Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 117)

— Ти ще й досі той самий ревний студент, Ґібсоне, — а коли директор, стрепенувшись, підняв очі, додав: — Коли бачу, як ти гнеш карк над столом, то ніби повертаюся в давні добрі часи.

Ґібсон, очі якого засяяли, коли побачив Ренвіка, відкинувся у кріслі і, жестом запрошуючи того сідати, безтурботно промовив:

— Я не знав, що це ти, Ренвіку. Я швидше уявляв, що це хтось із мого загону кляксоробів тремтить у моїй присутності, чекаючи справедливого покарання. Тримання в страху перед царственою величчю йде малим шалапутам на користь.

Товариші обмінялись усмішками майже так само спонтанно, як колись шкірили один одному зуби в шкільні часи, і Ренвік пробурмотів:

— Та ти викапаний старий Бульдог Моррісон. Мушу йому сказати, коли повернуся в Единбург. Він оцінить комплімент.

— Маєш на увазі, оцінить гумор? — вигукнув Ґібсон, з відстороненим поглядом снуючи думки про минуле. — Боже, як би я хотів і сам повернутися в старе добре місто! Ти щасливчик.

Тоді, раптово втупившись поглядом у Ренвіка, запитав:

— Ти що, вже прийшов попрощатися?

— Ні! Зовсім ні, — безтурботно відказав Ренвік. — Я буду тут ще пів року. Ще на якийсь час залишуся з тобою в дичавині.

Тоді лице лікаря змінилося, і він якусь мить розглядав підлогу, а далі підвів погляд на Ґібсона й озвався знову серйозним тоном:

— Я тут з особливим завданням і хочу, щоб ти зберіг усе в таємниці! Ти давній друг, але мені важко пояснити, яка в мене мета.

Ренвік знову замовкнув, а тоді дещо через силу заговорив:

— У тебе тут у школі є одна дитина, яка мене цікавить… навіть хвилює. Це Нессі Броуді. Я опосередковано стурбований їх здоров'ям і майбутнім. Але завваж, Ґібсоне, я не маю ані найменшого права отак сюди приходити. Я добре про це знаю, але ти не рада опікунів. Я хочу дізнатися твою думку і, якщо буде потреба, отримати твою допомогу.

Ґібсон уважно подивився на лікаря, тоді знову відвів погляд, але не розпитував про Ренвіків мотив, а повільно відповів:

— Нессі Броуді! Тямуща дівчинка. Так, дуже кмітлива, але з химерним складом розуму. У неї дивовижна пам'ять, Ренвіку; прочитай їй цілу сторінку Мілтона[113], і вона повторить її майже слово в слово; сприйняття також гостре, але мислення, глибші потуги думки, не пропорційні.

Директор похитав головою.

— Вона, як я це називаю, «розумна учениця», схоплює все на льоту, але, на жаль, є в її інтелекті якась всеохопна обмеженість.

— Нессі йде на здобуття Латти, — не відступався Ренвік. — Вона на це здатна, вона виграє її?..

— Можливо, виграє, — відповів Ґібсон, стенувши плечима, — але навіщо їй це? Та й я не можу сказати, чи дійсно Нессі це вдасться. У цій справі від нас нічого не залежить. Стандарти університету відрізняються від шкільних. Її покликання — вчителювати… після педагогічного училища.

— А ти міг би в такому разі не допустити Нессі? — мовив Ренвік з якоюсь легкою гарячковістю. — Я маю інформацію, що перевтома від підготовки б'є по її здоров'ю.

— Це неможливо, — відказав Ґібсон. — Як я тільки що сказав, у цій справі від нас нічого не залежить. Змагання за стипендію відкрите для всього міста; його організовує керівництво університету, і взяти участь можуть усі, хто має таке право. Якщо відверто, то я таки давав натяки… високоповажному батькові Нессі, — тут директор миттю спохмурнів, — але то було марно. Він твердо поставив це собі за мету. А дівчина справді має настільки хороший шанс виграти стипендію, що бажати їй виходу з гри звучить як повне безглуздя. І все ж…

— Що? — запитав Ренвік.

У відповідь Ґібсон підняв зі столу аркуш паперу, якусь хвилю його роздивлявся, а тоді простягнув своєму другові, повільно промовивши:

— Дивний збіг: коли ти зайшов, я вивчав оце. Хочу знати твою думку.

Ренвік узяв до рук письмову роботу, зрозумів, що написаний рівним, проте ще не сформованим почерком текст — вільний, викладений простими словами переклад латинської прози, можливо, подумав лікар, із Ціцерона, і почав читати, коли раптом його погляд спіткнувся. Між двома реченнями цікавого невмілого тлумачення було вставлено слова, написані говіркою й нерозбірливим, майже перекошеним письмом: «Старайся за трьох, Нессі! Що вартує, аби бути зроблено, вартує бути зроблено добре. Мусиш виграти Латту, бо інакше будеш в мене бідна». Далі невимушений плин перекладу відновлювався. Ренвік вражено підвів погляд на Ґібсона.

— Прислав цього ранку класний керівник Нессі Броуді, — пояснив директор. — Це з її зошита.

— Вона написала це вдома чи в школі? — гостро запитав лікар.

— У школі! Звісно, Нессі, напевно, написала ці слова неусвідомлено, але все ж написала їх власного рукою. Що це означає? Це якісь відголоси крові тих знаменитих шотландських предків, про яких ми раніше стільки слухали від її старого? Чи множинна особистість? Ти в таких речах знаєшся краще, ніж я.

