Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 120)

— Чого ти тут вовком дивишся? — за якусь хвилю запитав він. — Я що, не казав тобі триматися подалі, коли ми з Нессі розмовляємо? Як нам буде тебе треба, ми покличемо. Коли ти знову ступила в цей дім, я тобі казав, аби ти не пхала до Нессі свої лаписька, то будь добра так і робити. Я не хочу, аби вона зіпсулася, як її розмазня мамуньця решту вас попсувала.

Мері вже хотіла було піти з кімнати, знаючи, що це найефективніший спосіб зменшити його на неї досаду, як раптом гучно задзвонив дверний дзвінок, і дівчина зупинилася від несподіваності цього явища. Посилки (переважно товари з місцевих крамниць) надходили до заднього входу, отож такий дзвінок у парадні двері був рідкісною подією, зараз настільки незвичною, що Броуді різко підвів погляд і за хвилину вигукнув до Мері:

— Подивись, що там!

Мері пішла до дверей, відчинила, і її очам показався посильний, який стояв на східцях веранди, тримаючи в руці середнього розміру посилку, а зараз торкнувся свого кашкета й запитально промовив:

— Міс Мері Броуді?

Мері кивнула, з певним переляком втупивши очі в пакунок, який посильний зараз, звісно ж, передавав їй у руки і який, судячи з гладенького коричневого обгорткового паперу й акуратної рожевої стрічки, яка його охоплювала, був не звичайною посилкою, тією незграбно загорнутою бакалією з місцевої крамниці, продуктами чи будь-чим, що вона замовляла сама, а зразковою посилкою, яку дівчина одразу категоризувала як одну з тих посилок, від яких, як і від цієї, віяло розкішшю і які невідь-звідки несподівано прибували їй упродовж останнього місяця. Однак ті пакунки незмінно доставляли в середині проміжку з ранку до полудня, у встановлений час, коли Мері завжди була сама в будинку, а зараз, охоплена раптовою тривогою, дівчина поставила посильному дивне запитання:

— Ви хіба не запізно?

Посильний знічено поворушив ногами, підтвердивши підозру в Мері в голові, і почав виправдовуватися.

— Я маю багато посилок, — сказав він. — Ця приїхала з Глазго. Я мусив на неї зачекати.

Посильний явно зрадів, побачивши, що Мері прийняла пакунок без дорікань, і без подальших розмов погупотів геть, а дівчина залишилася стояти, підтримуючи легеньку, охайно перемотану стрічкою коробку так, наче вона вганяла її у стан надзвичайної збентеженості. Ці партії делікатесів, які регулярно прибували для Мері в атмосфері таємничості, проте зовсім без ризику і вчасно і які вона щедро віддавала Нессі з безперечним задоволенням… чи була то ще одна така? Завмираючи серцем, дівчина поволі зачинила двері, жваво повертаючи мозком, прослизнула у світлицю, заховала пакунок під диваном і повернулася на кухню, схвильовано плекаючи надію, що батько не розпитуватиме, що то був за відвідувач. Однак Мері вмить зрозуміла, що того слабкого шансу не існує, що батько нетерпляче очікував на її повернення навіть зараз, відкинувшись у кріслі й свердлячи її широко розплющеними цікавими очима.

— Хто там приходив?

Тоді на доччину мовчанку Броуді зажадав:

— Ану кажи! Чого ти стоїш там, як дурна? Хто то був?

— То був усього-на-всього посильний, батьку, — тихо відповіла Мері, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

— Посильний! — скептично повторив Броуді. — Прийшов під парадні двері! Боже, і то ми маємо таке терпіти, що далі?

Тоді, розсердившись від раптової думки, Броуді вигукнув:

— Я не збираюся ковтати таку образу. Хто його прислав? Скажи мені, і я займусь тим ділом сам. Від кого він?

— Я не знаю! — запнувшись, промовила Мері.

— Ти не знаєш!

— Ні! — відповіла дівчина і, далі намагаючись будь-що-будь утихомирити батька, квапливо додала: — Не звертай уваги, батьку, такого більше не буде. Не засмучуйся.

Якусь мить Броуді нахмурено дивився на доньку й зауважив у ній зачаєну збентеженість, незначну, а проте чітко помітну на тлі цілковитої щирості її виразу обличчя.

— Покажи мені посилки, які він приніс, — врешті вичавив він із себе. — Я не бачив, аби ти їх заносила!

— Вони у світлиці, — тихим голосом відказала Мері, нібито налагоджуючись іти в посудомийню. — Це просто собі пакунок, там не буде для тебе нічого цікавого.

— Дай мені то, що приніс посильний, — напосідав Броуді. — І не тягни кота за хвіст. Я маю намір глянути на ту дивну зникому посилку.

— Ох, батьку! — скрикнула Мері. — Невже ти не можеш мені повірити?

— Принеси! — прогримів Броуді. — Або я буду знати, що ти ще й брехунка.

Мері зрозуміла, що мусить скоритися, непевним кроком вийшла з кімнати й повернулася з пакунком у руках.

Броуді люто зміряв його очима, здивований, що таки справді прийшла якась посилка, але ще більше вражений її незвичним виглядом.

— Рожева стрічка, — пробурмотів він. — Боже, яка пишнота!

