Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 110)

— Вона… вона гарна! — невиразно пробурмотів Броуді. — Її плоть така біла й туга, як ніжна куряча грудка. З неї хоч обід вари.

Думки його ставали дедалі захопливіші, підсилювали пристрасне прагнення, збільшували радісне хвилювання, і Броуді останнім швидким ривком здолав сходи, що вели до будинку, нетерпляче пововтузився з ключем у замку, відчинив двері і ввірвався в темінь вестибюлю.

— Ненсі! — голосно закричав він. — Ненсі! От я до тебе й вернувся!

Якусь хвильку Броуді стояв у темряві, очікуючи, що Ненсі відгукнеться, але оскільки відповіді не було, він безглуздо усміхнувся, подумавши, що вона, певно, ховається, чекає, поки він до неї піде, і, вийнявши з кишені коробку сірників, Броуді запалив газову лампу в передпокої, міцно всадив свою тростину у підставку, повісив капелюха й нетерпляче попрямував на кухню. Там також стояла темрява.

— Ненсі! — крикнув Броуді з подивом і не без домішки роздратування. — В яку гру ти граєш? Я не хочу грати в піжмурки. Не треба мені таких викрутасів, жінко! Я хочу тебе. Де б ти там не була, виходь.

Відповіді далі не було, отож, незграбно підійшовши до газового ріжка над камінною полицею, Броуді запалив газ, обернувся, щоб оглянути кімнату і, на власний подив, побачив, що на стіл не накрито, що жодних приготувань до вечері не було почато. Якусь мить він стояв цілком нерухомо, вп'явшись ошелешеним поглядом в голий стіл і злісно стиснувши губи, аж тут над ним мовби спалахнуло світло, і він повагом, розхмурюючи чоло, пробурмотів:

— Вона пішла на вокзал з тою своєю тіткою. То ж треба мати таке нахабство. Ніхто, крім неї, більше не посмів би таке зробити. На обід сказала не приходити, а тепер на вечерю змушує чекати.

Броуді пройняв легкий трем веселості, який перейшов у грімкий сміх, коли він маже з гордістю почав міркувати про хоробрість Ненсі. Боже, та вона якраз підходяща для нього жінка! Проте, припинивши реготати, Броуді не зовсім розумів, що робити, подумав врешті-решт, що мусить очікувати, коли Ненсі зволить повернутися, і, повернувшись спиною до каміна, він почав знічев'я блукати очима по кімнаті. Для нього сама атмосфера кімнати дихала присутністю Ненсі; він бачив, як вона граційно пурхає довкола, безтурботно сидить в його фотелі, усміхається, розмовляє, навіть кокетує з ним. Так, уже сама шпилька до капелюшка, встромлена в буфет, вказувала на її зухвалу, безсоромну незрівнянну байдужість. Але на буфеті щось лежало, прикріплене тією шпилькою, лист, те самовпевнене повідомлення від дочки, яке він отримав зранку, і, ступивши вперед, Броуді презирливо взяв листа в руки. Раптом вираз на його лиці змінився: він побачив, що то був інший конверт, адресований йому похилим клерківським почерком його сина, каліграфічним письмом, яке так нагадувало Метову солодкомовну показну пристойність, що завжди його дратувало. Другий лист, та ще й від Метью! Той хитрий ниций боягуз так його тепер боїться, що пише листи-повідомлення замість висловити їх в особистій розмові, як чоловік? Броуді вдивлявся в охайне письмо на конверті, сповнений глибокого презирства, яке, втім, трохи зм'якшилося, коли, нахиливши голову набік, він ні з того ні з сього почав думати про те, як гарно виглядало його ім'я — майже так само, як у газеті, — написане цими акуратними літерами. «Есквайрові[110] Джеймсу Броуді»! Таке ім'я — привід для гордості! Броуді ледь усміхнувся, охоплений пиховитим, бундючним відчуттям схвалення, яке повернуло йому його самовдоволеність, і, аж порскачи від задоволення, він безтурботно роздер конверта й витягнув зсередини один-єдиний папірець.

— «Дорогий батьку, — прочитав Броуді, — якби ти не був такий зарозумілий і послухав би про мою нову роботу, то дізнався б, що це посада для одруженого чоловіка. Ненсі назад не чекай. Вона поїхала, аби подбати, щоб я не впав зі свого коня! Твій люблячий та покірний син, Мет».

Остовпівши від надзвичайного подиву, Броуді перечитав куцого листа двічі, підвів невидющий погляд і вражено пробурмотів:

— Що він має на увазі? Що Ненсі має до справи з конем цього дурня? «Твій люблячий і покірний син»… Та він, певно, здурів!

А тоді зненацька, мов громом прибий, Броуді відчув, що також божеволіє: він осягнув значення записки своїм тугодумним одурманеним розумом, коли побачив на звороті папірця слова, по-дитячому безграмотно надряпані рукою Ненсі: «Ми з Метом поїхали, аби одружитися і прекрасно проводити час. Ти занадто сильно любив свою фляшку, аби взяти мене заміж, то нині вночі можеш брати її з собою в ліжко. Дурень старий!».

