Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 121)

Коли за ними зачинилися вхідні двері, Мері зітхнула. Вона зіп'ялася на ноги біля стіни, куди батько її турнув, і хоч на брудні розкидані рештки винограду, який Нессі тепер ніколи не з'їсть, дивилася з жалем, відчула, незважаючи на власне приниження, певне полегшення, що нещодавній неприємний інцидент сестру не зачепив. Слова, якими батько в неї кинув, викликали в Мері сором, який майже несила було стерпіти, а від несправедливості його ставлення вона вгризлася зубами в губу, щоб стримати гарячий потік обурених сліз. Хоч у Мері й не було жодних доказів, окрім власних здогадів, вона знала, що цей виноград, та й інші подарунки, надіслав зі своєї доброти лікар Ренвік, а зараз усі високі почуття вдячності, які вона до нього плекала, всю її жертовність заради Нессі поганила, пожбурила в болото батькова огидна інтерпретація. Мері знову змусили відчути, яке її становище в очах світу, прикро нагадали про пляму на її доброму імені, яка не зійде з неї в цьому місті до кінця її життя.

Легенько стенувшись, Мері оговталася й почала прибирати зі столу посуд, а коли знесла його в посудомийню, взялася неквапливо мити й витирати. Працюючи, дівчина навмисне не думала про власне становище, а дещо заспокоївшись, поміркувала, що здоров'я Нессі, здається, почало трохи поліпшуватися, що хоч довге вимушене сидіння над уроками не припинилося, сестра їла краще, її худенькі щоки вже певною мірою округлилися. Вона стерпить будь-що, якщо зможе захищати свою сестру, робити її здоровою й сильною. То було щонайбільше задоволення — роздобути для Нессі кращу одежу на власні збереження, невеличку суму, яку привезла зі собою додому в Левенфорд, тож дівчина підбадьорювала себе думкою, наскільки поліпшився вигляд дитини порівняно з тим занедбаним станом, у якому вона її застала, коли повернулася.

Коли Мері витерла й заховала останню тарілку, вона принесла в кухню цебро теплої води й ганчірку, опустилась на коліна й почала мити підлогу. Поки дівчина заходилася з миттям, перед нею раптом постав химерний образ Ренвікового обличчя, якби той побачив її за теперішнім заняттям, і вона збагнула, яке безглуздя вийшло з лікаревої великодушності. Мері, однак, не усміхнулася від цієї думки, а знову зітхнула, поміркувавши, що змушена буде попросити лікаря припинити його добросердні подання для неї та Нессі. Дівчина бачилася з Ренвіком двічі, відколи вперше навідалась до його будинку, і щоразу з більшою силою відчувала, наскільки лікар чуйний, що так глибоко перейнявся долею Нессі; проте Мері чомусь почала уникати Ренвіка, боятися зародків того дивного почуття, яке охоплювало її щоразу, коли відчувала на собі погляд його темних співчутливих очей. Зараз їй у пам'яті зненацька зринули батькові нещодавні слова, і дівчина, незважаючи на свою усамітненість у кімнаті, здригнулася, сумно замислившись, якою ж усе-таки була природа її прихильності до цього чоловіка, який виявляв до неї лише доброту та приязність. То, мабуть, щаслива випадковість, що Ренвік незабаром мав покинути місто, що невизначеності, неспокою її душевного стану скоро настане кінець.

Відтак дивно, що коли Мері подумала про цю щасливу випадковість, її обличчя сумно спохмурніло, що коли вона закінчила мити підлогу й сіла лагодити вбрання Нессі, Ренвік усе ніяк не виходив їй із голови. Лікар сказав, щоб вона перетворила своє життя на картинну галерею, але в її галереї зараз була лише одна картина — його портрет. Кухня, колись така брудна й невпорядкована, зараз стояла чиста й без жодної плямочки; решта будинку теж була в бездоганному стані; основну свою роботу на день Мері виконала, проте, коли слід було б уже взятися за якусь книжку чи придумати собі іншу розвагу відповідно до вказівки лікаря, вона могла лише сидіти й думати про нього. Це було нечувано!

Можливості Мері для відпочинку, щоправда, мали свої обмеження, бо хоч її повернення й не спричинило помітного хвилювання у ставі міського життя, вона уникала людських очей і останнім часом виробила звичку виходити на вулицю, тільки коли спадуть сутінки. Лиш один раз Мері відступила від цього звичаю, коли здійснила паломництво в Даррок, аби побачити могилу, де покоїлися Деніс та її дитина. Її привіз той самий поїзд, ті самі вулиці відлунювали її сумними кроками повернення, але на вивісці «Ломондських погребів» була тепер інша назва, а лікар, на огляд до якого вона ходила під час того останнього невеселого візиту, відгукнувся на поклик своєї долі й також подався в незвідану безвість. Коли Мері стояла біля могили на схилі Даррокського пагорба, не було жодного спалаху гіркої журби, тільки лагідний смуток, звернений головно до тіла її немовляти, що лежало так близько до її прикляклої постаті, а проте було відокремлене від неї з такою нероздільністю. Як дивно, подумала Мері, що тріпотливе тіло її дитяти, що так енергійно жило в її утробі, тепер поховане в землі, відірване від неї назавжди. Дивно також, що вона, матір, ніколи не бачила, а зараз уже й не побачить своє маля. Вона ще лежала в дільничній лікарні без тями, коли через свій ранній прихід у світ і те, що його залишили напризволяще, дитя померло, а вона навіть про це не знала, навіть не бачила його…

На Мері напосіло відчуття несправедливості смерті немовляти, коли вона підвелася й попрямувала геть з кладовища; дівчина відчувала, що заслужила на покарання, і приймала його, але думала, що її дитина, безсумнівно, була гідна якогось короткого щастя життя. Коли на вокзалі Мері сіла у поїзд, щоб їхати додому, у неї з'явилося відчуття, що цей візит останній, що вона вже ніколи не повернеться на ту могилу, і коли поїзд попахкотів зі станції, крізь пелену пригніченості їй неясно привиділася на пероні примарна постать, постать Деніса, яка сміливо, підбадьорливо, востаннє махала їй на прощання.

