Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 118)
Нессі знову злегка зашарілася — не через цей несподіваний вияв крихти власної самовпевненості, а через зухвальство висловити перед присутніми таку довгу промову.
— Тоді працюй в міру, — врешті-решт відповів Ренвік, обертаючись до Ґібсона, щоб дати знак, що закінчив своє спостереження.
— Тоді все, Нессі, — сказав директор, випроваджуючи її веселим поглядом. — Біжи назад у свій клас! І пам'ятай, що сказав лікар Ренвік. Охочого підганяти не треба. Не сиди надто довго над домашніми завданнями.
— Дякую, сер, — скромно відповіла Нессі, коли вислизала з кімнати, гублячись у здогадках, що це все означає, відчуваючи, попри свою невпевненість, що те, що її відзначили такою увагою, почесно, і що директор — тут вона з приємністю пригадала підбадьорливий погляд усемогутнього ока — мабуть, дуже до неї прихильний. Буде тому нахабному і влазливому малому Ґрірсону пожива для роздумів, коли дізнається, що вона проводила час у компанії самого директора, подумала Нессі, із самовпевненим виглядом заходами до свого класу.
— Сподіваюся, я не затримав її надовго, — мовив Ренвік, дивлячись на свого друга. — Побачити її мені було достатньо.
— Ти був взірцем тактовності, — безтурботно відказав Ґібсон. — Опікуни не викинуть мене геть за те, що я допустив порушення шкільної дисципліни.
Він замовкнув, а тоді таким самим тоном додав:
— А про Лорі вона тобі влучно сказала.
— Подумаєш! — відказав Ренвік. — Якщо відверто, то не варто виносити сміття з хати, але між нами, давніми друзями, кажучи, мені начхати на думку Лорі. Він пихатий дурень! З цією дитиною далеко не все гаразд.
— Ой, Ренвіку, — заспокійливо промовив Ґібсон, — що ти собі оце вбив у голову? Я не бачив, щоб сьогодні з дівчинкою було щось не так. У неї важкий вік, а ще батько — старий паскудний пияцюра, але з нею все буде добре. Ти перебільшуєш. Ти завжди був завзятим захисником пригноблених, навіть якщо йшлося про хвору білу мишу.
— А Нессі нею і є, — затято відказав Ренвік, — маленькою білою мишкою, і їй може бути сутужно, якщо за нею не пильнувати. Мені не подобається той її переляканий погляд.
— Мене більше вразив її занехаяний вигляд, — відповів Ґібсон. — Через це Нессі починає привертати до себе увагу в школі. Ти помітив, яка убога в неї сукенка? Ще приблизно рік тому все було по-іншому, можу тебе запевнити. Броуді тепер не дістає ані пенні зверху над свою платню, і більшість із неї він витрачає на випивку. А ще, тільки суто між нами, ходить чутка, що він не сплачує вчасно відсотки за свій заставлений будинок — те своє дивовижне шато абсурду. Що там станеться, я не знаю, але людина жене назустріч своїй загибелі.
— Бідна Нессі, — зітхнув Ренвік, однак у його уяві серед злиднів і занепаду свого дому постала Мері. З виразу Ґібсона неможливо було сказати, чи сяйнув йому якийсь невиразний здогад про мотив його друга в цій справі, а таке цілком могло статися, бо колись Ренвік пристрасно розповідав йому про дивне захворювання Мері Броуді; проте зараз Ґібсон поплескав товариша по плечу й підбадьорливо промовив:
— Не падай духом, ти, нещасний ескулапе! Ніхто не вмре. Я про це подбаю. Буду тримати Нессі на оці.
— Ну, — врешті озвався Ренвік, — сидіти тут сумувати ніякої користі не дасть.
Він поглянув на наручний годинник і встав зі свого крісла.
— Я тебе затримую, та й у мене самого є робота. Вже майже четверта.
— Старі багаті леді вишикувались до тебе в чергу, ти, хитруне! — жартівливо сказав Ґібсон. — Що вони побачили в тому твоєму бридкому лиці, не розумію!
Ренвік засміявся й відповів:
— Вони шукають не красу, бо я б тоді відправив їх до тебе.
Він простягнув руку.
— Ти добрий хлопець, Ґібсоне! За тобою я сумуватиму найбільше, коли поїду звідси.
— Сумніваюся! — сказав Ґібсон і гаряче потиснув другові руку.
Ренвік швидко вийшов із кімнати, але коли спустився низькими кам'яними сходинками, які за довгі роки вичовгав нескінченний хід безтурботних ніг, і пройшов поміж двома сірими російськими гарматами, попрямувавши вулицею в напрямку дому, його крок непомітно стишився, і думки знову стали похмурими. «Бідна Нессі!» Тепер він бачив перед собою зіщулену фігурку, обвиту ласкавими руками сестри, яка прагнула її захистити, прикривала похилену дитячу постать власним ніжним тілом, дивилася на нього своїми хоробрими довготерпеливими очима. Поки Ренвік простував вулицею, видиво набирало чіткості й гнітило його, позбавляло привабливості натхненні плани на майбутнє, які нещодавно заполоняли його думки, розвіювало чарівний флер його нової роботи в Единбурзі, затуляло прохолоду замкового парку й романтичну фортецю, що здіймалася на тлі неба, притуплювало як ніколи гострий запах вітру, який поривом налітав на нього аж із пагорба Колтон[114]. Обличчя Ренвіка було похмуре, коли він повернувся у свій будинок і взявся до роботи.
