Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 111)

Пильно вдивляючись у вікно, дівчина була нерухомою, пасивною, як і її спрацьовані руки, однак на виразному обличчі тремтіло легке збудження, яке вказувало на те, як усередині схвильовано, збурено калатає серце. Ось, подумала вона, ферма Мейнів, її коричневі поорані поля, омиті бурхливими пінястими водами річкового гирла, її тік — квадратна жовта латка супроти купки низеньких побілених будівель садиби; а ось обвітрена озія Лінтенського маяка й однаково незмінні величезні сині обриси самої кручі; он тут супроти неба — довге ажурне переплетіння верфей Латти, а зараз перед зором замаячив гострий крапчастий шпиль ратуші. Розчулена зворушливою знайомістю всього, що побачила, дівчина подумала, наскільки ж усе було незмінне, наскільки стале, непорушне й міцне. Це вона, Мері Броуді, змінилася й зараз із жалем прагнула бути такою, як тоді, коли жила в цих місцях, до того як тавро обставин залишило на ній свій відбиток. Коли дівчина отак розмірковувала, її зненацька пронизало нелюдським болем, немовби відкрилася рана: вона побачила левенфордську дільничну лікарню, де два місяці лежала під загрозою смерті й де померло її маля; від цього раптового гіркого нагадування спокій на її обличчі було порушено, і хоч сльози й не полилися — усіх їх уже було виплакано, — губи болісно затремтіли. Мері відзначила собі вікно, крізь яке її невідривний погляд безперестанно линув до неба, посипану гравієм алею, засаджену обабіч кущами лавра, якою робила перші кволі кроки одужання, ту саму верею, за яку тоді чіплялася, тремтяча, виснажена від слабкості свого стану. Дівчина забажала, щоб поїзд зупинився, щоб вона могла затриматись у спогадах, але він швидко відносив її геть від цього сумного нагадування про минуле, далі востаннє завернув, Мері уривчасто, мигцем вихопила поглядом Черч-стріт, шеренгу крамничок, публічну бібліотеку, Ринкову, і поїзд примчав їх, власне, на вокзал.

Яким маленьким здавався перон зі своїми крихітними залами чекання й невеличкою дерев'яною квитковою касою, а якось же ж, чекаючи на цьому самому вокзалі поїзд до Дарроку, вона у хвилюванні через свою пригоду тремтіла від його розмірів; зараз дівчина також задрижала, усвідомивши, що мусить покинути самітну келію свого купе й наважитись вийти на загальний огляд. Мері рішуче підвелася, стискаючи свою складану сумку, і хоч щоки злегка зашарілися, дівчина склала свої ніжні вуста у вираз духовної стійкості й мужньо вийшла на платформу. Через чотири роки вона знову повернулася в Левенфорд!

Мері віддала свою сумку носильнику, який наблизився, розпорядившись, аби її доставили під час наступного об'їзду вокзального фургона, а тоді, здавши квиток, спустилася невеликими сходами на вулицю й із калатанням у грудях вирушила додому. У поїзді на неї напосіли спогади, але зараз вони нахлинули з нездоланним натиском, і дівчині здавалося, немов із кожним кроком перед нею зринав якийсь новий спомин, що ще дужче обнатужував серце, яке й так вистрибувало з грудей. Ось облямована вдалині Левеном толока, ось школа, куди вона ходила дитиною, а коли Мері проходила повз величний вхід публічної бібліотеки, на варті якого досі стояли ті самі маятникові двері, вона збагнула, що тут, на цьому самому місці вона вперше зустрілася з Денісом. Від думки про Деніса не було ані гострого болю, ані гіркоти, лише сумний жаль, немовби дівчина більше не почувалася ані його коханою, ані навіть не жертвою його кохання, а тільки безпомічною маріонеткою нездоланної долі.

Прямуючи по Рейлвей-роуд, Мері побачила, що назустріч їй іде жінка, з якою вона зналася до свого вигнання, і дівчина налаштувалася на кривду гострого презирливого позирку; та жодного позирку не було, не було гострої кривди: та жінка наблизилася і пройшла повз зі спокійним виразом абсолютного невпізнання. «Як сильно ж я мала змінитися», — сумно подумала Мері, вступаючи на Веллголл-роуд, а коли несподівано натрапила на будинок лікаря Ренвіка, з химерною відстороненістю замислилася, чи той також повважав би, що вона змінилася, якби колись випадково її зустрів. Лікар Ренвік так добре до неї ставився, що Мері незвично розчулилася вже тільки від того, що проходила повз його помешкання. Дівчина не подумала про те, що лікар врятував їй життя, наче то було щось несуттєве, однак виразно пригадала листи, які він їй писав: перший, коли поїхала в Лондон, і пізніші з повідомленням про материну недугу, а тоді й про її смерть, усі наповнені безсумнівним добросердним співчуттям. Можливо, вона ніколи б і не повернулася в Левенфорд, якби не ці листи, бо якби не отримала другого, то не написала б листа додому, і Нессі ніколи б не дізналася її адресу, щоб надіслати те нестямне прохання. Бідолашна налякана Нессі! Тепер Мері обсіли думки про сестру й батька, і поки вона доходила до свого дому з викарбуваним у свідомості непозбутнім тлом зі спогадів про ту ніч, коли його покинула, її охопило видиме хвилювання; спокійна, давно узвичаєна зовнішня врівноваженість нарешті розтанула від теплих стрімких потоків, які запустила незвична робота серця, котре швидко стукотіло.

