Анри Шаррьер – Метелик (страница 16)

— Ми рушаємо, — озивається Анфле. — А де обіцяна тисяча франків?

Я відходжу вбік і повертаюся з новісінькою тисячо— франковою банкнотою.

Бувайте! Не витикайте звідси носа цілий тиждень, — каже Жезюс. — Сьомого дня ми прийдемо. А восьмого попливете в море. Тим часом зробіть вітрило, клівер, наведіть лад у човні, покладіть кожну річ на своє місце, закріпіть петлі стерна. Якщо ми не прийдемо через десять днів, то знайте: нас заарештували в селищі. Ви напали на наглядачів, і «це, певно, не обійшлося без крові.

Клузйо зізнається, що не залишив свого карабіна під муром. Він перекинув його через мур, а що річка там зовсім близько, то карабін, на думку Клузйо, впав у воду. Жезюс каже, що це добре, бо коли його не знайдуть, то людолови подумають, ніби ми озброєні. У людоловів тільки револьвери та тесаки, отож, гадаючи, що ми маємо карабін, вони побояться розшукувати нас— Що ж, до побачення! Якщо нас викриють, нам доведеться покинути човен і піти вздовж каналу в джунглі, а потім з компасом пробиратися суходолом на північ. Через дза-три дні ми вийдемо на табір смерті «Шарвен». Там комусь заплатимо, щоб повідомили Жезюса, де ми переховуємося.

Колишні каторжани відпливають. За кілька хвилин їхньої піроги вже не видно. Западає тиша.

Денне світло цідиться в джунглі якось незвично. Здається, ніби стоїш під склепінням, над ним сяє сонце, але крізь нього не пробивається жоден промінь. Теплішає. Матюрет, Клузйо і я лишилися самі. Перше, що нам спадає на думку, — це засміятися: все пройшло як по маслу! Тільки Клузйо не пощастило — зламав ногу. Сам Клузйо каже, що тепер, коли нога в шинах, він почувається краще.

Тепер можна зварити каву. Швиденько розводимо багаття й випиваємо по великому кухлю чорної кави з цукром— сирцем. Чудово. Від учорашнього вечора ми так стомилися, що тепер ніхто не має бажання ні передивлятися залишені нам речі, ні оглядати човен. Устигнемо ще. Ми вільні, вільні, вільні! Минуло рівно тридцять сім днів, відколи нас привезли на каторгу. Якщо ця втеча закінчиться щасливо, то моя довічна каторга виявиться недовгою. Я питаю подумки: «Пане суддя, скільки триває довічна каторга у Франції?» І регочу. Матюрета теж засуджено на довічну каторгу.

— Ще рано святкувати перемогу, — озивається Клузйо. — Колумбія далеко, а цей човен з паленого дерева навряд чи довго пропливе морем.

Я мовчу. Відверто кажучи, я до останньої хвилини гадав, що цією пірогою нас тільки доставлять туди, де стоятиме справжній човен, і на ньому ми й подамося в море. Усвідомивши свою помилку, я не зважуюсь нічого сказати, щоб не нагнати на друзів паніки. З іншого боку, не хочеться виказувати перед Жезюсом, що я не знаю, на яких вовнах звичайно втікають…

Цей перший день ми проводимо в розмовах і за вивченням незнайомих нам джунглів. Над нашими головами справжнє змагання зі стрибків улаштували мавпи та білки. Попити води й скупатися прийшло стадо бакірів — різновиду дрібних вепрів. Їх зібралося тисячі зо дві. Вони забрели в затоку й плавають. Невідомо звідки виринає кайман і хапає за лапку вепра, той кувікає, наче його ріжуть, і тоді інші вепри накидаються на каймана, стрибають на нього верхи, намагаються кусати за комісури його величезної пащі. Кожним помахом хвоста крокодил жбурляє то в один бік, то в другий по вепрові. Одного з них кайман оглушив, і тепер цей вепр плаває догоричерева. І одразу ж інші вепри з’їдають його. Заплава почервоніла від крові. Це видовисько тривало двадцять хвилин. Потім кайман пірнув у воду. Більше ми його не бачили.

Другого дня уранці ми, добре виспавшись, знову заварюємо каву. Я скидаю блузу, беру великий брусок марсельського мила, що його знайшов у човні, і умиваюся. Матюрет голить скальпелем спершу мене, потім Клузйо. В самого Матюрета борода ще не росте. Коли я беру в руки блузу, щоб одягтися, з неї випадає величезний чорно-фіолетовий волохатий павук. Волоски на ньому досить довгі, й закінчуються вони сріблястими кульками. Павук надто великий, і я з огидою розчавлюю його. Потім ми викидаємо з човна всі речі, навіть барильце з водою. Вода в ньому лілова — мабуть, Жезюс укинув забагато марганцівки, щоб вона не зіпсувалася. В добре закоркованих пляшках знаходимо сірники й тертушку. Шкільний компас показує тільки північ, південь, захід і схід, градусних поділок на ньому нема. Щогла заввишки тільки два з половиною метри. Ми зшиваємо мішки від борошна, робимо з них вітрило й просилюємо по його боках вірьовку, щоб міцніше трималося. Я майструю клівер у вигляді рівностороннього трикутника: він допомагатиме піднімати ніс човна на хвилі.

