Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 114)

Мері помила й витерла посуд, вимила посудомийню й навела в ній лад, а тоді, маючи намір скласти Нессі компанію у світлиці, зайшла на кухню і вже хотіла було через неї пройти, як раптом, не дивлячись на доньку, Броуді лютим владним голосом крикнув зі свого кутка:

— Куди ти йдеш?

Мері зупинилася і, благально дивлячись на батька, відповіла:

— Я хотіла лише зайти, щоб на хвилину побачити Нессі, батьку… не для того, щоб поговорити… лише, щоб подивитися на неї.

— Тоді не йди, — гаркнув до неї Броуді, все ще не відриваючи очей від стелі й не дивлячись на доньку. — Я сам пильную за Нессі, скільки треба. А ти, будь добра, тримайся від неї подалі.

— Але, батьку, — запинаючись, промовила Мері, — я не буду її відволікати. Я так давно її не бачила, що хочу з нею побути.

— А я б хотів, аби ти з нею не була, — люто відрізав Броуді. — Я не хочу такого товариства для своєї доньки. Можеш готувати Нессі їсти і працювати на неї та на мене, але ти до неї не пхайся. Я не буду терпіти, аби хтось набридав Нессі або заважав роботі, за яку вона взялася.

Оце вже було те, чого Мері очікувала, і, запитуючи себе, навіщо було повертатися, якщо не для того, аби порятувати сестру, дівчина рішуче стояла на місці, не спускаючи з батька свого спокійного погляду, а тоді, зібравши докупи всю свою відвагу, промовила:

— Я йду до Нессі, батьку, — і рушила до дверей.

Лише тоді Броуді подивився на доньку, спрямував на неї всю силу своїх лихих очей, а далі, схопивши пляшку, яка стояла поряд, звівся на ноги й повільно наблизився до дівчини.

— Ще один крок до дверей, — рикнув він, — і я тобі голову розтрощу.

Тоді немов сподіваючись, що донька його не послухає, Броуді став навпроти неї, наготувавшись з усієї сили вгатити їй у голову. Мері відступила, і коли вона, задкуючи, від нього вислизала, Броуді глумливо подивився на неї і крикнув:

— Отак ліпше. Так набагато ліпше! Я бачу, нам знову треба буде вчити тебе манер. Але, їй-богу, тримайся подалі від Нессі і не думай, що ти зможеш мене обманути. Ні одна жінка на землі тепер не зможе того зробити. Ще один крок, і тобі назавжди настав би кінець.

Тоді зненацька вся грізність Броуді кудись випарувалася, він повернувся до свого крісла, сів і, знову поринувши в стан понурої задумливої апатії, почав пити далі, явно не для того, щоб йому стало веселіше, а немовби даремно, відчайдушно намагаючись навести на себе забуття від якогось незнаного нещастя, яке неможливо забути.

Мері сіла за стіл. Вона боялася покинути кімнату. Страх її був пов'язаний не з фізичним покаранням, то був страх не за себе, а за Нессі, і якби вона не хвилювалася винятково за свою сестру, то хвилину тому ступила б прямо під загрозливий замах тієї зброї, якою батько її залякував. Тепер життя мало для Мері невелику цінність, однак дівчина усвідомлювала, що якщо вона збирається допомогти Нессі вибратися зі страшної небезпеки, яка загрожувала їй у цьому будинку, то мусить бути не лише хороброю, а й мудрою. Мері зрозуміла, що її присутність, а також мета в цьому домі означатиме люту безперестанну боротьбу з батьком за Нессі, і в дівчини з'явилося відчуття, що власних засобів недостатньо, аби впоратися з тим станом справ, до якого вона повернулася. Поки Мері сиділа, дивлячись, як Броуді невідступно, але безрезультатно топить душу в чарці, вона постановила негайно шукати допомоги й ретельно спланувала, що робитиме завтра. Коли в її голові з'явилося чітке уявлення, як діяти, дівчина роззирнулася довкола, щоб знайти собі заняття, але марно: не було ані книжки, щоб почитати, ані якогось шиття, і вона була змушена нерухомо сидіти в тиші кімнати, дивлячись на батька, проте ніколи не отримуючи його погляду у відповідь.

Вечір неквапливо тягнувся вперед, години повільно спливали, і в Мері вже з'явилось було відчуття, що це ніколи не закінчиться, що батько ніколи не зрушить з місця, та нарешті він підвівся й холодно сказав:

— Маєш свою кімнату. Йди туди, а до Нессі в її кімнату не заходь.

