Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 116)
— Я бачу, ви досі про нього думаєте.
Дівчина з якимось легким переляком підняла очі, здогадавшись, що лікар хибно зрозумів загальну спрямованість її емоції, бо то був усього-на-всього смуток, розворушений минулим, однак, відчуваючи, що не може зрадити пам'ять Деніса, вона змовчала.
— Я б хотів щось для вас зробити, Мері, — знову заговорив Ренвік тихо. — Щось таке, що зробило б вас щасливою. Я маю певний вплив. Якщо дозволите, то перш ніж поїду звідси, я знайду роботу, яка вам підходить і яка вас гідна.
Від слів лікаря Мері стрепенулася, раптово втративши своє тепле відчуття затишку, і, запинаючись, провомила:
— То ви їдете звідси?
— Так, — відповів Ренвік, — їду через пів року. Почну займатися окремою галуззю медицини в Единбурзі. Маю можливість потрапити там у штат, заклад більший, ніж дільнична лікарня… Це для мене чудова нагода.
Мері уявила, як вона, самотня, без твердої, непохитної лікаревої підтримки, даремно намагається захистити Нессі від батька, кидаючись дрібкою власної рішучості поміж п'яним навіженством Броуді й сестриною слабкістю, і дівчина водномить збагнула, як сильно покладалася на дружбу з цим чоловіком, зрозуміла, у наскільки великій пошані його тримала.
— Це чудово, що у вас так добре пішли справи, — прошепотіла Мері. — Але саме на це ви й заслуговуєте. Я знаю, що в Единбурзі у вас усе буде так само, як тут. Немає потреби бажати вам успіху.
— Не знаю, але мені точно сподобається, — відповів Ренвік. — Единбург — це місто для життя, сіре, але красиве. Уявіть собі Принсис-стріт восени і хрускіт листя в парках, рудизну Единбурзького замку супроти неба, синій дим, що пливе над Троном Артура[111], дзвеніння вітру у вухах, чистого і збадьорливого, як вишукане вино. Таке не можна не полюбити.
Ренвік просяяв на думку про це й повів далі:
— Розумієте, це моє рідне місто, ви вже пробачте мої гордощі… І все ж там усе значніше — краще й чистіше, як повітря.
Мері слухала лікаря, затамувавши подих, яскраво бачила в уяві картину, яку він для неї змальовував, але постійно додавала до неї його постать, тому перед нею поставала не лише Принсис-стріт, а й Ренвік, який широким кроком міряв її сірий брук на тлі теплих барв замкових парків.
— Звучить красиво. Я там ніколи не бувала, але можу все це уявити, — прошепотіла дівчина, насправді маючи на увазі, що може уявити там Ренвіка.
— Дозвольте, я знайду для вас роботу, перш ніж поїду, — не відступав лікар, — якусь таку, щоб ви вибралися з того дому.
Мері відчувала, що Ренвік палко бажає, аби вона прийняла його пропозицію, проте дівчина відкинула принадну перспективу й сказала:
— Я повернулася за власним вибором, щоб піклуватися про Нессі! Я не можу її зараз покинути. Впродовж останніх кількох місяців у неї було жахливе життя, і якщо я знову поїду геть, хто зна, що з нею станеться.
Тоді Ренвік зрозумів, що Мері остаточно вирішила залишитися, і його вмить охопила страшенна тривога за її майбутнє, немовби він уже бачив дівчину жертвою на вівтарі її безкорисливості, приношенням безтямного гонору її батька, попри його, Ренвікове, втручання. Навіщо було йому рятувати дівчину, допомагати їй уникнути смерті, якщо вона опиниться в тому самому середовищі, у тій самій небезпеці в ще смертоноснішій формі? Ренвік так розхвилювався, що й сам зачудувався з власної емоції, але, притьмом приховавши свої почуття, весело вигукнув:
— Я зроблю для Нессі все, що зможу! Зустрінуся з Ґібсоном сьогодні або завтра. Усе, що мені під силу, буде зроблено. За сестру занадто не хвилюйтеся. Більше подумайте про себе.
Після цих слів Мері відчула, що мети її візиту досягнуто, отож, не сміючи більше забирати лікарів час, одразу встала з крісла й наготувалася йти. Ренвік також підвівся, але не зробив ані кроку в бік дверей, стояв мовчки, дивлячись на лице дівчини, якого, коли вона випросталася на повен зріст, ледь торкнувся мандрівний промінчик слабкого березневого сонця, настільки слабкого у внутрішньому просторі кімнати, що відсвічувало на її шкірі, немов місячне сяйво. Зворушений так, як колись зворушився нею інший чоловік у сяйві місяця, Ренвік затамував подих від краси Мері, яка променіла в цьому світлі, вирізнялася на тлі її непримітного, позбавленого витонченості вбрання, і лікар подумки став зодягати дівчину в блідо-ліловий атлас, уявив її під срібним сяйвом ніжного південного місяця в саду Флоренції чи на веранді в Неаполі. Коли Мері хоробро здійняла свою маленьку ніжку в грубому черевику, щоб іти геть, Ренвік, на диво, захотів її затримати, та не знайшовся, що сказати.
— До побачення, — почув лікар тихі слова Мері. — Дякую за те, що ви для мене зробили, зараз і тоді.