Коли зводимо щоглу, мені впадає в око, що днище човна ненадійне: отвір, у який вставляється щогла, дуже розбитий, понівечений. Коли ми прикручуємо дверні завіси, які триматимуть стерно, шурупи входять у дерево, як у масло. Човен уже наполовину спорохнявів. Той негідник Жезюс посилає нас на смерть! Усупереч власній волі, я йоказую все це товаришам — просто не маю права приховати такого від них. Що ж робити? Коли сюди прийде Жезюс, ми примусимо його знайти надійніший човен. Спершу ми його роззброїмо, і я з ножем та сокирою пожену Жезюса до селища — нехай шукає інший човен. Це досить ризиковано, але ще ризикованіше вирушати у море в отакій труні. З харчами все гаразд: маємо сулію олії і кілька коробок маніокового борошна. З цим можна заплисти далеко…

Цього ранку ми стали очевидцями цікавого видовища: зграйка мавп із сірими обличчями побилася з мавпами з чорними та волохатими обличчями. Під час цієї бійки Матюрет дістав удар по голові ломакою, і в нього на маківці виросла гулька завбільшки з горіх.

Ми тут уже п’ять днів і чотири ночі. Минулої ночі пройшла злива. Ми ховались від неї під листям дикого бананника. Вода бурхливо струмувала по листі, але в нас намокли тільки ноги. Сьогодні вранці я попиваю каву й думаю, який шахрай цей Жезюс. Скористався з нашої недосвідченості й усучив нам дряхлий човен. Щоб заощадив якихось п’ятсот-тисячу франків, він посилає на неминучу смерть трьох чоловік! Я запитую себе, чи після тбгб, як примушу його дати нам іншого човна, не варто буде вбити його.

Крики сойок наполохують усе довкола, крики ці такі пронизливі й дратівливі, що я каЖу Матюретові взяти мачете й піти подивитися, що там діється. Він повертається за п’ять хвилин і киває мені головою, аби я йшов за ним. Ми відходимо за якихось сто п’ятдесят метрів від човна, і я бачу повислого в повітрі фазана чи якогось водяного дикого птаха завбільшки з два півні. Його нога впіймалася в ласо, й тепер він повис на гілляці. Ударом мачете я стинаю йому голову, аби урвати цей жахливий крик. Зважую його на руці, він важить кілограмів з п’ять. У нього така сама шпора, як у півня. Вирішуємо з’їсти його, але, поміркувавши, робимо висновок, що хтось же встановив це сильце, отже, десь повинні бути й інші сильця. Йдемо оглянути довколишній ліс. Ходимо-ходимо й натрапляємо на дивну споруду: справжню огорожу заввишки з тридцять сантиметрів, зроблену з листя й переплетених ліан — приблизно за десять метрів від берега заплави. Ця огорожа тягнеться паралельно з берегом. Через певні проміжки в огорожі є отвори, замасковані гілочками, а в отворах поставлені сильця з латунного дроту, кінець якого прив’язаний до гілки куща, нахиленої до землі. Нарешті я здогадуюсь, що птах, наштовхнувшись на огорожу, мусить іти вздовж неї, шукаючи проходу. Знайшовши отвір, він проходить через нього, але його лапка ловиться в сильце, а нахилена гілка куща враз здіймається вгору. Птах висить у повітрі, аж поки до нього прийде господар силець.

Це відкриття псує нам настрій. З усього видно, що огорожа в доброму стані, отже, вона не стара, нам загрожує небезпека викриття. Вирішуємо вдень не розводити багаття, а ввечері навряд чи сюди приходить мисливець. Ми ухвалюємо по черзі пильнувати, чи хтось не йде до нас з боку силець. Ми накрили човен гілками, а своє майно занесли в хащі.

Якось уранці стою я на варті. Десята година. Тієї ночі ми з’їли фазана чи півня — самі добре не знаємо. Юшка нам дуже сподобалась, і м’ясо, хоча й переварене, було досить смачне. Кожен випив по два кухлі юшки. Отож стою собі на варті, але всю мою увагу заполонили великі чорні мурахи, які носять чималі клапті листя до своїх мурашників, І я забуваю про те, що маю пильнувати. Завдовжки ті мурахи з півтора сантиметри, ще й на високих лапках. І кожна тягне на собі шматок листка. Я йду за ними аж до рослини, яку вони шматують, і бачу цілковиту організованість. Є серед них різальники, які тільки те й роблять, що нарізають шматки листків. Вони швидко стинають великий листок, схожий на листок бананиика, потім вельми спритно нарізають однакової величини шматки, що падають на землю. Внизу вишикувалася ціла шерега мурах того самого поріддя, хоча вони трохи відрізняються від різальників. У них збоку на щелепі видніє сіра смужка. Ці мурахи, вишикувавшись півколом, наглядають за мурахами-носіями. Носії підходять вервечкою до рослини з правого боку, а повертаються до мурашника з лівого. Вони закидають на себе свій вантаж дуже швидко й стають у вервечку, але час від часу через поспішність, з якою вони завантажуються й квапляться у вервечку, утворюються затори. Тоді втручаються мурахи-«поліцаї» і ставлять кожну трудівницю на місце, яке вона повинна зайняти. Я не зміг зрозуміти, чим завинила одна трудівниця, але її дві мурахи-«поліцаї» вивели з вервечки, відтяли їй голову й перерубали навпіл тіло. Потім «поліцаї» зупинили інших двох трудівниць, ті скинули з себе свої шматки листка, викопали лапками ямку, поклали в неї три частинки пошматованої мурахи й засипали їх землею.