Тоді Броуді пішов із кухні у світлицю, і Мері почула звідти його допитування й зауваження до Нессі. Дівчина загасила лампу й повагом попрямувала нагору у свою колишню кімнату, там одягнулася до сну й сіла чекати, почула, як першою піднялася Нессі, за нею батько, почула, як вони перевдягаються, врешті перестала чути будь-які звуки. У будинку залягла тиша. Мері довго чекала в цій маленькій кімнатці, де колись уже спізнала тривале очікування й чимало нестерпної тривоги. Перед нею завирували швидкоплинні видива з минулого: ось вона чатує біля вікна, безперестанно видивляючись на сріблисті берізки, ось Роуз — де вона зараз? — кидає яблуко, ось буря, ось її знаходять, і з огляду на власний сумний досвід Мері постановила врятувати Нессі від нещастя, якщо це буде в межах її людських можливостей, навіть якби довелося пожертвувати собою. На цій думці дівчина безшумно підвелася, відчинила двері, без жодного звуку прокралася через сходовий майданчик, проникнула в кімнату Нессі й прослизнула до неї в ліжко. Мері обвила руками холодну тендітну дитячу фігурку, розтираючи закоцюблі сестриччині ступні, зігріваючи її власним тілом, утихомирюючи схлипи, нашіптуючи ласкаві слова розради, і врешті вона заспокоїла Нессі настільки, що та заснула. Тримаючи в обіймах тіло сплячої сестри, Мері лежала там без сну до пізньої ночі й думала.

Розділ шостий

Мері поглянула на картину, яка самотньо вирізнялася на яскравому насичено-червоному тлі стіни в кімнаті, не зводячи з неї захопленого погляду, від чого тривога й розгубленість, які на неї напосіли, одразу розвіялися. Дівчина стояла, викреслюючись профілем свого ясного личка супроти вікна, голова була закинута назад, губи ледь-ледь розтулені, сяючі очі незмигно, зосереджено вдивлялися в картину, з якої дихав холодний сірий туман, що лежав на спокійній сірій воді, м'яко окутував високі безшелесні дерева, так само сріблисті, як і її берізки, й огортав тонкі нерухомі стріли очерету, які оточували став; Мері оговталася від розгубленості, у якій ступила в цей будинок, завдяки незрівнянній сумовитій красі картини, яка, демонструючи з такою стриманістю стан упокореності природи, здавалося, виходила зі своєї рамки й торкалася її, наче марево, немов сумні, а проте безтурботні міркування про горе в її власному житті.

Мері настільки поглинуло споглядання картини, яка привернула її погляд, поки вона збентежено сиділа посеред вишуканого умеблювання кімнати, настільки розворушили протиборчі почуття, викликані цією дивною проймаючою красою полотна, яка змусила її мимохіть підвестися й підійти, що дівчина не помітила ані плавний рух відполірованих дверей з червоного дерева, які відчинилися на своїх безшумних завісах, ані чоловіка, який увійшов і зараз несподівано пильно вдивлявся в її блідий перемінений профіль, так само мовчазний і заворожений, як і дівчина у своєму спогляданні картини. Чоловік стояв так само нерухомо, неначе боявся розбити чари, які наклала на нього її раптова поява, але роздивлявся дівчину з насолодою, а ще чекав, коли вона досхочу напоїть свої очі красою спокійного ставу.

Нарешті Мері опустила погляд, зітхнула, мимоволі обернулася і, знову піднявши свої темні очі, раптом його помітила. На неї вмить накотилася знову вся та розгубленість, яка було розвіялася, піднявшись до рівня сорому, і дівчина спаленіла й звісила голову, коли чоловік наблизився й сердечно взяв її за руку.

— То це в нас Мері, — промовив він. — Мері Броуді знову прибула до мене з візитом.

Доклавши великих зусиль, Мері присилувала себе підняти очі, поглянула на чоловіка й тихо відповіла:

— То ви мене пам'ятаєте. Я гадала, ви зовсім мене забудете. Я… я дуже змінилася.

— Змінилася! — вигукнув чоловік. — Ви не змінилися, хіба що стали вродливою, як ніколи! Ой, не соромтеся так, Мері. Бути такою красунею — не злочин.

Мері ледь-ледь усміхнулася, а чоловік тим часом весело заговорив знову:

— Що ж до забування, то як я міг забути одну зі своїх перших пацієнтів, ту, яка принесла мені найбільше слави, коли я перебивався з хліба на воду, а в оцій от кімнаті не було нічого, окрім порожнього ящика, у якому приїхали мої книжки.

Мері оббігла поглядом теперішній вишуканий затишок кімнати і, досі трохи збурена, відповіла, відхилившись від основного курсу своїх думок:

— А тепер тут уже не один ящик, лікарю Ренвіку!

— Ну бачите? Ось що ви для мене зробили! — вигукнув він. — Здобули мені добре ім'я своєю мужністю в доланні хвороби. Ви все зробили, а я отримав визнання!

— Ви отримали визнання, і не більше, — повільно відказала Мері. — Чому ви повернули мені оплату за лікування, яку я надіслала?

— Я дістав з того листа адресу втікачки, яка навіть не попрощалася! — вигукнув лікар. — Іншої платні мені й не було потрібно.

Ренвік якось незвично радів її візиту й перебував незвично близько, немовби й не минуло тих чотирьох років, коли вони востаннє розмовляли, і він ще сидів біля її ліжка, силоміць повертаючи до життя своєю життєрадісною жвавістю.

— Розкажіть мені про все, що ви робили, — ніяк не замовкав лікар, намагаючись зробити так, щоб Мері почувалася більш невимушено. — Не мовчіть як риба! Покажіть мені, що не забули своїх давніх друзів.

— Я не забула вас, лікарю, інакше я б тут зараз не була. Я ніколи не забуду все те, що ви для мене зробили.