Тоді, різко змінивши голос, Броуді закепкував:

— Ти хочеш, аби я повірив, що нам вівсянку прислали з такими фентифлюшками зверху? Вже відкрий ту коробку. Я сам подивлюся, що там.

Мері знала, що протестувати далі марно, тому з фатальним спокоєм неминучого викриття взяла зі столу ніж, розрізала стрічку й за кілька секунд вийняла з вовняної обгортки велике соковите гроно темного винограду. Броуді з невірою витріщився на кетяги, що звисали в руці доньки перед його враженими очима. То було вишукане гроно, і повисло воно в сірій кімнаті, наче екзотична квітка; кожна ягода була велика, тужава, довершена, вкрита сизуватим нальотом, витонченим і манливим, ніби туман над землею, що завиднілася далеко на горизонті. Виноградини знадливо погойдувалися на товстій гладенькій лозі, духмяніли насиченими, налитими сонцем пахощами, виповнені вщерть ніжною соковитою м'якоттю, ладні розтанути на язиці вишуканою сумішшю солодких насичених смаків. Темний виноград у такий час! Нечувана дорога несезонна розкіш!

— Звідки то? — крикнув Броуді гучним погрозливим голосом. — Хто то прислав?

— Я не знаю, батьку, — чесно відповіла Мері, бо ці загадкові ласощі справді завжди прибували без жодних записок, і дівчина мала лише неясний, а проте радісний здогад, що надсилав їх Ренвік.

— Та знаєш ти, курво! — заревів Броуді до дочки. — Бо чого б тоді ховала коробку?

Поки Броуді розгнівано, спантеличено дивився на Мері, йому зринула в пам'яті делегація побожних самовдоволених жінок із церкви, які прийшли з візитом до його дружини, коли вона хворіла, щоб принести їй фрукти й варення, і він закричав:

— То прислали котрісь з тих чортових сльозливих бабів із церкви? Місто нам милостиню подає? Ми вже до того докотилися? Певно, жаліють тебе через то, як ти завше прибіднюєшся. Боже милий, далі почнуть нам брошури і зупу присилати!

Не зводячи з виноградного грона презирливого погляду, Броуді грубо вихопив його в Мері з руки, але поки на нього дивився, усвідомив, скільки можуть коштувати вишукані плоди в нього перед очима, зрозумів раптом, що жодна громада церковних працівників, якими б побожними вони не були, не змогли б таке прислати. Обличчям Броуді повільно розплилася глузлива посмішка, і він вигукнув:

— Ні! Здається, я розумію, що за цим стоїть. Ми не знаємо, хто відправив посилку. То називається «невідомий жертводавець». Боже всемогутній, ти знов до того вернулася, шльондро? До презентів від своїх любасів? Фу, ти мені вже в печінках сидиш.

Броуді зі злобою подивився на Мері, але та відповіла йому спокійним незворушним поглядом, а ознаки збентеження й страждання проявила бідолашна Нессі, яку, на щастя, не помічали.

— Але ти ото їсти не будеш! — загорлав на Мері Броуді. — Ні, ані ягоди! Можеш хоч яким неситим оком дивитися, але в рот ні одну не возьмеш. З ними буде от що.

Кажучи це, Броуді швиргонув виноград, розквасивши його об підлогу, і люто загупотів по ньому своїми важкими черевиками, розбризкуючи в усі сторони рясний сік, зминаючи ягоди в темну масу, яка вкрила сірий лінолеум кривавою плямою.

— Так! — кричав він. — Отак я тяжко топчу винотоку. Такий мій шлях гіркий, але я буду топтати. Хотів би я тільки, аби той гнида, який прислав виноград, був у мене під ногами. Я би повівся з ним так само, хто б він там не був. Отак… будеш мати, що прибирати, чим відволікти свої думки від чоловіків, ти, лярво. Трохи подраїш, і кортячка пропаде, — і, говорячи так, Броуді шпаркими копняками розкидав залишки винограду по підлозі у всі кутки кімнати. Схопивши Мері за плечі, він рвучко підсунув своє обличчя під її лице й грубо, глузливо сказав:

— Я розумію, що ти замишляєш, моя ладна крутихвістко, але не переступай межі — ти знаєш, що з тобою сталося минулого разу.

Закінчивши говорити, Броуді відштовхнув Мері від себе так, що вона заточилася й відлетіла до стіни, а звідти, червоніючи від приниження, далі мовчки дивилася на батька.

За хвилину Броуді обернувся до Нессі і цілковито іншим голосом, тихим, ласкавим, улесливим, навмисно контрастним із тоном звертання до Мері, аби завдати їй ще більшої кривди, сказав:

— Ходи, золотко, не звертай уваги на то, що ти бачила, на неї теж не звертай. Колись тобі навіть не треба буде з нею говорити, якщо не будеш хотіти. То все тебе не стосується, а крім того, нам з тобою пора на наш шпацер через вулицю… Як ми не поспішимо, ти спізнишся до школи, а таке допускати не можна.

Броуді взяв Нессі за руку й, напускаючи на себе вигляд надзвичайно люблячого батька, вивів боязку фігурку з кімнати, однак юнка, повертаючись, щоб вийти у вестибюль, ще встигла метнути на Мері наляканий, сповнений провини позирк.