Зараз, коли Мері сиділа над своїм шитвом з опущеним долі замисленим поглядом, її свідомістю заволодів не спогад про це прощання, а передчуття іншого, реальнішого розставання, і в усамітненості своїх потаємних думок, облишивши спроби самообману, дівчина нарешті визнала перед собою, що їй важко думати про від'їзд лікаря Ренвіка з міста. Мері добре знала про провалля, яке їх розділяло і яке перекривала тільки лікарева доброчинність, але, усвідомлюючи, що в її побажаннях не було навіть імовірності дружби, лише палке прагнення, щоб лікар був поруч, дівчина відчувала, що їй дозволено тужити через його від'їзд. Левенфорд тоді буде для неї порожнім!

Мері більше не могла шити, очі вперто не бачили стібків, голка не проходила в бавовняну тканину одежини; дівчина плакала від думки про свою втрату, а спонукала її, ой леле, та емоція, яка не сміла навіть називатися дружньою. Мері схвильовано підвелася, зневажаючи себе, ламаючи руки від власної жалюгідної слабкості і, немовби відчувши потребу дихати вільніше, ніж це можна було робити в стінах кімнати, машинально вийшла в садок на задньому подвір'ї, а там заходила туди-сюди, силкуючись заспокоїтися. Поки дівчина крокувала, нарешті знову наповнюючись спокоєм, вона раптом побачила, що на дереві бузку, яке на її пам'яті ніколи не цвіло, зараз виросло одне велике бездоганне, ще не розкрите суцвіття. Пожвавівши, Мері наблизилася й легенько потягнула донизу галузу, на якій воно росло, взялася пальцями за зелену гілочку, торкнулася й погладила її і, на своє здивування, з блідої барви на кінчиках нерозпукнутих пуп'янків зрозуміла, що то білий бузок. Прекрасний білий бузок! Мері ніколи не знала, що то був кущ білого бузку, але зараз, немов якась гарна прикмета на майбутнє, це сумовите дерево розбуялося і вже незабаром гойдатиме білою пахучою віточкою, втішаючи її впродовж весни, що наближалася. «Нессі сподобається», — подумала дівчина, а тоді, обережно відпустивши гілку, розвернулася й у вже веселішому настрої пішла назад у будинок.

День повільно минав, спадали сутінки, настав і пройшов час вечері, Нессі з її книжками знову неминуче розмістили у світлиці, Броуді сів на кухні зі своєю пляшкою і, коли посуд було ще раз помито, а в будинку запанував лад, Мері вирішила здійснити свій намір навідатися до лікаря Ренвіка і з усією властивою їй делікатністю пояснити, що їй складно приймати ті подарунки, які він присилав для Нессі. Мері було дозволено виходити на вулицю; увечері її таки справді не обмежували в діях за умови, що вона не втручалася відкрито в процес навчання у світлиці, отож, одягнувши капелюшок і пальто, дівчина вислизнула через задні двері, вхід нижчого рівня, через який батько наказав їй тепер завжди заходити й виходити з будинку.

Ніч дихала свіжістю, повітря остуджувало щоку, невидимі квіти ще дужче запахтіли від роси, отож, заховавшись у темряві, Мері йшла вулицею невимушеним швидким кроком. Дівчина не відразу замислилася про причини свого безжурного настрою, але трепетне настання весни її хвилювало, зворушувало, як розквіт дерева бузку, а суть теперішнього походу мимоволі наповнювала щастям. Однак, підійшовши до Веллголл-роуд, Мері, здавалося, неясно усвідомила причину своєї теперішньої веселості, її кроки поступово сповільнилися, і дівчині прийшла до голови раптова думка. Яке вона мала право надокучати зайнятому чоловікові, на прийом до якого чекають пацієнти, який, без сумніву, втомився від важкого робочого дня; окрім того, якщо це справді він надіслав виноград, то відмовлятися з її боку — страшенна нечемність! Мері кольнула думка, що її замір — хитрий маневр, виверт, який її крутійкуватий розум вигадав, аби вона змогла побачитися з лікарем; у голові, наче вирок, знову зринули батькові жорстокі слова, і дівчина почала відчувати, що навідатися до лікаря Ренвіка так, як вона задумала, коли стан Нессі, здавалося, став покращуватися, — абсолютно зайве. Під впливом якоїсь дивної асоціації пір року чи то власних відчуттів Мері подумки повернулася до іншої весни й усвідомила, що коли вона раніше зналася з Денісом, той ходив за нею, пристрасно її переслідував; але зараз — і дівчина болісно спаленіла в темряві — це насправді вона нав'язувала свою негідну компанію чоловікові, який зовсім не бажав її бачити.