Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 115)

— Ет! Коли я казав, аби ви не мовчали, то мав на увазі інше! Я хочу почути про вас. Я певен, ви до цього часу вже весь Лондон поставили перед собою на коліна.

На слова Ренвіка Мері похитала головою і зі слабким проблиском смішливості в очах відповіла:

— Ні! Я сама колінкувала — драїла підлогу й мила сходи!

— Що? — скрикнув Ренвік зі стурбованим подивом. — Невже ви так працювали?

— Я не проти важкої праці, — безтурботно відказала Мері. — Вона пішла мені на користь, не давала думати про власні жахливі біди.

— Ви зовсім не надаєтеся до такої роботи! — докірливо вигукнув Ренвік. — Це обурливо! Ви вчинили зовсім безсовісно, коли отак втекли. Ми б знайшли вам до роботи щось відповідніше.

— Тоді я хотіла втекти від усього, — сумно відповіла Мері. — Я ні від кого не бажала приймати допомогу.

— То не робіть так удруге, — дещо різко відказав Ренвік. — Не будете знову поспішно давати драпака, ні з ким не попрощавшись?

— Ні! — м'яко відповіла Мері.

Ренвік не зміг втримати усмішку від вигляду покори дівчини, коли він жестом запросив її сісти, і, поставивши зовсім поряд біля неї маленький стілець, промовив:

— Я цілком забув про манери, змусивши вас оце стояти, але повірте, міс Мері, це така раптова, неочікувана радість — бачити вас знову! Прошу вас проявити поблажливість.

Запала мовчанка, а далі лікар запитав:

— Ви отримували мої листи? Вони були гнітючим нагадуванням про це місце, правда?

Мері похитала головою.

— Я хочу вам за них подякувати. Я б ніколи не дізналася про те, що ненька померла, якби ви не написали. Завдяки цим листам я повернулася.

Ренвік пильно подивився на Мері й відповів:

— Я знав, що ви колись повернетеся. Я відчував, — а тоді додав: — Але розкажіть мені, чому ви насправді повернулися?

— Через Нессі, через свою сестру Нессі! — повільно проказала Мері. — Удома діється жах, і вона страждає. Я була потрібна сестрі, тому приїхала додому… Це через неї я прийшла до вас з візитом. З мого боку це надзвичайно безцеремонно після того, скільки ви вже для мене зробили. Пробачте, що я прийшла! Мені потрібна допомога!

— Скажіть мені, якої допомоги ви від мене потребуєте, і я все зроблю! — вигукнув лікар. — Нессі хвора?

— Не зовсім, — мовила Мері, — хоча вона якось мене лякає. Сестра дуже нервова, її дуже легко розхвилювати. Вона то плаче, то сміється, дуже вихуділа і, здається, їсть надзвичайно мало. Це мене хвилює, але насправді я прийшла через інше.

Мері на хвилину замовкнула, збираючись на дусі для розповіді, а тоді хоробро повела далі:

— Це стосується мого батька. Він ставиться до Нессі дуже дивно, не знущається, але без будь-яких підстав змушує її сидіти над уроками, весь час вчитися, не лише в школі, а й упродовж цілісінького вечора, і так щодня. Нессі зачиняють саму і змушують «працювати за трьох», як він це називає, щоб сестра виграла стипендію Латти. Батькові засіла в голову ця ідея. Нессі каже мені, що він діймає її тією стипендією кожного разу, коли вони бачаться, погрожує найрізноманітнішими покараннями, якщо вона її не здобуде. Якби батько дав Нессі спокій, вона б зробила це у свій спосіб, але він напосідає й напосідає, а вона така тендітна, що я боюся можливого розвитку подій. Минулої ночі Нессі годину проплакала в мене на руках, перш ніж заснути. Мені дуже тривожно!

Ренвік поглянув на маленьке сумне серйозне личко Мері, в його уяві негайно постала картина, як вона заспокоює і втішає свою сестричку, подумав раптом про її дитину, яку вона, всупереч усім його зусиллям, втратила, і зі стриманим виразом обличчя відповів:

— Я розумію, чому вам тривожно, але в цю справу складно буде втрутитися. Потрібно помізкувати. Ваш батько не проявляє до сестри справжньої жорстокості?

— Ні, але він наганяє на Нессі жах. Колись батько ставився до неї з ніжністю, але зараз він так змінився, що навіть його ніжність перетворилася на щось дивне й жахливе.

Звісно, Ренвік чув розповіді про те, як Броуді змінив свої звички, але не став розпитувати Мері детальніше з цього конкретного питання, а натомість вигукнув:

— Чому ваш батько так прагне, щоб сестра виграла Латту? Її ж зазвичай виграють хлопці, хіба ні, не дівчата?..

— Можливо, у цьому й причина, — сумно відповіла Мері. — Його завжди страшенно цікавили якісь незвичні способи досягнення успіху, які принесли б йому визнання, він завжди через власний гонор хотів, аби Нессі гарно вчилася. Але зараз я впевнена, що він не знає, що буде робити із сестрою, коли вона виграє стипендію. Він жене її до цілі без жодної мети.

— А малий Ґрірсон теж змагається за стипендію? — запитав Ренвік після хвилинних роздумів. — Ваш батько з Ґрірсоном, мабуть, у не зовсім добрих стосунках.

