це за візок і хто візник, і в короткому сколошканому замішанні вже було замірилася розвернутись і піти геть, але завагалася, якусь хвильку нерішуче стояла на місці, дивлячись у різні боки, ніби шукала, куди сховатися, а тоді, напевно, усвідомивши, що втікати марно, опустила голову й прудко покрокувала назустріч. Рухаючись уперед, Мері щосили намагалася набрати спокійного вигляду й сподівалася, що непомітно пройде повз, та, хоч вона нічого й не бачила, на своє дедалі більше хвилювання, почула, що скрип коліс, які наближалися, поступово стих і завмер поряд із нею, почула, як голос лікаря Ренвіка каже: