Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 107)

— Я не знаю, що ти маєш на увазі! — гостро скрикнула Ненсі. — Про кого ти говориш?

— Про свою дочку… Мері, — повільно відповів Броуді. — Ту, яку я викинув зі свого дому. Я поклявся, що вона вернеться сюди, тільки як буде лизати мої черевики, ая, а вона сказала, що ніколи не вернеться, і на тобі, у цьому-от листі випрошує, аби прийняти її додому, аби дбати мені за будинком. Боже, яка прекрасна винагорода мені після всіх цих років!

Броуді підніс стиснутого в руці листа, ні на мить, здавалося, не припиняючи злорадно пожирати його очима, і глузливо заусміхався, читаючи:

— «Забудьмо про минуле! Я хочу, щоб ти мені пробачив». Коли це не доводить мою правоту, то я не Броуді. «Оскільки ненька померла, я б хотіла повернутися додому. Мені тут непогано ведеться, але часом самотньо». Самотньо! — гаркнув він. — Їй-богу, якраз на то вона й заслуговує. Самотньо! Най тобі буде самотньо ще довго. Якщо вона думає, що отак просто сюди верне, то вона дуже помиляється. Я її не прийму. Ні! Ніколи!

Броуді звернув погляд на Ненсі, ніби вимагав її схвалення, і, скрививши губи, повів далі:

— Бачиш, я весь час мав рацію, жінко! Вона була горда, горда, якої ще пошукати, але я знаю, що зараз вона гола як бубон. Бо чого б інакше їй хотіти додому? Боже! Як вона низько впала, аби отак скиглити, щоб її прийняли назад, і як я торжествую, що вона дістане від мене відмову. Хоче бути моєю хатньою робітницею! — грубо засміявся Броуді. — Але ж файно, правда, Ненсі? Вона не знає, що в мене є ти, хоче твою роботу!..

Ненсі взяла листа з руки Броуді і читала.

— Не бачу тут ніякого скигління, — повільно відповіла вона. — Дуже достойно написаний лист.

— Пхе! — вигукнув Броуді. — Я думаю не про то, як він написаний! Мене хвилює значення того всього. Ніякого іншого пояснення бути не може, і сама думка про то піднімає мені настрій, як чарка знаменитого трунку.

— То ти не дозволиш їй вернутися? — невпевнено запитала Ненсі.

— Ні! — крикнув Броуді. — Не дозволю! Тепер в мене є ти, аби про мене дбати. Думає, така, як вона, мені потрібна? Най лишається в тому своєму місці в Лондоні і там згниє, мені до лампи.

— Не треба спішити з таким рішенням, — застерегла його Ненсі. — Вона зрештою твоя рідна донька. Добре собі подумай і не гарячкуй.

Броуді нахмурено подивився на дівчину.

— Гарячкувати, не гарячкувати, а я їй ніколи не пробачу, і на тому крапка, — сердито буркнув він.

Тоді погляд Броуді зненацька просвітлів, і він вигукнув:

— Можна одну смішну штуку втнути, Ненсі, і заодно допекти їй до живого… Наприклад, ти відписуєш їй і кажеш, що вакансія, на яку вона подавалася, вже зайнята. Так вона б відчула свою мализну, правда? Зробиш то, Ненсі?

— Ні, не зроблю! — відразу скрикнула дівчина. — Ото вигадав! Ти мусиш зробити то сам, коли вже зібрався.

— То, може, принаймні допоможеш мені написати відповідь, — запротестував Броуді. — Нехай би ми вдвох зробили то нині ввечері, коли я прийду додому. Твоя мудра голова точно придумає, що такого розумного мені написати.

— Тоді почекай до вечора, а наразі я над цим подумаю, — трохи поміркувавши, промовила Ненсі.

— Прекрасно! — вигукнув Броуді, прокручуючи в голові думку, як він із Ненсі сяде увечері за це приємне завдання — написати дошкульну відповідь своїй дочці. — Одна голова — добре, а дві — краще. Я знаю, що ти можеш зробити, коли постараєшся.

Коли Броуді говорив, удалині прозвучав слабкий сигнал ріжка, то гучнішаючи, то стихаючи, але не припиняючись повністю, долинаючи в кімнату з делікатною, проте невтомною наполегливістю.

— Люди добрі! — спохопилася Ненсі. — То ж сигнальний ріжок о дев'ятій, а ти ще навіть не вийшов з дому. Ти геть запізнишся, якщо не поспішиш. Ану, бігом виходь!

— Я в носі мав ті чортові ріжки, — понуро відказав Броуді. — Як захочу, то спізнюся. Можна подумати, я якийсь раб того клятого свистка, коли він забирає мене від тебе, а я зовсім не хочу йти.

— А я не хочу, аби тебе звільнили, чоловіче! Що ти будеш робити, як втратиш роботу?

— Я знайду ліпшу. Остатнім часом я сам про то думав. Та, яку я маю, навіть близько мені не підходить.

— Ану ціхо, Броуді, — присмирила його Ненсі. — Тобі й на цій роботі непогано. А будеш шукати ліпшу, то можеш не трафити. Ходи, проведу тебе до дверей!

Обличчя Броуді злагідніло, коли він поглянув на Ненсі, слухняно підвівся й вигукнув:

— Але ти не переживай, Ненсі. В мене завжди буде досить грошей, аби тебе утримувати.

Біля вхідних дверей Броуді повернувся до дівчини і голосом, який прозвучав майже жалісливо, промовив:

— Я не буду бачити тебе цілий день.