— Та яка в біса множинна особистість! — випалив Ренвік трохи сторопіло. — Це чистісінький збій у свідомості, прояв нервової перенапруги, і викликаний він — характер цих слів дає мені таку впевненість — якоюсь потужною силою, яка впливає на дівчинку. Хіба ти не розумієш? Нессі втомилася посеред вправи, її увага дала тріщину, і це щось моментально вигулькнуло з глибин свідомості, почало її мучити, силувати далі до роботи, тому перш ніж знову повернутися до логічного викладу, вона несамохіть написала ці слова.

Ренвік похитав головою.

— На жаль, це не що інше, як дуже чіткий вияв її страхів!

— Ми її тут важко працювати не змушуємо, — заперечив Ґібсон. — Їй роблять багато поступок!

— Я знаю, знаю! — відповів Ренвік. — Шкоду заподіюють за межами школи. То все через того її навіженого батька. І що нам із цим робити? Ти кажеш, що говорив із ним, а я для нього як червона ганчірка для бика. Складно, — тоді, поклавши аркуш назад на Ґібсонів стіл, лікар додав: — Це мене дуже непокоїть. Колись я вже бачив, як такий симптом був передвісником препаскудного зриву. Мені це анітрохи не подобається.

— Ти мене дивуєш, — сказав Ґібсон після мовчанки, під час якої промацував свого друга очима. — Ти впевнений, що не згущуєш фарби через… можливо, через упередження?

Коли лікар мовчки похитав головою, Ґібсон невпевнено озвався знову:

— Ти хотів би побачити дитину? Лише на хвилину, звісно, бо інакше вона розхвилюється.

Лікар якусь мить розмірковував, а тоді рішуче промовив:

— А таки хотів би! Я б хотів побачити все на власні очі. Дякую, що запропонував.

— Тоді я приведу Нессі, — сказав Ґібсон, підводячись, і, йдучи до дверей, додав: — Дивись мені, не лякай її! У жодному разі не згадуй ту описку у вправі.

Ренвік кивнув на знак згоди, і коли Ґібсон вийшов із кімнати, завмер, злегка нахиливши чоло, втупивши затуманений погляд у рядки на прямокутнику паперу, немовби ті дивні, безглузді, чужорідні слова поставали перед ним видивом, яке його лякало й терзало. Розворушило Ренвіка повернення Ґібсона в супроводі Нессі, з якою лікар ніколи раніше не зустрічався, і тепер, коли побачив її худеньке похилене тільце, лагідний благальний погляд, білу тендітну шийку, безвольність рота й підборіддя, він більше не дивувався, чому юнка прагнула в усьому покладатися на Мері або чому Мері зі свого боку прагнула її захистити.

— Ця учениця належить до відмінників, — дипломатично промовив Ґібсон, обертаючись до Ренвіка, коли знову сів у своє крісло. — Ми хвалимося нею перед усіма відвідувачами. У неї найкраща пам'ять серед старшокласників. Правда, Нессі? — додав директор, злегка зачепивши її поглядом.

Юнка зашарілася від гордощів, її дрібна постать сповнилася глибокою вдячністю й надзвичайним трепетом, до яких домішалася певна розгубленість через незрозумілу мету, з якою її раптово змусили постати перед сукупною величчю лікаря Ренвіка й директора школи. Проте Нессі мовчала й стояла, опустивши очі, її тоненькі ніжки у високих зношених чоботах і грубих вовняних панчохах трохи трусилися — не від страху, а просто від хвилювання через показний вигляд присутніх осіб. Дівчинка знала, що запитання було риторичне, і її справа — мовчати, поки не звернуться напряму!

— Тобі подобається твоє навчання? — лагідно поцікавився Ренвік.

— Так, сер, — боязко відповіла Нессі, підводячи очі на лікаря, наче молода сполохана сарна.

— Ти часом від нього втомлюєшся? — знову м'яко промовив Ренвік, боячись надавати запитанню більшої конкретики.

Нессі поглянула на директора, щоб отримати дозвіл говорити і, підбадьорена його поглядом, відповіла:

— Ні, сер! Не дуже! Деколи в мене болить голова.

Цей факт вона озвучила нерішуче, ніби мати головний біль могло бути нахабством з її боку, але заговорила знову вже з більшою впевненістю:

— Десь пів року тому батько повів мене до лікаря Лорі, і той сказав, що це дрібниця.

Нессі навіть простодушно додала:

— Він сказав, що я маю добру голову на плечах.

Ренвік мовчав, відчуваючи на собі злегка ущипливий погляд Ґібсона, і хоч він вважав, що як на нерішучі ухильні відповіді цієї боязливої дитини, так і на щойно процитовану думку його зарозумілого колеги покладатися не варто, поведінка Нессі ще більше зміцнила його враження про її перенапружені, виснажені нерви.

— Я чув, ти змагатимешся за Латту, — врешті промовив лікар. — Ти б не хотіла зачекати ще рік?

— Ой, ні, сер! Я не можу так зробити, — швидко відповіла Нессі. — Я мушу взяти участь цього року. Мій батько сказав… — обличчя дівчинки насупилося й спохмурніло; вона вже стриманіше додала: — Він хотів би, щоб я виграла цю стипендію… та й це чудово, щоб дівчина виграла Латту. Такого ще ніколи не ставалося, але, думаю, я зможу це зробити!