Мері знову відчула, як тремтить від думки про майбутню зустріч із батьком, злегка здригнулася, з власної волі прямуючи під гніт оселі, яка колись була її в'язницею.

Коли Мері врешті дійшла до домівки, то зовнішній вигляд будинку став для неї потрясінням, і, спочатку сторопівши, дівчина подумала, що, можливо, вона сама дивиться на нього новими очима, але за хвилину вже пильніше зауважила ледь помітні окремі зміни, які одразу робили будинок неохайним і вбогим. Вікна були брудні, штори, які їх завішували, замастилися й волочилися по підлозі, жалюзі висіли нерівно; на башточці одне маленьке вікно було відчинене й неприкрите, інше — задраєне, мов заплющене око, тому обличчя вежі підморгувало їй, невідривно, безперестанно й хитро пасучи її поглядом. Чистий сірий камінь з лицьового боку будівлі вкрила довга нерівна руда пляма, яка утворилася від виливу води з поламаної ринви й розповзлася фасадом, наче слід осквернення; ринва провисла, шифер п'яно хилився з рівної лінії піддашшя, а переднє подвір'я стояло порожнє, неприбране й зеленіло бур'янами.

Вражена цими незначними, але промовистими змінами, завдяки яким екстер'єр будинку зазнав надзвичайного перевтілення, і сколихнута раптовим страхом перед тим, що могло чекати на неї всередині, Мері хутко піднялася сходами й подзвонила у двері. Дівчина занепокоїлася ще більше, коли довелося довго стояти в очікуванні, але нарешті двері повільно відчинилися, і в напівтеміні за ними вона угледіла худеньку, ще несформовану фігурку Нессі. Сестри подивилися одна на одну, одночасно вигукнули: «Нессі!», «Мері!», а тоді під злиті докупи скрики кинулись одна одній в обійми.

— Мері! Ох, Мері! — уривчасто вигукувала Нессі, у своєму хвилюванні спроможна лише повторювати сестрине ім'я й, цілковито про все забувши, тулитися до неї. — Моя рідненька, дорога Мері!

— Нессі! Нессі, сонечко! — шепотіла Мері, яку й саму здолав надмір почуттів. — Я така рада знову тебе бачити. Мені часто дуже цього бракувало, поки була не вдома.

— Ти більше ніколи мене не покинеш, правда, Мері? — схлипнула Нессі. — Я так хотіла, щоб ти приїхала! Обійми мене міцно і не відпускай.

— Я ніколи тебе не залишу, пташко! Я повернулася тільки для того, щоб бути з тобою!

— Я знаю! Я знаю! — плакала Нессі. — Це так гарно з твого боку. Ох, мені дуже тебе не вистачало, відколи померла ненька. У мене нікого не було! Мені було страшно!

— Не плач, пташечко, — шепотіла Мері, пригортаючи сестрину голову до своїх грудей і лагідно погладжуючи її чоло. — Тепер з тобою все буде добре. Більше не бійся.

— Ти не знаєш, що я пережила, — нестямно плакала Нессі. — Я така щаслива, що ти повернулася, але це диво, що я ще взагалі тут.

— Цить, пташечко, цить, я не хочу, щоб ти розсумувалася і в тебе потім боліла головочка.

— Мені боліло серце, — промовила молодша сестра, піднімаючи вгору свої несамовиті очі з червоними повіками. — Я недостатньо тебе любила, поки ти в мене була, Мері, але я все надолужу. Тепер усе по-іншому. Ти так мені потрібна, що я зроблю все, якщо ти тільки залишишся зі мною.

— Я залишуся, пташко, — відповіла Мері, розраджуючи сестру. — Ти тільки витри очка і можеш усе мені розповісти. На, тримай мою хустинку!

— Даєш мені її, як у давні добрі часи, — шморгнула Нессі, відпускаючи сестрину руку, беручи простягнуту хустинку і витираючи мокре обличчя. — Я завше свою губила.

Коли юнка перестала схлипувати й роздивилася сестру трохи з відстані, вона раптом вигукнула:

— Ти така гарна стала, Мері! Щось є таке у твоєму обличчі, що мені аж зовсім не хочеться відривати від тебе очей.

— Лице яке було, таке й залишилося, Нессі.

— Ні! Ти завжди була гарна, а зараз обличчя так ніби світиться зсередини.

— Не будемо говорити про мене, — лагідно відповіла Мері. — Я думаю про тебе, пташко. Нам треба подбати, щоб ці твої тоненькі ручки трохи погрубнули. Тобі потрібно було, аби про тебе хтось піклувався.

— Так, потрібно було, — жалісливо відказала Нессі, глянувши вниз на своє тендітне тільце. — Я нічого не можу їсти. Останнім часом у нас було таке погане харчування. Це все через ту… ту… — юнка готова була ось-ось розплакатися знову.