Ненсі трохи відступила назад і, наполовину причинивши двері, відповіла не до теми:

— Але ж і ранок видався. Тобі треба взяти парасолю замість тої старої палки. Ти пам'ятаєш, що ти нині обідаєш не вдома?

— Я пам'ятаю, — покірно відповів Броуді. — Ти знаєш, я беру до уваги то, що ти мені кажеш. Ану ходи, поцілуй мене на дорогу…

Ненсі вже збиралась було зачинити двері Броуді перед носом, але від його слів щось у ній мовби розтануло, і, звівшись на пальчики й відхиливши голову, дівчина торкнулася вустами глибокої зморшки, що проходила посередині чола.

— Ось, — ледь чутно прошепотіла вона, — то для чоловіка, яким ти був.

Броуді з нерозумінням утупився в неї зворушливим запитальним поглядом, поглядом відданого собаки.

— Що ти казала? — недоумкувато пробурмотів він.

— Нічого! — безтурботно вигукнула Ненсі, знову відходячи назад. — Я просто з тобою прощалася.

Броуді завагався й, затинаючись, знічено промовив:

— Якщо ти про… якщо ти думала про… про пиття, то я хочу тобі сказати, що я збираюся встановити собі якісь розумні межі. Я знаю, ти не любиш, коли я так багато п'ю, і я хочу тобі догодити, жінко.

Ненсі повільно похитала головою, химерно, пильно на нього глянувши.

— То було зовсім інше. Як відчуваєш, що тобі треба випити, то, певно, мусиш пити. То єдина… то, напевно, твоя втіха. А тепер іди.

— Ненсі, ягідко, ти мене добре розумієш, — зворушено пробурмотів Броуді. — Коли ти така, я що завгодно для тебе зробив би.

Він незграбно ворухнув ногами, трохи збентежений власним спалахом почуттів, а тоді хрипким, сповненим стримуваних почуттів голосом вигукнув:

— Я… я тоді піду, жінко. Наразі бувай здорова.

— Бувай, — спокійно відповіла Ненсі.

Востаннє поглянувши дівчині в очі, Броуді розвернувся, вийшов у сірий сумний ранок і дивною постаттю без пальта, з безглуздим великим квадратним капелюхом на маківці, з-під якого химерно вибивалися товсті жмутки нестриженого волосся, із закладеними за спину руками й важкою ясеневою тростиною, що абсурдно тягнулася позаду по болоту, попрямував геть крізь дощ.

Броуді крокував вулицею, в його голові ходили колесом суперечливі думки, до яких домішалося відчуття зніяковіння, викликане несподіваним виявом власних почуттів; але поки він ішов, з цього безладдя виринуло одне-єдине відчуття — важливість для нього Ненсі. Ця дівчина, як і він, була людиною з плоті й крові, розуміла його, знала його потреби, визнавала, як щойно зазначила, що іноді задля втіхи йому потрібно випити. Броуді не відчував, як його одяг намокає під дощем, настільки занурився у свої роздуми про Ненсі, і сірість його кам'яного обличчя, час від часу протинали зблиски світла. Проте коли він почав наближатися до верфі, його роздуми відразу стали менш приємними, що підтверджувала незгладна суворість його лиця; Броуді хвилювало власне запізнення й можлива догана, бентежило гнітюче усвідомлення принизливості своєї роботи, яке з часом нікуди не зникло. Окрім того, він побачив у іншому світлі той лист, який щойно отримав, який тепер здавався йому неприпустимим нахабством з боку тієї, що колись була його дочкою, і який болісно нагадав йому про минуле. Від цих спогадів у роті з'явився їдкий смак, а солона копчена риба, яку Броуді з'їв на сніданок, викликала відчуття нестерпної спраги; він зумисно зупинився біля «Бару Фіттера» і, прощальними словами Ненсі, пробурмотів:

— Боже, але ж у горлі пересохло, та й я все одно спізнився на пів години. То, що я сюди зайду, сильної погоди не зробить.

Броуді зайшов у бар, кинувши через плече напіввикличний позирк на купку контор навпроти, а коли через чверть години вийшов звідти, його постава повернула собі крихту колишньої привабливої самовпевненості. Отак Броуді пройшов через головні маятникові двері контори і, прорухавшись коридорами тепер уже з невимушеністю звички, увійшов у свій кабінет із високо піднятою головою, по черзі змірявши очима двох молодих клерків, які відірвалися від роботи, щоб з ним привітатися.

— Та стара криклива свиня вже приходила? — запитав Броуді. — Бо коли так, то я чхав на то з високої дзвіниці.

— Містер Блер? — відповів один з молодиків. — Ні, він ще не приходив!

— Ха! — скрикнув Броуді, страшенно роздратований несподіваним відчуттям полегшення, яке мимоволі його охопило. — Ви, певно, думаєте, що мені пощастило. Ну, тоді я скажу вам, що мені і за вухом не свербить від того, чи знає він, що я спізнився, чи ні. Розкажіть йому, якщо хочете! Мені все одно.

І, жбурнувши капелюха на гачок, а тростину — у куток, Броуді важко опустився на свій стілець. Двоє інших клерків перезирнулися і, трохи помовчавши, обраний речник боязко промовив:

— Ми ні слова йому не скажемо, містере Броуді. Ви ж самі знаєте. Але подивіться на себе, ви мокрий як хлющ… Може, знімете свій піджак, щоб сушився?