Із Броуді вирвався могутній скрик. Нарешті він зрозумів, що Ненсі його покинула. Лист зник з-перед його очей, кімната закружляла й розчинилася, він опинився сам у широкому безмірі чорноти. З його перекошеного обличчя, з-під чола, спотвореного цілковитим усвідомленням його втрати, бездумно дивилися ображені очі. Мет, його рідний син, відібрав у нього Ненсі! У потрясінні власного відчаю Броуді відчував, що було б значно краще, якби його вбила наповал пістолетна куля в тому будинку в Завулку, що цей завданий сином удар — страшніший, нестерпніший за смерть! Його слабосилий відкинутий син узяв над ним верх. Броуді осяяло повне розуміння обману, який йому вчинили минулого тижня: байдужості Ненсі, за якою з'явилася вдавана стримана прихильність, того, що вона замикала двері у свою кімнату, вигаданої родички в Овертоні, цілковитого зникнення Метью з дому; він зрозумів усе, згадав навіть, як він заскочив їх зненацька в кухні, як Ненсі розбила чашку в той самий момент, коли він допитував сина про роботу. Боже, яким же він був дурнем! «Дурень старий!» — саме так його назвала Ненсі. Як вона, певно, з нього сміялася, як вони обоє, мабуть, зараз із нього насміхаються. Броуді нічого не знав: ані як вони поїхали геть, ані куди. Він нічого не міг удіяти, знав лише, що Ненсі і Метью поїхали вдвох, не міг зробити нічого, окрім як стояти й думати про їхню незбагненну близькість, що змушувало його корчитися від болю.

Наче непритомну людину до якої миттєво повертається свідомість, з безрадісного забуття Броуді викликав голос Нессі, яка, увійшовши на кухню, сполохано втупилася в батька й боязко пробурмотіла:

— Зробити тобі чаю, батьку? Я теж не мала ні обіду, ні вечері.

Броуді підвів своє стражденне обличчя, недоумкувато подивився на доньку й невиразно прокричав:

— Йди геть! Іди у світлицю. Йди вчи уроки. Де хочеш, іди, лиши мене самого!

Нессі шаснула геть, і Броуді знову поринув у муку власних думок, наповнившись глибоким жалем до себе, коли усвідомив, що тепер нікому буде піклуватися про нього й Нессі, окрім його здитинілої невдатної матері. Вона муситиме повернутися, Мері, його донька! Йому потрібно буде дозволити їй повернутися й доглядати за будинком хоча б задля Нессі. Тепер Мері мусить вернутися! Новим ударом стало для Броуді усвідомлення всього сенсу обговорення цього питання з Ненсі, коли він згадав, як упрошував її написати лист із відмовою. А вона весь той час знала, що покине його. Він запізнився зі своєю пропозицією одруження, і як йому тепер узагалі жити без неї? Навіть зараз, коли Броуді думав про Ненсі в обіймах свого сина, як вона розтуляє губи для його поцілунків, радо віддає своє тужаве біле тіло в його руки, його пронизував гострий біль. Немов даремно намагаючись заглушити тортурні видива, Броуді підняв руку й притиснув до очей, які пульсували, а його губи болісно скривилися, і з його напнутих грудей вирвалось важке судомне схлипування й відбилося луною в тиші кімнати.

Розділ п’ятий

Успішно відбувши першу половину подорожі, поїзд на третю двадцять із Глазго до Ардфіллана залишив позаду Овертон і, проїхавши попід склепінням низького, наскрізь промоклого й наповненого димом тунелю Кілмаг'ю, вигулькнув у прохолодне березневе пообіддя з коротким тріумфальним гудком, за сигналом якого за локомотивом, наче вимпел, завихрився серпантин пари, а тепер почав м'яко котитися по спадистій колії, що свідчило про наближення до Левенфордського вокзалу. Поїзд не був перевантажений: багато вагонів пустувало, а в кількох сиділо лише по одному пасажиру, і, немовби здаючи собі справу в тому, що здолав крутий підйом Пойндфолду й перетнув темні, з нальотом бруду печери Кілмаг'ю, зараз він прямував спокійнішим, менш квапливим ходом через тиху сірувато-коричневу сільську місцевість, якою залізнична колія простягалася, ніби довга дедалі вужча борозна.

У поїзді, самотньо сидячи біля вікна купе обличчям у напрямку руху поїзда з єдиним багажем у вигляді маленької складаної дорожньої сумки, їхала дівчина. Вбрана у простий сірий костюм охайного, але немодного крою з міцної недорогої саржі, із сірим оксамитовим капелюшком поверх темних дрібних кучерів, єдиною цікавинкою якого була зібрана з одного боку в невигадливий бант тоненька рожева стрічка, дівчина сиділа прямо, а втім, ненапружено, спрямувавши погляд у вікно, жадібно, проте тужливо вбираючи очима кожну рисочку пейзажу, що швидко пролітав повз. Вона мала худорляве лице, рівний точений ніс, тонкі ніздрі, чутливі й рухливі губи, гладенький блідий вигин її чола підкреслювала темна принадна краса очей, а ціле обличчя світилося якоюсь сумовитою ніжністю, чистим, прояснілим смутком, немов якийсь потужний гіркий досвід у кожній рисі закарбував ледь помітний, проте невитравний слід страждань. Через цю невиразну похмуру тінь, яка злегка торкалася й навіть увиразнювала журливу красу обличчя, дівчина здавалася старшою за свій справжній вік — двадцять два роки, мала вигляд манливої витонченості, благородної щирості, яку підсилювала сувора простота її вбрання. Подібно до обличчя, проте в іншому сенсі її руки, розібрані з рукавичок, які лежали на згині ноги, також відразу привертали увагу: долонями вгору вони невагомо й нерухомо покоїлися на колінах. Дівчина мала обличчя Мадонни, однак руки, червоні, примітні, шкарубкі й трохи напухлі, були руками служниці, і якщо саме страждання ошляхетнило обличчя, надавши йому більш вишуканої краси, то руки красномовно свідчили про важку працю, яка споганила їх до стану цієї жалюгідної контрастної потворності.