Розділ сьомий
Теплий квітневий день просунувся на годину від позначки полудня і, наповнений свіжими запахами й ніжними хвилюючими звуками розквіту весни, розійшовся містом Левенфордом, немов благословення. Але Броуді, який крокував вулицею додому у свою обідню перерву, не бачив благословення в запашному розбруньковуванні довкола. Сповнений гіркоти, він не відчував пестощів лагідного повітря, не усвідомлював, що з кожною новою брунькою в деревах розтікаються життєві соки, не зауважував жовті купки гойдливих нарцисів, білі непримітні підсніжники, яскраву мішанину кульок крокусів, які прикрашали палісадники тієї вулиці; ледь чутне крякання граків, які кружляли довкола новозбудованого гнізда серед високих дерев на завороті дороги, було джерготом для його подразнених вух. Коли ж Броуді підійшов до цих дерев, і звук долинув до нього гучніше, він злісно зиркнув на птахів і пробубонів:
— Чорт забирай їхній ґвалт, від нього вже у вухах дзвенить. Нема на них моєї рушниці.
Аж тут, немовби у відповідь на його погрозу, низько над ним промчала ворона і з насмішкуватим «кар-кар» ляпнула йому послідом на плече. Чоло Броуді насупилось, як грозова хмара, коли він поміркував, що вже навіть птахи повстали проти нього й бруднять йому одяг; якусь мить він виглядав так, наче зараз повалить усі дерева, розіб'є гнізда, знищить кожного птаха в гайвороннику, але, іронічно скрививши губи, відтер пальто хустинкою і, озлобившись ще дужче, попрямував далі додому.
Кращі умови життя після повернення Мері майже не вплинули на зовнішній вигляд Броуді, бо хоч дівчина мила губкою і прасувала його вбрання, прала й крохмалила сорочки й до блиску натирала черевики, вечорами він тепер безпробудно пив, тому його обличчя ще більше вкрилося прожилками, стало жовтавим і запалим, а вже охайніший одяг висів на його кощавій фігурі так само недоречно, як на опудалі новий костюм. Хоч Броуді того й не знав, вигляд він мав надломлений, а його руйнація відтоді, як втратив Ненсі, почала відбуватися швидше. Спершу він розлючено сказав собі, що на світі ще багато нічим не гірших і навіть кращих жінок, що він швидко знайде на заміну іншу, гарнішу пасію, але мало-помалу, гостро зранивши його гонор, Броуді дали зрозуміти, що тепер він уже надто старий і непривабливий, аби привертати увагу жінок, а оскільки славетні дні набитого під зав'язку гаманця закінчилися, надто бідний, аби купити їхню прихильність. Окрім того, після короткого й сповненого досади періоду самообману Броуді усвідомив, що бажає саме свою Ненсі, що її не зможе замінити жодна інша жінка; дівчина так спокусливо огортала собою його плоть, що коли її не було, Броуді жадав лише її і знав, що ніхто інший йому не підійде. Він пив, щоб забути Ненсі, але забути не міг. Його мозок просякнув віскі, воно притуплювало чітке розуміння втрати, та все ж, навіть коли Броуді був п'яний, в його отерплій свідомості зринали болісні образи, його переслідували видива про нове спільне життя Ненсі з Метом. Вони поставали перед Броуді завжди удвох і були, хоч він проклинав себе за цю думку, щасливі, не згадували про нього та його колишню роль у їхньому житті; викликаним не його, а Метовими пестощами сміх Ненсі — а то був сміх Афродіти — відлунював йому у вухах, і коли Броуді з нестерпною ясністю бачив, як син витісняє його в серці дівчини, його очі заплющувалися, вигляд його ставав знекровленим і безпорадним.
Проте зараз думки Броуді крутилися довкола іншої справи, не, скажімо, образи, завданої тією вороною, яка просто підкинула жару у вогонь його досади, а глибшої й більш особистої кривди; отож на вигляд він був не такий апатичний, як зазвичай у публічному місці, а тримався більш зосереджено, поки незвично швидким кроком рухався додому.
Броуді потрібно було висловити невдоволення, і оскільки Нессі була єдиною особою, із котрою він тепер міг поговорити хоч з якоюсь відвертістю, а ця справа певного мірою стосувалася доньки, то саме її він зараз квапився побачити. Коли Броуді відчинив вхідні двері й увійшов у дім, його непривітна мовчкуватість кудись на хвильку вивітрилася, і він миттю гукнув:
— Нессі! Нессі!
Не встигла дочка відповісти, як Броуді вже був на кухні й суворо впивався поглядом у сполошені очі, які подивилися на нього у відповідь із розвернутої впівоберта голови, оскільки юнка сиділа за столом, затримавши напівдорозі до рота повну ложку бульйону, а вся її постава свідчила про раптове погане передчуття.