Мері похитала головою.

— Я впевнена, проблема глибша, — відповіла вона. — З батькових розмов можна подумати, що здобуття стипендії змусить усе місто йому заздрити.

Ренвік подивився на Мері з розумінням.

— Я знаю вашого батька, Мері, і знаю, що ви маєте на увазі. На жаль, з ним усе не так, як треба. Завжди було щось… Тобто… Я також перетинався з ним у минулому… — лікар не сказав, що робив це переважно в інтересах Мері, — …і ми в результаті не порозумілися. З того, що я піду зустрітися з вашим батьком, користі буде мало, якщо мені взагалі дозволено було б так учинити. Будь-яка моя безпосередня дія лише роздратує його, і він поводитиметься ще гірше.

Сидячи й спостерігаючи за Ренвіком, поки той із відстороненим поглядом обмислював цю справу, Мері подумала про те, з якою мудрістю, добротою й чуйністю він до неї ставиться, не квапиться бездумно, а логічно розмірковує, щоб їй допомогти; очі дівчини повільно ковзнули по смуглявому обличчю лікаря, жвавому, проте суворому, його вигонистій, рухливій і злегка похилій постаті, аж доки нарешті зупинилися на його руках, які виглядали ніжними, сильними й засмаглими супроти бездоганних білих смужок накрохмалених лляних манжет. Ці несхитні чуйні руки ретельно дослідили таємниці її безживного тіла, врятували те її нещасне життя, і, порівнюючи їх подумки зі своїми поплямованими напухлими пальцями, Мері відчула, що з цим чоловіком, чиєї допомоги вона насмілилася шукати, її розділяє провалля. Які витончені руки! Раптове відчуття власної нижчості, чужості серед розкоші й стилю обстановки, у якій зараз опинилася, завдало Мері болю, і вона швидко перевела очі з лікаря на підлогу, ніби боялася, що він перехопить і зрозуміє її погляд.

— Чи хотіли б ви, щоб я поговорив про Нессі з директором школи? — врешті запитав Ренвік. — Я добре знаю Ґібсона і міг би таємно попросити його допомоги в цій справі. Спершу я подумав про те, щоб поговорити із сером Джоном Латтою, але ваш батько зараз працює в конторі верфі, і це може викликати до нього упередження. Ми, лікарі, маємо діяти обережно. Наше життя дуже хитке.

Ренвік усміхнувся.

— Ви б хотіли, щоб я зустрівся з Ґібсоном, чи радше прислали б Нессі, щоб я її оглянув?

— Гадаю, якби ви зустрілися з директором, це було б чудово. Колись він мав на батька великий вплив, — із вдячністю відповіла Мері. — Нессі так боїться батька, що злякалася б сюди прийти.

— А ви не боялися приходити? — запитав Ренвік, і його погляд, який промовляв, що знає, як стійко вона трималася колись, здавалося, заспокоїв дівчину.

— Так, — чесно відповіла Мері. — Я боялася, що ви відмовите мені в зустрічі. Окрім вас, я не маю до кого звернутися по допомогу щодо Нессі. Вона така юна. З нею нічого не повинно статися!

Дівчина вмовкнула, а тоді тихо додала:

— Ви могли не схотіти зі мною зустрітися. Ви добре знаєте, якою я була!

— Не треба! Не кажіть так, Мері! Я знаю про вас лише добре. Упродовж цих років я пам'ятав вас за вашу доброту, лагідність і відважність.

Подивившись зараз на дівчину, Ренвік хотів було додати: «І за вашу красу», але стримався і натомість промовив:

— За все своє життя я ніколи не зустрічав такої гарної, безкорисливої людини. Це залишило в моїй пам'яті невитравний відбиток. Мені прикро чути, що ви себе отак применшуєте.

Мері зашарілася від палкої підтримки у словах лікаря й відповіла:

— Ви завжди так кажете, але я на це не заслуговую. Та якщо зможу зробити щось для Нессі, щоб компенсувати власні помилки, я буду щаслива.

— Говорите геть як літня жінка! Скільки вам років? — гаряче вигукнув Ренвік. — Вам ще ж навіть двадцяти двох нема. Боже праведний, та ви лише дитина, у якої все життя попереду. Весь біль, якого ви зазнали, можна стерти… Ви ще не знали дійсного, справжнього щастя. Починайте знову думати про себе, Мері. Я бачив, що ви дивилися на мою картину, коли я увійшов, бачив, як вона відволікла вас від важких думок. Перетворіть своє життя на цілу галерею таких картин. Ви мусите чимось себе розважити. Читайте всі книжки, які потраплять до рук. Знайдіть собі якесь захоплення. Я можу дістати вам роботу компаньйонки, у зв'язку з якою ви змогли б подорожувати за кордон.

Мері мимоволі незвично захопили слова Ренвіка, і, повернувшись думками в минуле, вона пригадала, як такий самий трепет у неї викликав Деніс, який відкривав перед нею захопливі можливості, говорячи про Париж, Рим і мандри в широких незвіданих землях. То було так давно: Деніс зрушував для неї горизонти змахом своєї веселої сміливої руки і вихором мчав її за кордон на килимі своєї мальовничої сміхотливої промови. Завдяки своєму дару інтуїції, який спантеличував Мері, Ренвік прочитав її думки й повагом промовив: