Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 112)

— Цить, горобчику, цить, не треба більше плакати, — прошепотіла Мері. — Розкажеш іншого разу.

— Та мене аж нетерплячка бере, так хочу розказати! — надривно скрикнула Нессі, посипавши словами. — Я в листі нічого не розповіла. У нас жила жахлива жінка, і вона втекла з Метом до Америки. Батько мало не з'їхав з глузду, а ще він нічого не робить, тільки п'є з ранку до ночі, а ще, Мері, він насідає на мене з навчанням так сильно, що я вже просто вмираю. Не давай йому так робити, Мері, добре?.. Ти врятуєш мене, правда, Мері? — і юнка благально простягнула руки до сестри.

Мері стояла зовсім нерухомо; її поглинув потік сестриччиних слів. Тоді вона повільно промовила:

— Батько змінився, Нессі? Хіба він тепер не ставиться до тебе добре?

— Змінився! — захлипала Нессі. — Він так змінився, що ти б його не впізнала. Деколи мені страшно на нього дивитися. Коли він не вип'є віскі, то як сомнамбула. Ти не повіриш, як усе змінилося, — заговорила вона дедалі голосніше і, схопивши сестру за руку, почала тягнути її на кухню, — не повіриш, поки не побачиш сама. Поглянь! Зайди і подивися на цю кімнату, — і юнка широко прочинила двері, наче хотіла наочно продемонструвати масштаби змін в умовах свого життя.

Мері стояла, мовчки споглядаючи занехаяну кімнату, тоді подивилася на Нессі й здивовано запитала:

— Батько таке терпить?

— Терпить?! — скрикнула юнка. — Він навіть не помічає, а сам виглядає навіть гірше, ніж ця кімната: одяг на ньому висить, а очі йому позападали в голову. Коли я бодай пальцем ворухну, щоб поприбирати в будинку, батько зчиняє дикий ґвалт, кричить, аби я не відривалась від навчання, всіляко мені погрожує, просто лякає мене до смерті.

— То все настільки погано? — пробурмотіла Мері майже сама до себе.

— Гірше! — скорботно скрикнула Нессі, підвівши на сестру свої широко розплющені очі. — Бабця робить усе, що може, але зараз вона майже безсила. Ніхто не здатний з ним впоратися. Нам з тобою ліпше швидко кудись поїхати, поки нічого не сталося.

Усією своєю поставою Нессі ніби благала сестру негайно тікати з нею із руїн їхнього дому. Однак Мері похитала головою і твердо, бадьоро промовила:

— Ми не можемо втекти, пташко. Ми разом зробимо все, що нам під силу. Уже скоро я тут усе для тебе переміню.

Підійшовши до вікна, Мері підняла шибу, і в кімнату влетів порив холодного різкого вітру.

— Отак. Трохи провітримо, поки погуляємо на задньому дворі, а тоді я піду всередину й наведу лад.

Мері зняла капелюшок і пальто і, поклавши їх на канапу, знову повернулася до Нессі, обійняла її за худенький стан і вивела через задній вхід надвір.

— Ох, Мері!  — із захватом вигукнула Нессі, притискаючись боком до сестри, коли вони почали походжати туди-сюди. — Так прекрасно, що ти повернулася. Ти така сильна. Я страшенно на тебе покладаюся. Тепер усе точно буде добре.

Тоді юнка ні з того ні з сього додала:

— А що з тобою було? Що ти робила весь той час?

Мері на хвилину витягнула вперед вільну руку.

— Не давала оцим двом байдикувати, — весело промовила вона, — а важка праця ще нікого не вбила, отак от.

Нессі вражено подивилася на шорстку мозолясту долоню з тавром глибокого білого шраму і, піднявши очі, здивовано запитала:

— Звідки в тебе цей великий знак? Ти порізалася?

Лицем Мері промайнув вираз болю, і вона відповіла:

— Саме так, Нессі, але зараз усе вже краще. Я казала тобі, не хвилюйся про свою дурну старшу сестру. Це про тебе, пташечко, нам треба подумати.

Нессі щасливо засміялася, а тоді зненацька здивовано замовкнула.

— Ну ти бачиш? — приголомшено вигукнула юнка. — Я сміялася, а я вже не один місяць цього не робила. Боже! Я була б просто щаслива, якби не думала про те, скільки ще готуватися до того нещасного іспиту для здобуття стипендії.

Нессі перебільшено здригнулася.

— Це найгірше.

— А ти хіба її не дістанеш? — із занепокоєною турботливістю запитала Мері.

— Звісно, дістану! — вигукнула Нессі, струснувши головою. — Ясна річ, я збираюся здобути стипендію, я всім їм покажу. Те, як дехто поводився зі мною в школі… просто сором. Але проблема в батькові. Він постійно про це торочить, і мені хочеться дертися на стіну. Я хотіла б, аби він просто дав мені спокій.

Нессі похитала головою і додала докірливим тоном, зовсім як її матір:

— У мене вже голова лускає деколи, як він на мене рявкає. Через нього з мене одна тінь лишиться.

Мері співчутливо поглянула на тендітне тільце й худеньке, не по літах серйозне обличчя поряд і, підбадьорливо стиснувши делікатну сестрину ручку, промовила:

— Скоро ти в мене вилюднієш, сонечко. Я маю чіткий план і кілька козирів у рукаві, які, можливо, тебе здивують.

Нессі повернулася і з вдаваною надзвичайною наївністю сказала, вставивши улюблене слівце їхнього дитинства:

— То в тебе, Мері, там в рукаві якісь химерні-штудерні козирі?

Сестри обмінялися поглядами; усіх тих років ніби й не було, і вони зненацька всміхнулися одна одній і вголос засміялися, а звук того сміху прокотився по пустинному садку в задньому дворі дивним відлунням.

— Ох, Мері, — із захватом зітхнула Нессі, — це навіть краще, ніж я сподівалася. Я б тебе обійняла й не відпускала. Ти чарівна. Моя гарна старша сестра повернулася. Ну чи я не хоробра, що написала тобі й попросила приїхати? Якби батько дізнався, що то я, він би мені голову відірвав. Але ти ж мене не видаси, правда?

— Звичайно, ні! — з ніжністю вигукнула Мері. — Мовчатиму як риба.

— Батько скоро прийде, — протягнула Нессі, знову посмутнівши на лиці від думки про неминуче батькове повернення. — Ти ж, напевно, знаєш, що… що він в результаті працює на верфі.

Щоки Мері вкрило легким рум'янцем, і вона відповіла:

— Так! Я дізналася відразу після того, як ненька померла.

— Це таке пониження! — промовила Нессі тоном дорослої. — Добре, що ненька цього не застала. Якщо не батько, то її достеменно доконало б це.

Дівчинка замовкнула й зітхнула, а тоді додала, немовби скрушно розраджувала:

— Я б хотіла, щоб ми незабаром у якийсь день пішли й принесли квіти на її могилу. На ній нічогісінько нема, навіть штучного вінка…

Між сестрами запала мовчанка, кожна поринула у свої думки, а тоді Мері стрепенулася й промовила:

— Я мушу йти всередину і зайнятися справами, сонечко. Хочу все підготувати. Ти чекай тут, на свіжому повітрі, гадаю, це піде тобі на користь. Зачекай, і побачиш, як гарно я все для тебе зроблю.

Нессі із сумнівом подивилася на сестру.

— Ти ж не збираєшся втекти й покинути мене? — настійливо запитала дівчинка, наче боялася випустити Мері з поля зору. — Я піду всередину і допоможу тобі.

— Нема потреби! Я звикла до такої роботи, — відказала Мері. — Твоє завдання — залишитися тут і нагуляти апетит до вечері.

Нессі відпустила сестрину руку і, дивлячись, як вона заходить у задні двері, застережно гукнула:

— Я пильнуватиму за тобою через вікно, щоб ти не пішла геть.

Уже всередині Мері взялася повернути кухні чистоту і хоча б якийсь порядок, отож, одягнувши фартух, який знайшла в посудомийні, і надаючи своїй роботі напрямок із здобутою досвідом точністю, прудко начистила до блиску й начорнила камінну ґратку, підмела під і розпалила вогонь у каміні, віддраїла підлогу й витерла пилюку з меблів і помила віконні шиби до певного рівня прозорості. Потім, відшукавши якомога білішу скатертину, застелила нею стіл і почала готувати вечерю, настільки смачну, наскільки давали змогу скромні запаси в коморі. Стоячи отак біля плити, розпашіла й трохи задихана від швидкого темпу своєї енергійної діяльності, Мері, здавалося, скинула зі себе нашарування проміжних років і, немовби ніколи не зазнававши свого гіркого життєвого досвіду, знову була дівчиною, яка готує вечірню трапезу для сімейства. Тієї миті вона почула в передпокої повільне човгання, далі зі скрипом відчинилися кухонні двері, і, обернувшись, Мері побачила схилену й немічну постать старої бабці Броуді, яка, накульгуючи, увійшла до кімнати, боязко, невпевнено, немов примара, що рухалася поміж руїн місця своєї колишньої слави. Мері полишила плиту, підійшла ближче й окликнула жінку:

— Бабцю!

Стара повільно підвела очі, показавши своє жовте потріскане обличчя із запалими щоками й зморщеними губами, і, з невірою витріщившись на дівчину, немовби побачила мару, вона врешті пробубоніла:

— Мері! То ж напевно не може бути Мері.

Тоді бабця Броуді похитала головою, відкидаючи неприйнятні свідчення своїх старих очей, і, відірвавши від дівчини погляд, нерішучим кроком попрямувала до посудомийні, шепочучи собі під ніс:

— Треба приготувати Джеймсові вечерю. Вечеря має бути готова.

— Я вже готую вечерю, бабцю! — вигукнула Мері. — Про це можеш не хвилюватися. Йди сідай у своє крісло.

Тоді, взявши під руку, дівчина відвела бабцю Броуді, яка похитувалася, але не пручалася, до її незмінного крісла біля каміна, і старушенція опустилася в нього з відстороненим, неуважним поглядом. Однак коли Мері заходила туди-сюди між посудомийнею та кухнею, і стіл поступово почав набувати вигляду, якого не мав уже місяцями, очі старої проясніли, і, перевівши погляд із тарілки справжніх гарячих, паруючих млинців на обличчя дівчини, жінка провела над бровами тремтячою, помережаною синіми венами напівпрозорою рукою й пробубоніла:

— Він знає, що ти вернулася?

— Так, бабцю! Я написала і сказала, що їду, — відповіла Мері.