— До побачення, — машинально сказав Ренвік, супроводжуючи Мері у вестибюль і усвідомлюючи, що вона йде. Він відчинив дівчині двері, подивився, як вона спустилася сходами, а тоді від раптового відчуття втрати відгукнувся на внутрішній поклик і квапливо, зніяковіло, наче школяр, гукнув:
— Ви ж незабаром знову до мене навідаєтеся, правда?
Тоді, засоромившись власної незграбності, Ренвік зійшов сходами до Мері й вигукнув, виклавши таке пояснення своїх слів:
— Після зустрічі з Ґібсоном я захочу розповісти вам, який буде результат.
Мері знову вдячно поглянула на лікаря й вигукнула:
— Я прийду наступного тижня.
Дівчина вийшла на дорогу й поквапилася геть.
Після того як Ренвік розвернувся й повільно зайшов назад у свій будинок, його поступово охопило здивування від нещодавнього власного вчинку, від цього раптового відвертого прохання, щоб Мері незабаром знову його навідала; та хоча спершу лікар дещо засоромлено пояснив це тим, що йому щемко відгукнулася краса дівчини у світлі, яке оточувало її в його кімнаті, потім він уже чесніше визнав перед собою, що це була не єдина причина його поведінки. Мері Броуді завжди була для нього незвично красивою особою, шляхетною, відважною людиною, яка вплела своє життя в його пробуття в місті короткою трагічною ниткою. З тієї миті, як уперше побачив дівчину без тями в сумній безвихідності її стану й кричущій брудноті середовища, немов лілію, вирвану з коренем і кинуту на купу гною, Ренвік відчув симпатію до неї з її безпомічністю й незрілістю; пізніше його запалила терплячість Мері й покірна стійкість упродовж довгого слабування і в стражданнях, яких зазнала через смерть своєї дитини; а ще лікар бачив, що хоч дівчиною й заволодів інший, вона була чиста, непорочна, наче світло, яке нещодавно її огортало. Ренвіка сповнили захоплення й зацікавленість, і він пообіцяв собі, що допоможе Мері збудувати життя заново, але дівчина втекла з міста, як тільки набралася сил, випурхнула з тенет ганьби, які, напевно, довкола себе відчувала. Впродовж тих років, коли Мері не було, Ренвік вряди-годи про неї думав; у пам'яті з дивним настійливим благанням часто зринала її худа бліда слабка постать, немовби хотіла сказати, що нитка її життя повернеться й ще раз вплететься в структуру його буття. Ренвік сів за стіл, серйозно роздумуючи про неї, молячись, аби це повернення Мері Броуді в дім знегод, з якого її так жахливо прогнали, не обернулося новою трагедією. За кілька хвилин думки лікаря поплинули в інше русло, і зі спеціального відділення у своєму столі він витягнув старого листа, єдину сторінку якого косо списували заокруглені літери, зараз трохи вицвілі після чотирьох років зберігання. Ренвік ще раз його перечитав, цього єдиного листа від Мері, у якому вона надіслала йому трохи грошей — безсумнівно, жалюгідні заощадження зі своєї мізерної платні — у спробі хоч якось винагородити його за допомогу. Стискаючи листа у прегарних пальцях своєї руки, які стоншувалися до кінчиків, Ренвік сидів, задивившись поперед себе, уявляв із теперішньої розповіді Мері, як вона працює — навколішках шкребе, миє, драїть, виконує марудну роботу свого роду занять — роботу служниці.
Врешті-решт Ренвік зітхнув, струснувся, заховав листа у стіл і, побачивши, що до пообідніх консультацій йому залишилася ще ціла година, вирішив негайно навідатися до директора школи, щоб обережно розпитати про ситуацію з Нессі Броуді. Отож, повідомивши своїй економці, що повернеться перед четвертою, Ренвік вийшов із будинку й повільно попростував до школи, заглиблений у дивну тверезу задуму.
Школа розташувалася недалеко. То був старовинний міський заклад, який трохи відступав від Черч-стріт, щоб вигідніше продемонструвати сувору, а проте пропорційну архітектуру свого побитого негодою фасаду, а на брукованій площі перед ним зараз гордо красувалися дві російські гармати на високих колесах, захоплені під Балаклавою[112] ротою вінтонського йоменського полку під командуванням Моріса Латти. Однак Ренвік, який невдовзі дістався до будівлі, зайшов досередини, не звернувши уваги ані на фасад, ані на гармати; піднявшись по низеньких стоптаних кам'яних сходинках, він зміряв кроком коридор, замислено постукав у двері кабінету директора, і коли його запросили, увійшов.
Ґібсон, чоловік, який, як на свою посаду, виглядав моложаво і ще не отримав остаточної типово вчительської огранки, сидів за своїм захаращеним столом посеред невеличкого робочого кабінету з книжковими шафами попід стінами; його зосереджена, проте не педантична постать у гладенькому костюмі темно-брунатного кольору — кольору, який він зазвичай носив — не одразу підвела погляд, а далі уважно вивчав папірець перед собою. Ренвік, стримане обличчя якого зрештою смикнулося в слабку усмішку на таку заклопотаність приятеля, за хвилину жартівливо видав: